Молода мама з села Чорнолізці Тисменицького району (тато перебував у Криму на заробітках) залишила, як це було не раз, одинадцятимісячну Юлю в будинку, а сама пішла поратися по господарству. Аби донька чимось бавилася, висипала їй з ящика в дитяче ліжечко купу м’яких іграшок. Через кілька хвилин молода жінка, за її словами, повернулася і з жахом побачила палаюче ліжко — горіли поручні, м’які іграшки та одяг на дитині.

Культурологічна фундація «Цинаміновий хрущ», дислокована в обласному центрі Прикарпаття, звернулася до мера Івано–Франківська Віктора Анушкевичуса з проханням виділити місце для встановлення першого у світі пам’ятника хрущу. Ініціатори проекту, на відміну від працівників станції захисту рослин, котрі вважають жука родини пластинчатовусих шкідником, називають його одним із символів України, цитуючи Шевченкове «Хрущі над вишнями гудуть».

Нікого з п’ятьох людей, котрі брали участь у своєрідному алкогольному експерименті, не знітив сіро–зелений колір невідомої рідини, яку гості принесли з собою під виглядом лікеру. Троє мешканців селища Отинія Коломийського району, віком від 38 до 47 років, навідалися до товаришів, прихопивши півторалітрову пляшку, яку, як з’ясувалося згодом, вони знайшли біля естакади автополігону. Мати молодого господаря швиденько поставила на стіл нехитрі закуски, і весела компанія взялася за чарки.

Театр як стаціонарна споруда у віддаленому гірському Красноїллі, мабуть, найменший з усіх маєтностей Мельпомени. Непримітний будиночок у центрі села більше схожий на оселю гуцула, ніж на храм культури, яким свого часу опікувався Гнат Хоткевич й удостоїли особистою присутністю такі метри сценічного мистецтва, як Лесь Курбас, Костянтин Станіславський та Володимир НемировичДанченко. Театральна зала теж вражає скромними розмірами та розставленими лише під стінами, як у церквах православного обряду, стільцями для літніх людей. Зате така простота й мініатюрність непомітно стирає грані між звичним красноїльським побутом, обрядами й традиціями та їх відображенням на сільській сцені.
Так, як деінде з покоління в покоління передавалося ремесло, у Красноїллі виростали акторські династії. «Мені, дякуючи долі й Господу, випала честь зіграти всі ролі, зокрема Антона Ревізорчука, які зіграв на цій сцені перед Першою світовою війною мій дідо Михайло, — зізнається художній керівник утретє відродженого Гуцульського театру Володимир Синітович. — І троє моїх синів теж уже виступали тут у ролях опришків та колядників».

У коштовній діадемі великодніх свят іменини першомученика Степана (або Стефана), що настають третього дня після Різдва Христового, мабуть, не такі помітні, як вшанування Василія Великого чи зимового Івана. Та цілком можливо, що невдовзі ім’я цього помічника апостолів часів раннього християнства, архідиякона, котрий перед стратою (каменуванням за приписами Мойсея) насмілився сказати вищим іудейським духівникам, що то вони розп’яли самого Бога, стане більш відомим. Принаймні серед відвідувачів Манявського скиту. До цьогорічного Великодня, як сподівається автор ідеї Степан Сворак, у тамтешньому Хрестовоздвиженському соборі буде встановлена унікальна ікона «Каменування першомученика Степана».
— Монастир, що відроджується після двохсотлітнього занепаду, потребує від жертводавців прикрас, які б підкреслювали його велич, — каже пан ректор. — Оскільки мене на честь діда нарекли Степаном (у перекладі з грецької — «увінчаний») і я маю ім’я, спільне з першомучеником, то й вирішив подарувати скитові ікону. За роботу береться відомий в Україні іконописець. Цей задум народився вже після того, як нам із першим проректором Національного педагогічного університету імені Драгоманова Володимиром Бехом вдалося відреставрувати надмогильну мармурову плиту засновників скиту Йова і Феодосія, що два століття пролежала під престолом храму у селі Маркова.

У ХVІ—ХVІІ століттях Станіславщина (територія ниніш­ньої Івано–Франківщини) могла виставити на конкурс фортифікаційної досконалості щонайменше з півдесятка замків, претендуючи на призові місця, принаймні в кордонах Речі Посполитої. Пізніше, особливо після приборкання войовничих османів, прикарпатські твердині втратили первинні оборонні функції і почали поволі занепадати.

Своєю славою Криворівня, звісно, найбільше завдячує Іванові Франку, котрий обожнював цей чарівний куточок Карпат. Починаючи з 1901 року, він майже щоліта, аж до останнього свого серпня 1914–го, з гамірного Львова приїжджав у село, яке «напувало душу супокоєм, тихою красою». Відомий етнограф Володимир Гнатюк назвав Криворівню, що набула тоді неофіційного статусу столиці літнього відпочинку інтеліґенції, Українськими Афінами, маючи на увазі її притягальну силу для вітчизняної творчої еліти та відомих діячів польської культури. За столітній відрізок історії криворівнянське довкілля майже не змінилося, хіба що ліси порідшали.

Нинішня зима в Карпатах, компенсуючи скупість попередньої, розщедрилася на великий сніг, якого так виглядали з північних широт і власники потужних карпатських курортів, і господарі скромних приватних садиб на Івано–Франківщині. Пояснення просте: чим раніше випаде і довше протримається в горах сніговий покрив, тим вищими будуть прибутки й міцнішатиме бажання селян робити ставку на зелений туризм як серйозне джерело поповнення сімейного бюджету. За оцінками голови Івано–Франківської спілки сприяння сільському зеленому туризму Павла Горішевського, деякі підприємливі прикарпатські ґазди завдяки любителям сільської ідилії вже тепер отримують до 50 відсотків своїх щорічних прибутків.

Перше січня, окрім новорічної святковості, для патріотичних сил Галичини ще й асоціюється із вшануванням Степана Бандери. І нинішнього вівторка, як це вже стало традицією в часи незалежної України, в селі Старий Угринів Калуського району, де в сім’ї греко–католицького священика отця Андрія народився майже століття тому провідник ОУН, відбулося урочисте віче з нагоди чергової, 99–ї, річниці від дня його народження.

Лише третій місяць в обласному центрі Прикарпаття діє проект місцевого благодійного християнського фонду «Солідарність» з оригінальною назвою «Банк їжі», а тутешні бізнесмени вже з ентузіазмом вкладають у нього кошти. За зібрані в такий спосіб гроші працівники фонду формують набори, в які вкладають крупи, олію, цукор та інші найнеобхідніші продукти харчування. Продовольчі пакети щомісяця отримують сім’ї, де є голодні діти. Їх зазвичай виявляють волонтери «Солідарності».