Сьогодні Києву, напевне, бракуватиме досвіду Тбілісі. Багатотисячна громада, що прийшла на заклик опозиції під Верховну Раду, навряд чи зможе завадити пропрезидентським силам ухвалити антисоціальний бюджет на наступний рік, не кажучи вже про те, щоб відправити у відставку й антинародний уряд «на чолі» з Президентом Кучмою — не така влада, не такі умови. І, як не прикро це визнавати, не такий рішучий народ. Бо попри те, що від нинішнього «режиму» й, зокрема, його вчорашньої витівки постраждають мільйони українських громадян, відкрито протестувати не наважуються навіть сотні тисяч — добре, якщо збереться кілька десятків тисяч. Інші або не вірять, що в їхніх силах щось у цій країні змінити, або навпаки, вірять — українському телебаченню. Адже вчора всі три загальнодержавні телеканали зі шкіри пнулися, доводячи, що завдяки прогресивному рішенню парламентської більшості «завтра» (тобто вже сьогодні) буде ухвалений закон про Державний бюджет України на наступний рік, якщо, звісно, не завадить «скандальна» опозиція. Хоча в реальному житті, а не «телевізійному» його варіанті, «пересічному», тобто зазвичай бідному й соціально незахищеному мешканцеві нашої держави, треба не радіти, а прибивати в хаті зайву полицю — аби було куди класти бодай ті зуби, які ще залишилися.
То що ж насправді відбулося у Верховній Раді цього вiвторка? А насправді позавчора у нас із вами відібрали навіть ті жалюгідні копійки, які, згідно з розрахунками Бюджетного комітету ВР, могли б додатися до «прибутків» середньостатистичної української родини.

Є в наших північних сусідів дуже життєва приказка: «Лиха беда начало». Схоже, «більшовикам» українського парламенту вона дуже до вподоби, бо після вдалого «обміну» з комуністами («червоні» голоси за призначення Геннадія Васильєва Генпрокурором — на його ще тепленьке крісло першого віце-спікера для компартійного Адама Мартинюка) у них просто руки засвербіли посадити у президію ВР ще когось «новенького». Власне, в однієї дуже прихильної до троянд партії вони (руки) сверблять уже давно — ще відтоді, як колишній заступник голови СДПУ(о) Олександр Зінченко вийшов спершу з усіх «об'єднаних» керівних органів, а потім і з партії взагалі. Есдеки, як уже розповідала «УМ», ще з місяць тому почали збирати підписи за відкликання свого екс-протеже з посади віце-спікера, але, крім СДПУ(о), жодна фракція особливої активності в цьому питанні досі не проявляла.

Процес «скорочення фракційних кадрів» у більшості триває — незабаром пропрезидентський табір у Верховній Раді може «схуднути» ще на одну фракцію. І якщо позавчорашнє «урiзання» пішло «більшовицьким» силам тільки на користь (бо злиття «Європейського вибору» з «Регіонами України» започаткувало в колишній «Єді» процес об'єднання), то потенційний розвал фракції Народно-демократичної партії може стати першим дзвіночком, який сповіщає про наявність у лавах більшості серйозних проблем...

«Народні депутати зовсім відбилися від рук», — подумали певні особи на вулиці Банковій і вирішили, що парламентській більшості разом із опозицією, яка знахабніла до того, що диктує «більшовикам» свою волю, час на заслужений відпочинок. Так, вочевидь, і з'явилося на світ подання Президента Леоніда Кучми до Конституційного Суду. Гарант «раптом» вирішив поцікавитися у КС, чи й справді глава держави має право розпускати парламент достроково, тобто не дочекавшись дострокових парламентських виборів. Звертаючись із цим запитанням до «конституційних суддів», Президент наголосив на тому, що апелювати до Конституційного Суду з цієї справи його спонукало «постійне блокування роботи нинішньої чергової сесiї парламенту певними депутатами, групами та фракціями». Така недостойна поведінка «певних сил», на думку Кучми, стає на заваді «вирішенню найважливіших питань життєдіяльності держави, зокрема під загрозою залишається ухвалення Верховною Радою у встановлені терміни закону про Державний бюджет України». На думку Л. Д., таким чином «порушується конституційне право народу України на здiйснення влади, зокрема через органи державної влади, одним з яких є парламент України».

«Блокадний» тиждень завершився тимчасовим перемир'ям — у вчорашній сесійній залі Верховної Ради майже нічого не нагадувало про депутатські баталії кількаденної давності. Хоча ні «силові», ні «освітянський» міністри, на звіті яких перед парламентом наполягали «блокадники» президії, на трибуні так і не з'явилися. Та оголошувати про капітуляцію опозиції явно передчасно: наступного тижня переговори розпочнуться знову.

Заголовок «Блокада. День четвертий», який за логікою подій останнього тижня міг стояти над цими рядками, довелося притримати на майбутнє — нічого подібного до блокади у вчорашньому парламенті не спостерігалося. Хоча бойові — на словах — дії не припинилися. Запорукою «розблокування» став нібито нарешті досягнутий у ході зустрічі лідерів фракцій та груп ВР зі спікером такий-сякий компроміс. Як повідомив журналістам координатор парламентської більшості Степан Гавриш, Володимир Литвин видав розпорядження про створення міжкомітетської робочої групи, яка «готуватиме інформацію, регламент та питання про події в Донецьку», де 31 жовтня був зірваний з’їзд блоку «Наша Україна».

Паперові гори неухвалених законів та постанов невблаганно зростають — парламент вкотре не спромігся проголосувати бодай один маленький проектик. Хоча починалося все непогано: відкривши вчора сесійне засідання в оточенні «блокіраторів» від опозиції, спікер Володимир Литвин повідомив, що на погоджувальній раді лідерів фракцій була ухвалена компромісна домовленість: на вимогу «Нашої України», БЮТі та СПУ наступного вівторка заслухати міністра внутрішніх справ та міністра освіти у зв’язку з подіями в Донецьку, після чого провести закрите засідання парламенту і створити депутатську слідчу комісію з цього питання. Оскільки наступний вівторок — день несесійний, та й усі фракційні лідери нібито погодилися з цією пропозицією, Голова ВР сподівався, що як мінімум 226 потрібних для позитивного рішення голосів такий компроміс набере. Але опозиціонери вже надто добре знають, чого варті обіцянки «більшовиків», тому ще до голосування констатували: «вони не проголосують». «Не проголосують — тоді прибіжите назад», — поіронізував Литвин, умовляючи парламентаріїв припинити блокаду трибуни й сісти на свої місця. А для того, щоб усіх усе влаштовувало, жартома запропонував прийняти «в пакеті» й держбюджет, і закон про пропорційні вибори, «і що там ще не прийнято?».

Імідж «крутого» політичного діяча в Україні модно доповнювати президентством у якій-небудь спортивній структурі. Дехто таким чином компенсує нульову політичну діяльність і незасвіченість у пресі, іншому просто тішить самолюбство заповітне «звання» президента — хай не країни, а всього лише федерації, пінг-понгу чи карате, зате як звучить! Окрім того, на спортивному головуванні часом можна заробити не лише політичні та моральні, а й цілком матеріальні дивіденди. І якщо для першого достатньо організувати чемпіонат із плювання в стелю та стати на чолі прихильників нового «виду спорту», то для другого такий дрібний масштаб «не прокотить» — треба «хапати» щось серйозніше.

Усім органам виконавчої влади можна тільки поспівчувати — вони й раніше спокою від своїх «законодавчих» колег не мали, а тепер узагалі замучаться, розгрібаючи депутатські запити. Адже завдяки рішенню Конституційного Суду у Верховній Раді — нововведення: відучора всі запити народних обранців направлятимуться до адресатів «автоматом». Раніше за кожен запит доводилося окремо голосувати, і парламентаріям, аби їхні «листи» до всіляких міністрів та прокурорів пішли за адресою, доводилося чимало побігати між фракціями, вмовляючи колег по залу підтримати їхню петицію. Відтепер для того, щоб надіслати «послання» тому чи іншому «виконавцю», достатньо просто написати запит і передати його спікеру, щоб оголосив. Голосувати ж доведеться тільки за офіційні звернення до Президента.

Ще кільканадцять місяців тому запевненням свіжопризначеного Генпрокурора Святослава Піскуна «розкрити «справу Гонгадзе» вже через рік» міг повірити тільки хтось або дуже наївний, або геть не знайомий з реаліями політичного життя сучасної України. Звісно, виконати свою обіцянку (щиру чи ні — це вже інше питання) Піскунові так і не вдалося — умови «демократії по-кучмівськи» не дозволили. Однак несподівано для всіх (а можливо, і для самого себе), включно з «хазяями» вулиці Банкової, «головний прокуратор» дозволив своїм безпосереднім та опосередкованим підлеглим підійти до офіційної розгадки на небезпечно близьку відстань. Святослава Михайловича з ГПУ, природно, «поперли», але ж маховик уже розкручено...