Докторові політичних наук Сергію Телешуну — 43 роки, але за плечима в нього вже довгий шлях по коридорах влади. Переважно по горизонталі: Телешун працював на Банковій ще з Кравчуком, довгий час консультував і Кучму, був керівником управління внутрішньої політики Адміністрації Президента та автором багатьох (задіяних і не дуже) політичних сценаріїв. Недавно Сергія Олександровича покликали на Банкову від імені нового Президента, Ющенка. Там він — позаштатний.

З Анатолієм Кінахом ми зустрілися в понеділок на його «запасному командному пункті» (так Анатолій Кирилович називає свій скромний кабінет на другому поверсі секретаріату Президента на Банковій, при тому що головний офіс секретаря Ради нацбезпеки й оборони розташовий на вулиці Каменєва). Закінчувався останній день різдвяних свят, але «ввідне» запитання — як секретар РНБО провів Новий рік і наступні «канікули» — пан Кінах фактично проігнорував. «Працював», — така лаконічна відповідь зайвий раз засвідчила його імідж людини скупої на емоцiї. Говорили про роботу, передусім — про результати «газової війни», енергетичну безпеку України та виклики парламентських виборів. Відставка уряду, яка грунтувалася також на цій темі, сталася вже наступного дня, але навряд чи вона суттєво змінила б акценти секретаря Ради безпеки.

Наприкінці 1980-х рок-опера «Біла ворона» для України стала гімном Незалежності. І неважливо, що російськомовний текст Юрія Рибчинського, покладений на музику Геннадієм Татарченком, на просторах тодішнього СРСР пролунав спершу у виконанні грузинки Тамари Гвердцителі, росіянина Олександра Малініна та ін. Для нас цей справді геніальний твір асоціювався насамперед із блискучою грою Наталі Сумської та Анатолія Хостікоєва, які втілили образи Жанни д'Арк та її коханого Жюльєна під талановитим керівництвом Сергія Данченка.

Отже, уряд у відставці. Жити зовсім без уряду держава не може, тож, поки Юрій Єхануров і його підлеглі залишаються виконуючими обов'язки, комусь слід підшукувати нові кандидатури на посади Прем'єра, віце-прем'єрів та міністрів. От тільки кому? Нагадаємо, з 1 січня набули чинності зміни до Конституції, внаслідок яких Україна перейшла з президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління. Відповідно до нововведень, Президент призначити Прем'єр-міністра уже не може — це право надане Верховній Раді.

Як пояснив журналістам на брифінгу з цього приводу Прем'єр-міністр Юрій Єхануров, підписаний у ніч із вівторка на середу російським «Газпромом» та українським «Нафтогазом» протокол — це той документ, який у вигляді додатку до базового контракту сторони підписують щороку. Цей документ, уточнив Єхануров, доповнює угоду, раніше укладену на міжурядовому рівні, про постачання газу на період до 2013 року. Протокол оформлено заднім числом як такий, що набирає чинності з 1 січня цього року.

«Газове непорозуміння» (ну що ми все «війна» та «війна» — деякі толерантні видання нейтральних у цьому протистоянні країн назвали наш конфлікт саме так) України з Росією змусило Європу замислитися над власною енергетичною залежністю від «російського ведмедя» (що поробиш — наших північних сусідів на цивілізованому Заході часто й досі сприймають як дикого тайгового звіра). І хоча вже через день-два після того як перелякані поляки, угорці, австрійці тощо виявили, що «блакитний вогник» на виході з їхньої труби поменшав, газопостачання європейських споживачів перекачуваного через територію України російського газу було повністю відновлено, деякі країни вже працюють над тим, аби надалі убезпечити себе від таких сюрпризів.

Кінець війни чи перемир'я? Озирнувшись на наші багатовікові стосунки з Росією, у перше повірити складно. Але й друге — це вже здобуток. Тим паче, що «мирова угода» нібито є нашою маленькою перемогою. Одне тільки «прикро» — надто швидко якось усе це розв'язалося. Щойно українці (не за національністю — за духом і показником патріотизму) почали згуртовуватися, пишатися вперше за багато років непохитною позицією своєї влади тощо, як раптом — усе, кінець. Україна з Росією таки домовилися. Чому це можна вважати нашим успіхом? Тому що: 1) ми не замерзнемо; 2) ми купуватимемо російський газ дешевше, ніж по 230 доларів за тисячу кубометрів; 3) незважаючи на пункти 1) і 2), ми не «здали» свою газотранспортну мережу і не лише не потрапили у ще більшу залежність від північного сусіда, а й продемонстрували йому, що також маємо почуття достоїнства й уміємо та готові протистояти тиску і шантажу.

«Тут усе залишилося так, як було й до мене. Я не змінював майже нічого», — говорить Юрій Єхануров, показуючи журналістам «УМ» свій робочий кабінет пiсля закінчення нашого інтерв'ю. «Що, й «жучки» теж залишилися?» — запитуємо напівжартома. «Та мене це абсолютно не хвилює. Якщо хтось хоче — хай слухає», — так само, майже серйозно, реагує глава нового уряду. Тобто до перспективи власного касетного скандалу він ставиться байдуже.

Над головним входом до Будинку уряду горять цифри «2006», на кожному вікні другого поверху з боку фасаду — ялинка на тлі безлічі блакитних лампочок, на стінах — також світляні гірлянди, вже жовтогарячі, на землі —стрункі ряди підсвічених ялинок. Довершують святкову картину кабмінівської ілюмінації сяючі літери на яскраво-синьому парапеті по обидва боки головного входу: «З Новим Роком!» і «З Різдвом Христовим!». Ніколи раніше Кабінет Міністрів не прикрашали на новорічні свята так багато й стильно. Жарти про газову кризу недоречні — по-перше, вся ця краса горить завдяки якомусь неону, а не природному газу з Росії, по-друге, з електрикою проблем немає. Забігаючи наперед, зауважимо, що Прем'єр-міністра Юрія Єханурова, до якого ми йдемо на підсумкове інтерв'ю-2005, запитання про газові справи вже втомили і на інші теми він спілкується значно охочіше.
Перед тим як потрапити до прем'єрського кабінету, проходимо по коридору 7-го поверху: тут на стіні висять портрети керівників усіх урядів України, починаючи з перших УНРівських та УРСРівських. Вiдсутнi найбiльш одiознi фiгури нашого часу — Лазаренко i Янукович. Відставленої у вересні Юлії Тимошенко немає — мабуть, ще не встигли таку красу старанно вималювати олійними фарбами. Але найближчим часом образ закосиченої леді Ю. тут обов'язково з'явиться. Чи лише портрет, чи й вона сама — залежить від політичної ситуації та результатів виборів, а значить, і від успішності нинішнього уряду, очолюваного містером Ю.
Поки що пан Єхануров приречений на порівняння з Тимошенко. Авжеж, два прем'єри з однієї, «помаранчевої», команди за один рік — це трохи забагато. За характером та поглядом на силу-силенну речей вони фактично антиподи. Це стосується й того, що Юлія Володимирівна обіцяла бути Прем'єром при не надто прихильному Президентові Ющенку хоч десять років, а ось Юрій Іванович — дуже близький член команди Ющенка — не обіцяє керувати урядом навіть півроку. Адже попереду ще багато випробувань, багато чого незрозумілого. Крім виборів — ще й набуття чинності політичною реформою, яка Єханурову відверто не подобається. При цьому особливий наголос він робить на доцільності призначення наступного Прем'єр-міністра з того самого табору, який представляє Президент Віктор Ющенко. Бо тільки так можна зберегти в Україні стабільність. Таку, заради якої Ющенко й поставив Єханурова на прем'єрство.
Так склалося, що саме на Новий рік «уряд №2» відзначає свої перші сто днів. Хоча ця дата ховається за ялинковими прикрасами та вказівкою «не піаритися», саме час поговорити про те, чи вдалося Єханурову покращити ситуацію «після Тимошенко», чи вдається забезпечувати бажану стабільність і чи спроможний Юрій Іванович на більше.