Хибною є думка, нібито всі навчальні заклади в нашій державі підпорядковані Міністерству освіти. Шість освітніх інституцій музичного та художнього спрямування підпорядковуються Міністерству культури й туризму. Зазвичай школи Мінкульту створюють на базі мистецьких академій чи консерваторій. Винятком можна вважати «Державну спеціалізовану художню школу-інтернат І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв в Опішні» — гончарській столиці України. Адже це єдиний мінкультівський навчальний заклад, розташований у селі та одна на всю країну школа, де дітей вчать гончарувати.
Попри те, що я живу у Зіньківському районі Полтавщини вже понад 20 років, про унікальну школу в Опішні мені доводилося чути дуже мало. Складалося враження, що всі змовилися тримати її існування у таємниці. Опинившись там випадково, я зрозуміла, що, як і все оригінальне, мистецьке, така школа нашим районним та обласним керівникам освіти просто заважає.

Дитячо-юнацькі спортивні школи (ДЮСШ) сьогодні є практично в кожному районному центрі, і саме навколо них там обертається спортивне життя. Вибір видів спорту на периферії не надто великий і залежить від наявності матеріальної бази і тренерських кадрів. Як правило, до цього списку входять: легка атлетика, футбол, волейбол, баскетбол, різні види єдиноборств. ДЮСШ фінансують з районних бюджетів, тож заняття для дітей — безкоштовні. Але гроші в основному виділяються лише на заробітну плату тренерів, тому для придбання спортивного інвентаря, форми, організації поїздок на змагання доводиться залучати спонсорські, в тому числі і батьківські кошти. Втім, як зауважила директор ДЮСШ м. Тараща (Київська обл.) Тамара Осипенко, якщо сім'я бідна, а дитина має здібності, то тренер готовий навіть за власні гроші везти її на змагання. Дітей без спортивних задатків зі школи також ніхто не відраховує, головне — щоб у учня було бажання тренуватися. Взагалі, завдання підготовки спортсменів високої кваліфікації перед тренерами районних ДЮСШ зазвичай не стоїть — найбільш талановиті діти після двох — трьох років тренувань, як правило, поступають у спортивні інтернати (наприклад, у Київській області такі заклади є у Броварах і Білій Церкві).

«Це ж цирк, карнавал!» — на бігу повідомила знайома філологиня про свої враження від «зборів трудящих» інститутів філології, журналістики й міжнародних відносин Київського нацiонального унiверситету. Вона поспішала, їй потрібно було проїхати через півміста в тролейбусі й метро (від вулиці Мельникова до бульвару Шевченка), аби встигнути до студентів. Збори були присвячені туманній темі перепідпорядкування Київського національного університету ім. Т. Шевченка Кабміну і дивному, з точки зору законності, «контракту» Дмитра Табачника з 72-річним Скопенком, за яким літній хімік знову став ректором найбільшого університету України.
Викладачі виходили з залу збуджені й задоволені: малозрозумілі збори скінчилися. Години дві перед цим здавалося, що захід не відбудеться: зал був заповнений на чверть. «Може, посходяться люди», — перемовлялися дядьки в сусідньому ряду. «Мнє позвонiлi, сказалі обязатєльно бить», — ділилася з колегами поважна викладачка. Жвава адміністраторка вголос радилася з усіма, чи влаштовувати реєстрацію: треба ж знати, хто з викладачів «прогуляв».

У селі Сахнівка Корсунь-Шевченківського району є унікальна школа, в якій ще 20 років тому з'явилися обсерваторія, басейн, музей, спортивний комплекс. Причому все це побудовано не завдяки багатим спонсорам, а через те, що у 1959 році до Сахнівки потрапив за розподілом молодий учитель фізики Олександр Захаренко. Він зумів надихнути вчителів школи та сільську громаду на те, щоб люди не шкодували часу та грошей на добру справу.
Як розповів син Олександра Антоновича Сергій Захаренко, реальна вартість двоповерхового шкільного музею становила на час побудови (60-ті роки минулого століття) близько 80 тисяч рублів. У той час районна влада виділила усього 18 тисяч. Звідки ж узялися «зайві» тисячі? «Це люди самі все робили — і стіни зводили, і вікна, двері, меблі... поробили» — розповів Сергій Олександрович.

Чим живе звичайна студентська родина? Молоді люди вчаться, святкують, подорожують (якщо мають можливості), шукають роботу, народжують дітей та намагаються встигнути все водночас. Зрозуміло, що мало хто з них серйозно сподівається на державну допомогу в улаштуванні свого життя. Аж якось мені додому подзвонили з центру громадських опитувань та здивували: «А чи знаєте ви, що політиком Х було зроблено у підтримку молодих сімей?», «Чи відчуваєте ви як студент підтримку держави»? Довелося напружувати мозок та згадувати. Але згадувати виявилося нічого. Саме тому ми з друзями роздрукували анкету та вирішили опитати сімейних київських студентів, щоб дізнатися, кому держава таки допомагає у їхньому молодому житті-бутті.

Здавалося б — що взяти з освіти, яка є дотаційною і повністю лягає на бюджет держави? Тихою сапою «рівняєш» фінансові струмочки, що розтікаються з освітньої статті головного фінансового документа та збираєш данину з підпорядкованих структур. Та це якщо не володіти «антикризовим» масштабом мислення. Якщо з масштабом усе гаразд — слід невпинно розширяти територію «стрижки купонів». Приміром, усі ВНЗ взяти під монопольний контроль Міністерства освіти. Про такі плани освітнього відомства в рамках стратегії реформи галузі розповів Станіслав Ніколаєнко на прес-конференції 25 січня. Новація стосується не всіх державних ВНЗ (частина з них і так контролюється міністерством), а тих, які нині відносяться до інших галузей — Міністерства транспорту, МВС, Міноборони та ін.

Сьогодні в Україні налічується близько 11 мільйонів громадян у віці 14—28 років. Саме для розвитку обдарованості та талантів молоді передбачено прийняття Державної програми підтримки обдарованої молоді на 2006—2010 роки. А розумних і талановитих дітей в Україні чимало, адже лише 2006 року переможцями Всеукраїнських учнівських олімпіад із базових дисциплін стали 1011 старшокласників. До речі, за результатами четвертого етапу загальноукраїнських олімпіад 2006 року вперше 150 школярів отримали стипендії Президента України Віктора Ющенка (435 гривень щомісяця терміном на один рік). Також минулого року в міжнародних учнівських олімпіадах із математики, фізики, хімії, біології, екології та інформатики брали участь 26 школярів з України, з них 24 стали медалістами. З цих нагород було чотири «золоті» медалі, десять «срібних» і десять «бронзових». А ще ж є переможці численних конкурсів, зокрема Малої академії наук. «Україна молода» вирішила взяти інформаційне шефство над такими юнаками та дівчатами і в наступних номерах газети ми обов'язково розповімо про їхні здобутки.

Григорія Івановича Халимоненка — відомого сходознавця, перекладача, професора, доктора філологічних наук — добре знають не лише колеги-науковці, а й численні випускники Київського національного університету ім. Т. Шевченка. За його плечима — майже 40 років творчого та педагогічного стажу. Він є автором «Історії турецької літератури» у трьох частинах, підручників з турецької та азербайджанської мов, безлічі перекладів поетичних та прозових творів грузинських та турецьких письменників. А оскільки 2007 рік є Роком України в Грузії, професор Халимоненко присвячує цій даті свою роботу «Історія грузинської літератури». Свого часу Григорій Іванович пройшов стовідсоткове випробування життям — долю обдарованої дитини-сироти. І ми попросили його згадати ті, вже далекі, роки.

Напередодні Різдвяних свят на лівому березі Десни ховали Князя Чорного. У потойбічну мандрівку його супроводжувала наложниця, яку «зарізали» на погребальному багатті. Потім «тіла мертвих» спалили, а князівська дружина влаштувала тризну, під час якої воїни змагалися у вправності та силі i поминали князя.