Коли заходить мова про муніципальний хор «Вінниця», вінничани зазвичай не згадують ні слова «академічний», ні слова «камерний», присутні в офіційній назві. Його називають коротко: «хор Газінського», бо саме з іменем організатора і незмінного керівника пов’язують і блискуче виконання колективом найскладніших творів світової музичної класики, і незаперечне міжнародне визнання.

Проте шлях Віталія Івановича до сьогоднішнього успіху був по–справжньому тернистим. Мимоволі згадується роман Павла Загребельного «Розгін» — надто багато спільного проступало в життєвих шляхах головного героя твору (нині напівзабутого) і мого співрозмовника. І навіть більше: надто багато типового для представників покоління, чиє дитинство обпалила війна і які з труднощами пробивались нагору із самого низу — із загнаного в злидні подільського села.

Багато хто сприймає 75–річного Івана Павликівського як людину не від світу цього. «Мене, мабуть, вважають найбільшим диваком на цілу Україну, — зізнається він. — Та хтось мусить це робити. Раніше і під багнетом я не поліз би в яму — гнітюче це заняття. Але там — наша історія, наші герої, яких треба знати поіменно і належним чином пошанувати».

Два десятиліття тому, за часів пізнього Горбачова, прикарпатські «меморіалівці», першими в Україні розкопавши приховані владою місця масових поховань жертв сталінського терору, поклали початок потужному антикомуністичному рухові в Галичині. Дехто із зачинателів тих резонансних розкопок через рік–два зробив блискучу політичну кар’єру, хтось узагалі відійшов від активного громадського життя. Масовий інтерес до «черепів і кісток» згас, обмежившись невеличким колом дослідників національно–визвольної боротьби середини ХХ століття. Та Іван Павликівський уперто продовжував копати, і лише йому втрамбована, а подекуди заросла піввіковими деревами земля відкривала таємниці героїчної загибелі нескорених українських патріотів. Господь Бог, за словами пана Івана, вочевидь дав йому інтуїцію для вдалих пошуків та обдарував здатністю до передбачень.

Відразу після того, як стали відомими результати президентських виборів в Україні, російські ЗМІ зарясніли сенсаційними повідомленнями про те, що в промисловому Череповці на Вологодщині знайшовся двоюрідний брат новообраного Президента Віктора Януковича. Журнал «Огоньок» свій матеріал так і назвав — «Обрусілий Янукович». Журналісту 62–річний Анатолій Янукович відразу дав зрозуміти, що ніяких благ у брата випрошувати не збирається, оскільки у нього й самого життя вдалося. На підтвердження цього він називає трикімнатну квартиру в цегляній п’ятиповерхівці, чотири автомобілі, що записані на його ім’я, плоский телевізор з метровою діагоналлю і теплу ковдру з намальованим єгипетським фараоном.

«Будете в Кутах — знайдіть Юрія Павловича. Рівних йому різьбярів в Україні немає. Гарантую», — сказав, як прибив авторитетну мистецьку печатку, косівчанин Роман Стринадюк. Йому можна вірити на слово, бо теж — майстер. Таких старовинних рушниць та пістолів, які виготовляє він, сьогодні не робить ніхто. Хоча похвала знаного зброяра ще торік видалася дещо гіперболізованою, тим паче що обидва майстри у минулому — затяті мисливці. Та, побувавши в Кутах, розташованих на лівобережжі Черемошу, сумніви розвіялися: в оцінці Павловича пан Роман уцілив у десятку.

Від робіт 68–річного кутського різьбяра справді неможливо відвести погляд. З’ясувалося, що не один я з порога потрапив під його художній гіпноз. На фестивалі «Великдень у Космачі» від тарелей Павловича довго не відходив Віктор Ющенко, а його дружина Катерина майже побожно запитала: «Чи можна це придбати?». У відповідь почула несподіване: «Ні, пані Катерино, це не продається». Чому різьбяр, котрий чи не першим отримав із рук Віктора Андрійовича почесне звання «Заслужений майстер народної творчості», відмовив тодішній першій леді держави, великій шанувальниці українського декоративно–ужиткового мистецтва? На те були особливі причини.

Із Тарасом Шевченком черкащанку Ольгу Шарапу, яка є директором Черкаського музею «Кобзаря», пов’язує не тільки посада. Вона ще доводиться поету і прапраправнучкою по братові Микиті. Ольга Михайлівна родом із рідного села Тараса Григоровича — Кирилівки, яке тепер називається Шевченкове, що у Звенигородському районі. У цьому селі досі мешкає багато поетової рідні не лише по брату Микиті, а й по брату Йосипу та сестрах Ярині й Катерині. Ольга Шарапа каже, що уперше усвідомлено дізналася про те, що вона родичка «того самого Шевченка», вже коли пішла в школу — тоді їй про це сказала мама, сільська вчителька. У школі до цього ставилися спокійно, адже в селі було чимало родичів Кобзаря. А в Київському університеті, де пані Ольга навчалася на філолога, про це ніхто й не знав. Своїм корінням із великим Шевченком Ольга Михайлівна ніколи не вихвалялася, бо, як сама каже, «моя заслуга в цьому найменша».

Понад двадцять років тому пані Ольга стала ініціатором створення Музею «Кобзаря» — єдиного такого в Україні та світі. Вона добилася того, аби він розмістився в колишньому маєтку купців Цибульських на Хрещатику, в якому в 1859 році бував Тарас Шевченко. Сьогодні в цьому Музеї однієї книжки можна побачити рідкісні зібрання «Кобзаря», тут відкрито шевченківську вітальню, а Ольгу Михайлівну в Черкасах називають справжньою берегинею духовної спадщини свого великого родича...

Кросовер «Хюндай» Олександра Ткаленка не надто вирізняється серед інших подібних машин. Чи не єдиною ознакою тюнингу, яка, втім, відразу впадає у вічі, є літери заміть цифр на номерному знаку «Майстер»...

У пані полковникової з ніжним прізвищем Май — натруджені руки. Той, хто народив і виховав хоча б трійко дітей, знає, що майже неможливо виростити і поставити їх на ноги, не наживши кривавих мозолів. Уявіть собі: тих, хто називає Тамару Миколаївну мамою, — не двійко і не трійко, а аж 33 — семеро своїх і... Проте хіба можна назвати чужими тих, у кого ти вклав серце і душу — до останньої краплини?

Тернопільський священик Ігор Шкодзінський править службу Божу на мові жестів. У суботу та неділю 34–річний священик спеціально приходить у церкву Матері Божої Неустанної Помочі, аби провести богослужіння для людей із вадами слуху. Священик каже, що на службу приходять 30—40 парафіян, а у свята — значно більше. Мову жестів отець Ігор спеціально вивчив, щоб спілкуватися зі своєю найстаршою донькою Анастасією.

Йому лише 19 років, а його фото вже прикрашає міську дошку пошани. Юний кіровоградець Артем Небесний встиг стати лауреатом кількох регіональних та всеукраїнських фестивалів з образотворчого мистецтва. Картини для нього — більше ніж просто захоплення. Це те, що допомогло хлопцеві стати на ноги після важкої хвороби.

Економічна криза надихає бізнесменів шукати нових способів заробітку. Свій оригінальний бізнес півроку тому започаткували і дві подруги–тернополянки Ольга Антонишин та Олена Лисай — дівчата роблять на замовлення букети із шоколадних цукерок. А нещодавно вони відкрили і власний відділ у торговельному центрі.