Батьківську турботу Арсенія Яценюка — поки що дистанційну — вже відчули двоє юних мешканців приміського (неподалік Івано–Франківська) села Ямниця Богдан Дмитрик та Василь Мельник. Обох, рідних по матері, братів узяв під опіку нинішній Голова Верховної Ради України, презентувавши хлопцям для початку персональний комп’ютер та набір столярних інструментів. За дорученням спікера до батьківської хати дітей–сиріт з цінними подарунками минулої середи приїхав керуючий справами парламенту Володимир Шекера. Він передав вітання від глави найвищого законодавчого органу, вручив візитку і пообіцяв, що брати невдовзі матимуть змогу з ним поспілкуватися особисто.

Після вдалого завершення опе­рації з пошуку двох негідників, котрі нібито заштовхали старшокласницю однієї зі шкіл Тлумацького району в мікроавтобус і поглумилися над нею посеред поля на сусідній Коломийщині, правоохоронці не отримали відчуття успішно виконаної роботи. Розчарування дещо пом’якшувала обіцянка батька «потерпілої» відшкодувати збитки від тривалих пошуків — до них були залучені солідні міліцейські сили обох районів, на території яких розгорталися драматичні події, описані заявником.

Італійські інвестори, представлені Валентином Девдою, родовід якого походить із Прикарпаття, обрали для проникнення в Україну велике, але віддалене від райцентру й автомагістралей коломийське село. Південноєвропейці довго придивлялися до залишків колишніх потужних прикарпатських колгоспів (сеньйор Девда навідувався сюди майже два десятки разів), поки зупинили свій вибір на Джуркові і запропонували небачений досі варіант співпраці у форматі спільного агропідприємства.

Його садиба вразила охайністю і затишком — далеко не кожен господар, що не належить до категорії людей з особливими потребами, може похвалитися таким порядком. Самого пана Богдана ніде не було видно. Лише згодом побачили ґазду в глибині подвір’я, він саме порався біля вуликів. Їх у нього дев’ять. Напередодні війнуло довгоочікуваним теплом, і найсміливіші бджоли, що в рою виконують обов’язки охоронців, розминаючи крила після тривалої дрімоти, зважилися на пробні польоти. «Ці унікальні комахи–трудівниці, — каже господар, — дуже люблять чистоту в своїх оселях. Вони й самі після зими можуть дати там лад, але я їм допомагаю, бо біля бджіл душа відпочиває. Це я сповна відчув десять років тому, коли залишився без ніг».

Намір зустрітися з отцем Іваном у автора цих рядків, зізнаюся, як на духу, виник давно — надто вже дивними видавалися перекази з вуст в уста про його лікувальні здібності. Такий високий рейтинг цілительської популярності, звісно ж, насторожував: чи не видають «носії інформації», розчаровані офіційною медициною, бажане за дійсне, чи не сприймається «перегінський монах», як його просто називають, останньою рятівною соломинкою?
Півтора року тому, посеред літа, без попередньої домовленості я вже відвідував службу Божу у храмі Закреничного, яку проводив отець Іван. Багато що з того культового дійства справді було незвичним: велелюддя у церкві невеличкого села лише з півторастами дворів, якась по–особливому урочиста набожність та обізнаність з ритуалом — псалми співали майже всі прихожани. І, зрештою, заключний акорд служби: всі стають на коліна і довго моляться за мир у світі, за процвітання України, за незахищених і немічних, за те, аби Господь давав добро усім і кожному зокрема.
Поспілкуватися тієї неділі з отцем Іваном вдалося лише мимохідь, бо саме на 16 липня припав день його народження і привітати іменинника після служби зібралося дуже багато людей. Ми домовилися зустрітися іншим разом. Не знати, коли б він настав, якби про «перегінського монаха» недавно не почув у рідному селі на Черкащині, за 800 кілометрів від Закреничного. Причому співрозмовники–наддніпрянці демонстрували такий рівень обізнаності з його лікувальною практикою, що дивуватися довелося вже мені. Крім того, кілька разів телефонували читачі «УМ» з Чернігівщини й уклінно просили вийти з ним на контакт. Словом, відкладати другу зустріч уже було нікуди.

Поки дрімає паралізована опозицією Верховна Рада, місцеві органи самоврядування намагаються хоч якось «вирулити» із завалів, що виникають унаслідок тривалої бездіяльності вищого законодавчого органу держави. Учора депутати Івано–Франківської обласної ради на першому засіданні своєї сесії, відреагувавши на звернення облдержадміністрації, ухвалили рішення «Про тимчасову організацію закупівель за державні кошти».

Неквапом ідемо з паном Мирославом бульваром Лесі Українки: від його скромної однокімнатної квартирки до пам’ятника — метрів триста. За цей час назустріч пройшло з півсотні коломиян різного віку, з десяток обігнали нас. Зауважу, що жоден із перехожих не привітався з моїм співрозмовником, мабуть, ніхто в ньому не впізнав легендарного сотенного УПА Кривоноса, почесного мешканця Коломиї. Заклопотаність тому виною чи необізнаність, хтозна.

Кругла дата припадає на перший день наступного року, тому влада Івано–Франківщини прискорює темпи підготовки до ювілею земляка — визначного діяча національно–визвольного руху першої половини ХХ століття. Обласна рада та облдержадміністрація ухвалили спільний план дій, який також передбачає реконструкцію обійстя в селі Старий Угринів Калуського району, де народився провідник українських націоналістів, наукові конференції та спорудження цього року на Прикарпатті двох пам’ятників Степану Бандері — в Івано–Фран­ківську та в місті Го­роденка.

Офіційна назва розташованого на околиці Калуша приватного підприємства — «Механік», проте сам засновник жартома називає його «ЙОК» (від перших літер свого імені та імен офіс–менеджера Олі й водія Колі, яких він першими взяв із собою з «потопаючого» «Карпатнафтомашу» — колишнього флагмана «Союзнафтопрому»).
Починався «Механік» кілька років тому з верстата й одного найманого слюсаря. Тепер продукція цього приватного підприємства відома не тільки на теренах СНД, а й — у Польщі та Німеччині. Працівники цеху тут мають найвищу в Калуші (можливо, й на Прикарпатті) зарплатню — в середньому близько 3,5 тисячі гривень у місяць. Причому отримують її не в конверті, а цілком офіційно, в «супроводі» усіх передбачених законодавством податків і відрахувань. Власне, з цієї нетипової для вітчизняного приватного бізнесу соціально–економічної позиції й розпочалася наша розмова з 58–річним Йосипом Андрухівим.

Три роки тому, після здобуття в Гельсінкі звання абсолютного чемпіона світу з пауерліфтингу в жимі лежачи, Віталій в інтерв’ю «Україні молодій» захоплено розповідав про свої амбітні спортивні плани, зокрема про намір відкрити власну спортивну школу пауерліфтингу на Прикарпатті.