Після арешту Миколи Дмитренка — колишнього першого заступника вінницького «губернатора» і керівника місцевих есдеків — появу в обласному центрі народного депутата Нестора Шуфрича можна було спрогнозувати з вірогідністю 99,9 відсотка. Так і сталося: у четвер вінниччани побачили театралізоване видовище, розігране членами СДПУ(о) на майданчику перед сходами облдержадміністрації за участю скандально відомого парламентарія (що вдієш, така у нього нині політична спеціалізація). Імпровізована похоронна процесія принесла на місце події домовину з написами «Демократія» та «Конституція» і провела короткий мітинг під гаслом «Свободу Дмитренку!» Виступаючі нічого нового не сказали, обмежившись стандартним набором обвинувачень у політичному терорі, сформульованому в стилі «риторика замість конкретики».

Успішний актор і театральний режисер, Валерiй Шалига цілком би міг обійтися без такого перманентного головного болю — особливо в умовах провінції, — як мистецтво рухомого зображення. Не випадково митець напівжартома приказує: «Для мене театр — це жінка, кіно — коханка: живеш з однiєю, а бігаєш до іншої». Проте схоже на те, що всі свої сорок два роки він прожив з обома і не збирається поки що кидати ні першу, ні другу.

Вінниччина дедалі більше нагадує потривожений мурашник. Два місяці минуло відтоді, як на відкритому обговоренні проекту адміністративно-територіальної реформи за участю представників шести регіонів оприлюднили можливий робочий варіант укрупнення районів області (замість нинішніх 27 їх може стати 18), і з кожним тижнем пристрасті розпалюються. Якщо виходити з принагідних розмов із представниками сусідніх регіонів, схожі настрої побутують і в них, але увага до Вінниччини підвищена. Адже саме ця область визначена пілотною для відпрацювання моделі, за якою мають піти інші центральні області, аналогічні за адміністративно-територіальною структурою.

«Медом і кров'ю — так пахла війна в Україні, Бессарабії й Молдавії». Перш ніж написати ці вражаючі слова, італійському письменнику і журналісту Курціо Малапарте довелось подолати не одну тисячу кілометрів фронтових шляхів, і то не тільки теренами колишнього Радянського Союзу і не тільки в сорокові роки. Ще шістнадцятилітнім юнаком Курціо втік iз дому, щоб узяти участь у Першій світовій в чині простого солдата — з неї повернувся з медалями на грудях і з отруєними після газової атаки легенями. В 1920 році дороги війни перший раз приводять його в Україну: як аташе італійського посольства у Польщі він супроводжував війська Пілсудського в поході на Київ, пізніше був свідком розгрому частин Тухачевського під Варшавою.
Два наступні десятиріччя у долі Малапарте позначені різкими, часто суперечливими поворотами. Він вступає у фашистську партію, обирає фахом журналістику, зустрічається з вищими фашистськими ієрархами, до 1930 року редагує відому газету «Стампа». Затим від'їжджає до Парижа, там пише і видає бестселер «Техніка державного перевороту», який приносить йому міжнародне визнання. Це була перша книга, яка різко засудила Гітлера, і Малапарте відразу поплатився: його кидають до в'язниці, потім висилають на пустельний острів Ліпарі. Проте після заступництва впливових діячів письменника достроково звільняють, і наприкінці тридцятих він влаштовується працювати в міланську газету «Корр'єре делла сера». Саме в ролі її військового кореспондента Малапарте отримує дозвіл разом з передовими підрозділами вермахту 22 червня перейти радянський кордон.

Важко сказати однозначно, якими мотивами керувалася вінничанка Н., ретельно продумуючи спосіб відправити у «кращий світ» колишнього чоловіка й батька своїх дітей. Проте займалась вона реалізацією замислу цілеспрямовано, довго відкладала певну суму грошей, яка призначалась на оплату найманого вбивці, потім через знайомих напитала суб'єкта, нібито згодного виконати «вирок». Щоб ні в кого не виникло підозр, вирішила скористатись сильною отрутою, яку чоловікові мали підсипати поза домівкою і яка не повинна залишити слідів у крові.

Шлях до консенсусу між політичними силами Вінниччини, які після перемоги на виборах створили у січні цього року об'єднання «Сила народу» і відповідну координаційну раду, виявився дуже важким, і це зрозуміло, оскільки засадові принципи різних парторганізацій не лише не збігаються, а часто істотно відрізняються, а до всього ще й додаються особисті симпатії чи антипатії. Нічого дивного, що спільні рішення вироблялися напрочуд туго, а нерідко і взагалі не вироблялись. Наприклад, політичним лідерам у переважній більшості випадків не вдавалось домовитися щодо спільно погоджених кандидатур на посади голів райдержадміністрацій, тому керівник областi зазвичай мусив вибирати з-поміж кількох чоловік, пропонованих різними партіями.

Працівники санаторію «Авангард» у Немирові на Вінниччині вирішили докласти і своїх зусиль до повернення здоров'я Насті Овчар, яка нині проходить останній етап лікування в клініці у Бостоні. Збори трудового колективу ухвалили безкоштовно запросити Настю разом із батьками в санаторій, де вона зможе пройти курс відновного лікування та медико-соціальної реабілітації.

Авіаційна бригада, дислокована в Старокостянтинові на Хмельниччині, визначена керівництвом держави як одна з трьох пілотних військових частин, призначених для відпрацювання досвіду з переведення Збройних сил України на контрактну службу. Підстави для такого вибору полягають як у тому, що вона входить до основних сил швидкого реагування і повинна бути готовою у будь-яку хвилину до виконання складних завдань, так і в особливостях авіаційних підрозділів, які ще в радянські часи комплектувались переважно професіоналами — на сьогодні в бригаді контрактники становлять три чверті особового складу.

Українські Збройні сили змушено успадкували рудименти радянського війська. Вони успішно це зробили, прихопивши з собою в майбутнє і те ганебне явище, на позначення якого воліють частіше користуватись сором'язливо-обтічним формулюванням «нестатутні взаємини між військовослужбовцями», — «дідівщину».

П’ятничний приїзд до Вінниці заступника голови ДПАУ Миколи Катеринчука для того, щоб представити нового керівника податкової служби області, виявився безрезультатним. Його зустріли представники політичних і громадських організацій на чолі з керівником міського осередку «Народного союзу «Наша Україна» Сергієм Щетиніним (під час виборчої кампанії він був довіреною особою Віктора Ющенка) і вручили петицію, в якій категорично заперечували проти того, щоб на дану посаду був призначений Володимир Дець. У документі перелічено порушення, які, на переконання Щетиніна та його однодумців, допустив Дець на попередньому місці роботи — в ДПІ Вінниці, зокрема, на користь кандидата в президенти Януковича. Досі ще народний депутат від «Нашої України» Катеринчук не став нав’язувати свою волю силоміць — пообіцяв у всьому розібратися й відбув до столиці.