«Різунів» у вишиванках, із закривавленими сокирами в повоєнні роки полюбляли зображати майстри радянської «політичної карикатури». Один з таких образів реалізували: у 1949 році двоє парубійків зарубали сокирою письменника Ярослава Галана, і з цієї детективної історії живописали ще барвистішу картину «людиноненависницької ідеології українського буржуазного націоналізму». Як зазначав письменник Олекса Гай–Головко, Галан став першим і єдиним «великомучеником комуністичного режиму в Галичині». Мало хто помітив, що одинадцять ударів сокири обірвали життя публіциста саме в момент, коли радянська влада почала вбачати в ньому свого ворога: його звільнили з посади кореспондента газети «Радянська Україна», очевидно за різку критику безгосподарності й русифікації...

Учора директор Інституту національної пам’яті Ігор Юх­новський заявив у інтерв’ю Бі–Бі–Сі, що УІНП готується зініціювати суд над винними в організації Голодомору 1932—33 років. Академік пояснив, що зараз робота відбувається «на рівні вивчення задокументованих свідчень очевидців та оцінки архівних матеріалів, які можуть бути використані у юридичних діях». За його словами, вже зібрані десятки тисяч свідчень людей. Отже, злочин доводитимуть на основі як архівних матеріалів, так і свідчень очевидців.

Морально сильні люди — підтримка для оточуючих. Особливо в час, коли світ «перевертається» і всі, немов змовившись, на чорне кажуть: «біле», а на обман — «правда». Серед людей є незначний відсоток тих, чиє відчуття правди є надзвичайно загострене. Вони — як компаси істини. Колись таких називали пророками чи праведниками. У 1960—80–ті в СРСР — божевільними. Як генерала Петра Григоренка, якого утримували у психв’язниці за звичайнісіньку, як на сьогодні, правду — про несправедливу політику Компартії, про причини непомірно великих втрат СРСР у ІІ Світовій війні й про злочинну депортацію Кримськотатарського народу. Утім він не лише говорив правду — він її відвойовував. Виборена ним свобода вже належить нам. Чи не час уголос назвати цього генерала–правозахисника, блискучого військового управлінця, одного з відкривачів України для світової спільноти нашим Героєм?

Науковці, пам’яткоохоронці, музейники й громадські діячі обурилися, дізнавшись наприкінці травня про ідею працівників секретаріату Президента передати 225–річну Андріївську церкву з балансу Національного заповідника «Софія Київська» у відання Української Автокефальної православної церкви. Відомо, що це творіння архітектора Бартоломео Растреллі не призначалося для постійних богослужінь, а є радше символом київського православ’я. Адже стоїть на місці, де, за легендою, пророкував і встановив хреста апостол Андрій. Пам’яткоохоронці ще раз подивувалися, що самозваний настоятель УАПЦ митрополит Мефодій (Кудряков), не раз помічений у хуліганстві й крадіжках, має лобі в поважній державній структурі. Ця малозрозуміла подія — привід поміркувати про анемічний процес реституції церковного майна у нашій державі, його засади і критерії.

«Склалася парадоксальна ситуація, коли український народ, який поклав на вівтар боротьби з нацизмом близько 8 мільйонів своїх синів і дочок, досі не має можливості представити світові інформацію про свої жертви на одній з найбільших нацистських фабрик смерті — концтаборі Аушвіц–Біркенау», — каже завідувачка науково–дослідного відділу Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941—45 років Марина Шевченко. Музей уперше на повен голос заявив про цю понад півстоліття замовчувану несправедливість. У травні тут відкрито виставку «Концтабір Освенцім — український вимір», на якій представлено понад 300 пам’яток і документів з фондів музею, Центрального державного архіву громадських об’єднань, Державного архіву СБУ.
Можливо, ця вражаюча виставка з часом стане основою Української національної експозиції в самому Аушвіці, де майже півстоліття діє музей з експозиціями тридцяти держав. Але не України. Увесь цей час вихідці з колишнього СРСР — представники різних народів — в радянському виставковому павільйоні значилися «росіянами».

Чи розмови про «невмирущість українських традицій» варто сприймати серйозно? Відповіді не отримаємо, поки не спробуємо попрактикувати їх і перевірити на живучість у реальності. Скуштувавши української страви, зрозуміємо, чи вона смакує. Додавши власний голос до звучання стародавньої пісні, відчуємо струмінь теплоти і спокою, спільності з громадою. Розповівши дитині казку чи розписавши з нею писанку, збагнемо, наскільки міцно пов’язані покоління. І якою великою є відповідальність батьків за духовний і творчий розвиток малят.

29 травня російськомовні сайти України зарясніли месиджами про те, що ФСБ Росії розсекретила документи НКВС про діяльність українських націоналістів і про їхні відносини з фашистами. Справді, того дня на сайті Міністерства закордонних справ РФ у рубриці «Архівна служба» з’явився текст «Діяльність ОУН–УПА». Він, як пояснювалося, «підготовлений на базі нових розсекречених документів Центрального архіву ФСБ Росії».

Такої кількості журналістів сувора будівля СБУ на Володимирській, 33, досі не знала. Та все ж, за лісом телекамер, мікрофонів і блокнотів не згубилися великі стенди виставки «Українська повстанська армія: історія нескорених», яку вчора презентували в приміщенні, де свого часу містилася ідеологічна кузня кайданів. «СБУ надає великого значення розсекреченню і оприлюдненню документів НКВС–КДБ про Український визвольний рух 1920–1950–х років, — пояснив на відкритті виставки в. о. голови СБУ Валентин Наливайченко. — Вплив цього руху на історію України є вирішальним, він мав загальноєвропейське значення. Але протягом багатьох десятиліть при комуністичному режимі тема ОУН і УПА була предметом політичних спекуляцій та ідеологічного міфотворення. Створювані в ті часи ідеологічні штампи і досі даються взнаки. Тому сьогодні ми повертаємо правду про УПА на основі розсекречених документів».

«В Україні стає престижно допомагати музеям», — позавчора на урочистостях з відзначення переможців ІІІ Всеукраїнської акції «Музейна подія року» голова Наглядової ради Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» Катерина Ющенко. Незважаючи на урочистий контекст події, перша леді говорила і про проблеми також. «Співробітники музеїв мають знайомитися з ідеями, проектами, програмами, знаходити ґранти і підтримку від більших музеїв, створювати мережі для обміну експонатами. Вони мають багато читати — як формувати бюджет, як добувати кошти, як робити музеї доступними», — переконана пані Катерина.

11 квітня Президент України Віктор Ющенко своїм указом звільнив Віктора Скопенка з посади ректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ющенко призначив виконувачем обов’язків ректора Володимира Литвина і доручив уряду оголосити конкурс та провести вибори ректора університету. Віктор Скопенко образився і заявив, що збирається у суді відстоювати своє право керувати університетом... 23–й рік поспіль. Утім позивач не може не знати, що вже рік триває судовий процес із протилежно поставленим питанням — щодо незаконності перебування Скопенка на ректорській посаді. Сьогодні в Печерському районному суді відбудеться чергове його засідання, на якому, нарешті, судді мають оприлюднити своє рішення. Процес розпочатий за позовом випускника історичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка Сергія Пархоменка. Активіст правозахисного руху твердить, що дипломи КНУ ім. Шевченка недійсні, бо підписані незаконним керівником ВНЗ.