На Маковія, за історичним переказом, почалося повстання гайдамаків у Холодному Яру в 1768 році. «І смерклося, а в Чигрині, як у домовині. Сумно–сумно. Отак було по всій Україні против ночі Маковія...», — писав Тарас Шевченко у поемі «Гайдамаки». Історики переважно не погоджуються, що цей виступ проти польського й московського панування розпочався у серпні. Багато хто вказує на кінець травня. Утім і митрополит Української автокефальної православної церкви Василь Липківський (розстріляний комуністами у 1937 році) пов’язував початок гайдамацького повстання з днем пам’яті святих Маккавеїв, що вшановується церквою 14 серпня. У своїх проповідях глава відродженої Української церкви часто наводив паралелі між старозавітною історією, українською минувшиною і сучасними йому подіями. Свою докторську дисертацію в Київській духовній академії він присвятив дослідженню боротьби Маккавеїв за визволення Ізраїлю.

Менш як за рік Україна, згідно з указом Президента, відзначатиме 350–ту річницю переможної Конотопської битви. Тоді, в ході українсько–московської війни 1658—1659 років 100–тисячне російське військо взяло в облогу Конотоп. 9 липня 40–тисячна українсько–татарська армія на чолі з гетьманом Іваном Виговським розбила вдвічі численніше російське військо і змусила його відступити. Ця поразка налякала Москву і набула розголосу в Європі.

Жертва і водночас старанна слуга хижака. Так виглядає радянсько–українська інтелігенція у книжці канадського історика Сергія Єкельчика «Імперія пам’яті: Російсько–українські стосунки в радянській українській уяві», що вийшла цього року у видавництві часопису «Критика». На обкладинці — малюнок Абрама Резніченка 1954 року. Широкоплечого українця у вишиванці, з простакуватим виразом очей по–батьківськи обнімає ще широкоплечіший росіянин, на вигляд зосереджений і мудрий, у пристойному костюмі з краваткою.

Нацисти знали про циган майже все. Дослідили етнічне походження, відмінності між осідлими й кочівниками, різновиди діалектів мови. В Антропологічному інституті Дюкінгеймського університету донедавна зберігалася картотека на 20 тисяч знищених ромів. Це 16–метрові стелажі з документами, фото, відбитками пальців, переліком родичів. Присуд «смертна кара» виголошували біологи: «Екземпляр не лише не має ніякої вартості для суспільства, а й небезпечний для нього». Геноцид проти цього не надто численного народу зветься по–різному: Порраймос, Самударіпе, Калітраш. У роки ІІ Світової війни, за різними даними, було знищено від 50 до 70 відсотків європейських циган. Серед них — понад десять тисяч циган українських. Здавалося б, не так і багато, проти семи мільйонів загиблих у час Голодомору і півтора мільйона українських євреїв–жертв Голокосту. Однак на середину XX ст. ромів в Україні налічувалося всього 20 тисяч. Разом із загиблими в небуття відійшли їхні пісні, майстерність ремісників і життєрадісність свободи.
Нацисти вивчали циган, щоб убивати. Ми ж досі не знаємо про них майже нічого. Хоча знання допомогли б співжити сьогодні. Про це йшлося на першій науковій конференції «Роми України в період Другої світової війни: сучасний стан вивчення, викладання й увічнення пам’яті», організованій Українським центром вивчення історії Голокосту за підтримки Фонду Фрідріха Еберта. Вчені з Норвегії, Німеччини (де впродовж багатьох років вивчається геноцид ромів), Росії доповнили картину тільки–но започаткованих українських студій, які все ще залишаються без державної підтримки.

Поки про музей Голодомору в столиці лише мріють, у Білій Церкві такий діє вже кілька років. Щоправда, не в окремій будівлі, а в одному із залів районного краєзнавчого музею. Ця документально–образна виставка, побудована майже винятково на матеріалі Білоцерківщини, створює враження всеукраїнського масштабу. Утім, вийшовши на вулицю після її огляду, відвідувач потрапляє в інший, «великий музей», комунізму з дбайливо збереженими пам’ятниками Іллічу й вулицями, названими на честь чільників більшовицького режиму.

Святкування 1020–ліття Хрещення Київської Русі залишило по собі більше загадок і тем для розмірковування, аніж чітких відповідей на посталі давно питання. У неділю, перш ніж покинути Київ, Вселенський патріарх Варфоломій I заявив на площі перед секретаріатом Президента, що підтримує створення єдиної православної церкви в Україні, але в межах канонічності. Доктор богослів’я в галузі канонічного права, патріарх Варфоломій, очевидно, уявляє, яким чином це може бути здійснене.

В Україні останнім часом обговорювали дві можливості: або УПЦ Київського патріархату буде визнана канонічною й увійде до складу Константинопольської патріархії як митрополія (з подальшою можливістю створення патріархату), або буде створено якусь нову церковну структуру, куди на рівних засадах увійдуть частини єдиної колись Київської церкви. Перша версія загадкова: на святкування не прийшов предстоятель УПЦ КП Філарет, і, наскільки відомо, він особисто з Вселенським патріархом не зустрічався. Утім друга версія також нечітка: у неділю надвечір, після зустрічі в резиденції предстоятеля УПЦ МП у Лаврі патріархів Вселенського і Московського, керівник відділу зовнішніх церковних зносин митрополит Кирило повідомив журналістам, що «питання про від’єднання канонічної Української православної церкви не стоїть на порядку денному». Сам же патріарх Варфоломій повідомив, що «ще не готовий» узяти під свою опіку Помісну православну церкву в Україні. Окрім того, як стало відомо «УМ», Собор Київського патріархату, призначений на вчора, було перенесено. Ймовірно, саме тому, що поки не було чіткого «сигналу» від Варфоломія I?

Кілька останніх тижнів Петро Ющенко днює й ночує в Українському домі, де готується виставка «Свята Русь–Україна: Видатні постаті». Тут уперше буде показано історію українських земель від найдавніших часів до сьогодення — понад 2000 портретів видатних осіб. Завтра надвечір заплановане урочисте відкриття виставки. Очікується, що її відвідає, зокрема, Вселенський патріарх Варфоломій. Український дім зовні уже прикрашений великими плакатами із зображеннями святих. А перед входом до будівлі височить скульптура святого Андрія Первозванного. У залах на чотирьох поверхах — портрети людей, про яких ми лише читали або чули. Святі, праведники, митрополити, архімандрити, князі й гетьмани, мислителі, винахідники, митці, вчені...
Брат Президента постійно в оточенні мистецтвознавців, богословів, істориків і робітників, які носять карнизи, чіпляють картини, готують тек­стівки. Утім таки викроїв годину, аби розповісти читачам «УМ» про ідею виставки і найцікавіші її моменти.

«Терпіння і віра будуть винагороджені, і в Україні буде єдина Помісна церква», — так оптимістично закінчується оприлюднена днями заява Вселенської патріархії з нагоди київських урочистостей. Утім у документі немає жодного натяку: коли ж ця жадана подія станеться, хто з кількох гілок колись єдиної Київської церкви буде визнаний гідним назватися Помісною церквою, і якою буде доля решти уламків київського православ’я.

Виявляється, Київ охрещений завдяки зовсім не Візантії і святому Володимиру, а... тисячолітній нації русинів. Про це охоче розповідає закарпатський протоієрей Дмітрій Сидор. Цю горду ідею він уперше оприлюднив, вірогідно, на конференції «Москва — Третій Рим» у грудні 2006 р. у Сарові. Текст його доповіді у червні 2008–го передрукував сайт «Єдіноє Отєчєство». Владика пояснює, що етнонім «Русь» у Новгород і Київ приніс не Рюрик, а руси–русини з Карпатської Русі. Однак греки «витіснили карпатську кирило–мефодіївську спадщину» і утвердили на Русі іншу, візантійську, традицію. Отож, переконує протоієрей, «Велика Русь (Київська і Московська) поступово стала забувати, а потім і зовсім забула про Карпатську Русь як духовно–національний міст, через який прийшло в Київ і Москву християнство». Владика (він же — голова Сойму підкарпатських русинів) пророкує, що Москва стане Третім Римом лише тоді, коли возз’єднається (духовно і, звісно, державно) з русинами Закарпаття.

Із десяток наметів на зеленій галявині, перед ними — майданчик, де багато дітей. Це літня історична школа, вперше організована в селі Кононівка на Черкащині. На отій зеленій галявині колись розташовувалася садиба відомого громадського діяча і мецената Євгена Чикаленка. У нього гостювали Михайло Грушевський, Іван Франко, Володимир Винниченко, Михайло Коцюбинський. Коцюбинський навіть написав тут один із найвідоміших своїх творів — «Інтермецо», присвячений кононівським полям — отим, що їх діти щоранку бачать, виходячи з наметів, і щовечора милуються, як за них заходить сонце. Упродовж дня діти, окрім спортивних змагань і конкурсів, їздять на екскурсії історичними місцями Черкащини. Скажімо, в Канів на могилу Тараса Шевченка, у Богданівку — на батьківщину художниці Катерини Білокур, у Чигирин і Суботів — на родинне обійстя гетьмана Богдана Хмельницького, до Холодного Яру і Мотронинського монастиря, де зберігся дуб Максима Залізняка. Потім, на «розмові під берестом», обговорюють побачене і дискутують про україн­ську історію та роль у ній видатних постатей. Ті берести садив ще Євген Чикаленко, деревам понад 100 років.