Минулої неділі в інтернеті з’явилася інформація про жорстоке побиття полтавськими міліціонерами «журналіста «5–го каналу» Юрія Стеценка». При цьому про знущання над ним двох співробітників карного розшуку перед об’єктивом відеокамери розповідав сам потерпілий.

Співробітники податкової міліції Полтавщини днями «засвітили» та припинили «підпільну» діяльність одного з кременчуцьких підприємств, яке переобладнувало й перепродувало «беушні» вантажні автомобілі марки КрАЗ.

Серед кількох влаштованих у Полтаві заходів зі вшанування Героїв Крут найпомітнішим став вечір пам’яті юних борців за волю України в актовій залі школи мистецтв. Із цієї нагоди в обласному центрі відбулися також «круглий стіл», презентація книги «Україна у вогні революції», хода зі свічками.

У День Соборності демократи й патріоти влаштували у Полтаві одразу п’ять (!) заходів. Представники «Нашої України», Української народної партії, «заукраїнці» й активісти кількох молодіжних громадських організацій зібралися біля меморіальної дошки Симону Петлюрі, «Фронту змін» — на Соборному майдані, «Свободи» — біля пам’ятника Тарасу Шевченку, однієї з козацьких організацій — довкола пам’ятника українським загиблим козакам.

Сьогодні в обласному центрі поховають колишнього голову облдержадміністрації Анатолія Кукобу, котрого земляки більше знають як багаторічного мера Полтави. А в передостанній день минулого року полтавці попрощалися з колишнім «губернатором» Миколою Залудяком. Обоє, без сумніву, були знаковими для краю керівниками й особистостями. Кожному з них свою булаву, а заодно й ношу величезної відповідальності довелося нести в найтяжчу для економіки та добробуту земляків «епоху перемін». Вийшовши з «шинелі» компартійної номенклатури (горбачовська перебудова застала Миколу Залудяка першим секретарем Кременчуцького міськкому партії, Анатолія Кукобу — другим секретарем такого ж міськкому в Полтаві), вони зуміли «вписатися» у нові реалії життя.

Хоч і народився Євген Золотарьов у селищі цукровиробників Халтуріному, дитинство видалося несолодким. Батько, шофер за фахом, загинув на фронті ще на початку війни. Мати, різноробоча бурякорадгоспу, залишилася одна з трьома синами, серед яких Женя був середульшим. Тож дитячі роки вкарбувалися у пам’ять передовсім злиднями та вчинками типової «безбатьківщини», що лише додавали клопотів неньці. Щоправда, згодом ті витівки «компенсувалися» потягом до знань і паростками лідерських якостей, завдяки яким став комсомольським активістом ще зі школи. Після закінчення сільгоспінституту і двох років роботи за фахом на рідній Полтавщині у березні 1961 року поїхав на казахстанську цілину. Спершу працював у Акмолінській області головним зоотехніком радгоспу «Подлєсний», а вже з грудня — директором радгоспу «Андріївський».

Зрештою, за 31 рік безперервної роботи в Казахстані не оминув практично жодного щабля партійно–господарської «номенклатурної» драбини районного та обласного рівнів, «дослужившись» до посад першого секретаря Актюбінського обкому партії та голови облради зі статусом фактичного «хазяїна» потужного промислового регіону. В 1992 році повернувся на Полтавщину. А через 4 роки знову відбув до столиці Казахстану вже як керівник торговельно–економічної місії у складі посольства України. Після закінчення дипломатичної служби став генеральним директором асоціації «Полтавацукор», яку очолює й зараз, напередодні свого 75–річчя. Однак ту першу керівну булаву директора радгоспу вручили йому в 25–річному віці. А очолюваний радгосп лише орної землі мав більше 31 тисячі гектарів — за українськими мірками це фактично піврайону. Чи не страшно було майже зі студентської лави «занурюватися» в такі масштаби робіт? І чи справді добровільно їхав на цілину?

Минулої п’ятниці вранці мешканці однієї з п’ятиповерхівок на вулиці Сумській у Кременчуці помітили, що підвал їхнього будинку заливає гарячою водою і за звичкою викликали комунальників. Останні ж, спустившись донизу, почули крики про допомогу... Тоді вже не обійшлося без втручання рятувальникiв, які й винесли на ношах із затопленого майже на півметрову висоту підвального приміщення двох потерпілих (31–річного чоловіка і 41–річну жінку) з серйозними опіками кінцівок. Обох одразу відвезли в опікове відділення тамтешньої лікарні у стані середньої тяжкості.

Засідання «круглого столу», присвяченого цій даті, зініціювали голова асоціації «Громадянське суспільство» Володимир Степанюк та його однодумці, котрі останнім часом провели кілька масштабних акцій під загальним девізом «Вшануймо Кобзаря». Вірш «Як умру, то поховайте...» (автор ніколи не називав його «Заповітом») Тарас Шевченко написав 25 грудня 1845 року за старим стилем саме на історичній Полтавщині, у Переяславі, що входив тоді до її складу. Подорожуючи, 31–річний поет серйозно захворів і в результаті вилив на папір вражаючої сили рядки, які стали справжнім духовним заповітом нації.

Коріння цієї квартирної історії сягає радянських часів, коли чимало українців їхали працювати на Північ за «довгим» карбованцем й іншими матеріальними благами, зокрема, й можливістю заробити й, відповідно, «забронювати» за собою квартиру на малій батьківщині. Наприклад, у Кременчуці. Хоча обживали «подаровані» в такий спосіб державою помешкання за тисячі кілометрів од місця роботи, зрозуміло, не всі квартиронаймачі. Частина з них назавжди осідала у надто віддалених від наддніпрянського міста регіонах, втрачала зв’язок із тим же Кременчуком, а після розпаду СРСР — і з Україною.

Багатьох мешканців Полтавщини неабияк здивувало привітання олігарху Костянтину Жеваго «з нагоди дня народження», вміщене 7 січня — на Різдво — на офіційному сайті Президента України. Не лише тому, що йдеться про 37–річчя, тобто зовсім не «круглу» дату. По–перше, Жеваго, чия бізнес–імперія дислокується переважно в Полтавській області, — народний депутат від нібито опозиційного Блоку Тимошенко.