Хліб від Лесі — як гостинець від зайця

Хліб від Лесі — як гостинець від зайця

Якщо обов’язок посадової служби чи вітри мандрів заносять когось в Осмолоду — найвіддаленіше гірське село Рожнятівщини, то друзі й знайомі зазвичай просять привезти від тамтешнього зайця хоча б один пшеничний буханець. Слава випеченого на дровах осмолодського хліба ручної роботи сягнула не тільки Івано–Франківська, мешканці якого в ажіотажі мало не зім’яли «легковик», що привіз на місцевий базар сонячні хлібини за сотню кілометрів від місця їхнього випікання. Коли на постій до пані Лесі попросилися польські туристи, то не на запропоновані господинею шинку й ковбаси накинулися зголоднілі підкорювачі вершин — за обидві щоки наминали свіжоспечений хліб. Окрім захопленого «бардзо смачно», закордонні гості стверджували, що нічого подібного в житті не їли. Годі порівнювати з тим, що продають у їхніх маркетах, і з тим, що продають у наших. Проте, не хлібом єдиним, навіть таким розхваленим, дивує подорожніх горянка Леся Шутка.

Шлях людства довжиною в 1,5 кілометра

Шлях людства довжиною в 1,5 кілометра

Ще два роки тому про нього мало хто чув навіть у рідному Івано–Франківську, окрім хіба що арт–тусовки. Тепер в українських мас–медіа ім’я Романа Бончука згадується значно частіше, ніж Мікеланджело чи Рєпіна. Щедрі промені епатажної слави впали на Романа торішнього вересня, коли завершив роботу над найбільшою вітчизняною картиною «Хроніка України», загальною площею 150 квадратних метрів і з понад тисячею персонажів. В епіцентр уваги 27–річний художник потрапив минулого січня, в День соборності України. Тоді перед його «Хронікою», розгорнутою в Українському домі, зупинився Президент Віктор Ющенко, назвавши її одним із вагомих сучасних мистецьких доробків.
Читачі «України молодої» знайомі з Романом ще відтоді, коли він лише почав класти перші мазки на свіжоґрунтоване полотно «Хроніки». Нині художник–експериментатор охоче розповідає про свій новий грандіозний проект. Та спершу — трохи ретроспективи.

«Ланцюгом» по новій коаліції

Учора вранці з Вічевого майдану стартував «Ланцюг єднання». Ланцюг — у деяких місцях переривистий — із людей, котрі взялися за руки, простягнувся населеними пунктами зі Снятина, що межує з Буковиною, до Рогатинського району, за яким починаються землі Львівщини. Громадська акція мала на меті підтримати Президента та його позицію у нинішній політичній кризі.

Воскресіння після потопу

Воскресіння після потопу

Тепер у Петрилові мало що нагадує про грізну стихію, перед якою село капітулювало півтора місяця тому. Принаймні зовні. Хіба що — подекуди голі городи з почорнілими стеблами кукурудзиння та ще вологі мітки на стінах будинків, що в деяких місцях сягають підвіконня. Слава Богу, й перша декада вересня видалася погожою. Небесна канцелярія, ніби виправдовуючись за свій катастрофічний липневий вчинок, залагоджує провину безмежжям сонячного тепла, аби до холодів просохли оселі та господарські будівлі.
З душами петрилівців дещо складніше. У них, як неодноразово доводилося чути під час спілкування з селянами, ще не розвіялася пригніченість. Жвавенька 70–річна Катерина Домин, котру ми зустріли на малолюдній центральній вулиці Петрилова, зізналася, що перестала навіть писати вірші, бо «ще не позбулася страху від повені». Бабця живе на хуторі Забичів, який тоді весь плавав у мутній воді. «Звечора в п’ятницю, — каже, — не взяла в хату драбину зі стодоли. Добре, що не розгубилася, коли вночі треба було лізти на стріху: поставила стіл, на стіл — тумбочку, на тумбочку — баняк. Так і видряпалася. У суботу ввечері мене забрала «амфібія». Деякі сусіди цілий день на деревах сиділи».

Гендель на повені

Як і варто було очікувати, серед постраждалих від повені та чиновни­ків знайшлися охочі підза­робити на великому горі, що спіткало Івано–Франківщину наприкінці липня. Як повідомив «УМ» начальник Центру громадських зв’язків прикарпатської міліції Василь Гультайчук, тільки в місті Тисмениця співробітники Державної служби боротьби з економічною злочинністю виявили безпідставно виплачених компенсацій на суму 720 тисяч гривень. Найчастіше зловживання траплялися при обстеженні працівниками виконкому міськради та внесенні у списки потерпілих осіб, будинки яких насправді не були підтоплені, але їх власники отримали з резервного фонду Держбюджету фінансову допомогу за «повною програмою».

Цариця музики і Бабське

Цариця музики і Бабське

Куди не кинь — усе тут Бабське: урочище з такою назвою, присілок (до найближчого сусіда, що мешкає західніше, — понад півкілометра, на три інші сторони світу — безлюддя) і невелика швидкоплинна річка — теж, звісно, Бабська. Щоправда, з тилу будинок підпирає гора Воратик. Біля безіменного джерела, що вихлюпує з її надр кришталеву студену воду, зазвичай і розпочинає кожний новий день 69–річний Роман Шмигельський. «Приходжу сюди перед шостою ранку, бо пізніше — гріх спати, — усміхається у вуса, — вмиюся, нап’юся з пригорщі — і на другий поверх, у майстерню. У цей час найкраще працюється».
Двадцять років тому, коли обходив гірські галявини і незаліснені долини, шукаючи пристановище для реалізації свого задуму, чомусь облюбував саме це місце. Якась сила, каже, тоді керувала ним, і на вибір нічого скаржитися. Тоді він ще не знав легенди, пов’язаної з назвою урочища, затиснутого між горами на північно–західній окраїні Горган. Переповідають, що сюди, шукаючи рослинного стимулятора чоловічої сили, колись вчащали жінки. Від того помічного кореня вже й сліду не залишилося, а про інтерес до нього горянок і досі нагадує топонім. Два десятиліття тому Роман справді багато чого не знав. Майбутнє на Бабському тоді видавалося вершиною оптимізму.

Ті, що в скелі йдуть

Ті, що в скелі йдуть

Якось на Прикарпаття з’їхалися поштові керівники з усіх регіонів України. Семінар у горах для них, ясна річ, — подія неординарна. Як годиться в таких випадках, організували й екскурсію Верховинським та Косівським районами. Отож їдуть гості, милуються, припавши до вікон автобуса, чарівними краєвидами. Та раптом представник степового краю угледів мало не на вершині гори одиноке гуцульське обійстя і з легкою іронією запитав івано–франківських колег: «А може, ви й туди кореспонденцію доставляєте?». У відповідь почув цілком серйозно: «Звісно, що так. І зазвичай — вчасно».

Дощ, що греблі рве

Дуже важка ситуація на заході України — зливи i сильнi дощi вже наробили багато лиха: затоплено людськi оселi, городи, рiчки повиходили з берегiв. Затоплено мости, багато районiв залишилися без свiтла. Зупинено автомобiльний рух, дороги розмитi, у Рівному автомобілі затопило по самісінькі дахи. Дощ не вщухає. Рятувальники не встигають еваку­йовувати людей i худобу. Якщо дощ йтиме далі — у багатьох областях Захiдної України доведеться оголошувати надзвичайний стан.

«Ти прийшла на світ вільною, не рабою»

«Ти прийшла на світ вільною, не рабою»

У дитинстві та юності мамою вона називала аж трьох жінок — бабцю Гафію, чоловікову маму та свою рідненьку, про яку спершу нічого не знала. Сама ж була Григорівною, Яківною, Іванівною і мала два імені: Мотренька — так лагідно до неї зверталися в листах біологічні тато з мамою, Ганнусею стала для решти світу. Від перших днів життя, перебутих у глибокому підпіллі, до першого вільного подиху в розбурханій на початку дев’яностих Україні доля плела довкола неї загадкове мереживо дивних подій, неочікуваних зустрічей і приголомшуючих одкровень.
Невдовзі після драматичного 24 вересня 1950 року залишилося лише двоє живих свідків останньої зустрічі крихітної Мотреньки–Ганнусі зі своїми батьками–повстанцями — бабця Гафія та її донька Ганна.

Мініатюрний мегаполіс

Мініатюрний мегаполіс

Автотраса, що найкоротшим маршрутом з’єднує Івано–Франківськ зі Львовом, на 25–му кілометрі правим узбіччям торкається західної околиці Галича. Рейсові автобуси й маршрутки лише на мить пригальмовують тут на імпровізованій зупинці, впускаючи–випускаючи пасажирів, і мчать далі. Ні на оригінальний автовокзал, гідний величного топоніму, ні хоча б на скромненьку автостанцію місто не розжилося.
Від траси до головного міського майдану — рукою подати. Кілька десятків кроків — і перед тобою відкривається симпатичний історичний центр із храмом Різдва Христового та пам’ятником кінному Данилу Галицькому, обрамлений крамничками й адміністративно–банківськими офісами щільної дво– і триповерхової забудови. Врізнобіч від майдану розбігаються звичні для типового «сільського» райцентру вулички з вибоїстим асфальтом.