Мабуть, розташованій у далеких Карпатах бойківській Липовиці більше пасувало б називатися Решетилівкою. Навіть за правом історичного старшинства, бо в архівних документах це прикарпатське село згадується на півстоліття раніше, ніж райцентр на Лівобережжі України. Та й за спеціалізацією полтавська Решетилівка відома передусім ткацтвом, а Липовиця, де нині мешкає 1635 осіб, завдяки давній прихильності до сит–решіт може претендувати на неофіційний статус світової столиці з цього виду народних ремесел.

Галичани здавна, від княжих дружинників до повстанців УПА, вважалися надійними захисниками Вітчизни. Нинішніх молодих прикарпатців, як підтвердив «УМ» старший офіцер Івано–Франківського військкомату, майор Тарас Шкабрій, у сучасній українській армії теж цінують за дисциплінованість, патріотизм і сумління. Відтак цьогоріч у листопаді півсотні найбільш підготовлених місцевих юнаків відбули у Севастополь для проходження служби в морській піхоті ВМС України. Як свідчить історія, військовослужбовці з гірського краю впевнено почуваються не тільки на суші, а й на морі.

До анналів вітчизняної історії цьогорічна липнева повінь потрапить принаймні через дві обставини: небачені досі на західноукраїнських землях розливи рік і нечувані обсяги державної фінансової допомоги, спрямованої на ліквідацію наслідків стихії. У світовій практиці знайдеться обмаль прикладів такої прискіпливої уваги першопосадовців, передусім Президента, до долі співвітчизників, які постраждали від шаленої води, бо, як зауважив Віктор Ющенко у перші дні потопу, «держава з моральної точки зору не може стояти осторонь такої біди». Інших ресурсів зарадити горю тисяч громадян не було — у нас не діє система страхування, впроваджена в цивілізованому світі.
«Влада надала таку допомогу, що якби хтось сказав, що мало, то я вже й не знаю, яку кару треба придумати тій невдячній людині», — підтвердила «УМ» 70–річна Катерина Домин, мешканка Петрилова — одного з найбільш постраждалих від стихії населених пунктів Прикарпаття.

У середмісті Коломиї, на будинку №1, з якого починається площа Шевченка, 6 листопада урочисто відкрили пам’ятну дош­ку (автори Богдан Гладкий та Віталій Городецький) на честь, як стверджують організатори, першовідкривача Америки українського походження.

Неспроста, мабуть, мудрий Корній Чуковський вигадав лікаря–добрягу Айболитя. Улюблений поет радянських дітлахів дуже хотів, аби малюки менше жахалися людей у білих халатах. «Для дитячої психіки сама зустріч із лікарем, особливо отоларингологом, — уже стрес, — підтверджує івано–франківський професор медицини Василь Попович, — а видалення аденоїдів за старою методикою — то вже щось дуже схоже на тортури середньовічної інквізиції. Юного пацієнта традиційно прив’язували до стільця за руки та ноги і, тримаючи голову залізною хваткою, оперували. Хлопчаки, бувало, так викручувалися, що в них ставалися вивихи шийних хребців. Інша річ тепер: завдяки новим хірургічним технологіям лікування стало комфортним».
Тепер — це з нинішнього жовтня, коли при Івано–Франківській обласній дитячій лікарні почав діяти перший в Україні Центр малоінвазивної (себто малотравматичної) хірургії, створений спеціально для лікування маленьких пацієнтів.

Для мешканців віддалених гірських сіл і присілків є дві новини — добра і не дуже. Радує те, що відновлено автомобільне сполучення з усіма населеними пунктами Прикарпаття, які тривалий час залишалися відрізаними від зовнішнього світу. Місцеві шляховики, а також спеціалізовані фірми з різних регіонів держави зробили це в такі стислі строки, в які спершу мало хто вірив. Коштували ці ударні темпи близько ста мільйонів гривень. Для того, аби дорожня інфраструктура в горах мала значно вищий запас міцності, необхідні мільярди.
Нам треба звикати до аксіоми, що якісні дороги — надто дороге задоволення. У звичних рівнинних умовах будівництво одного кілометра траси першої категорії з 15–метровою шириною проїжджої частини, за існуючими розцінками, обходиться приблизно в десять мільйонів гривень. Образніше цю суму можна уявити у вигляді того ж кілометрового відтинку з тією ж шириною, щільно вкритого 5–гривневими купюрами. У гірській місцевості вартість дороги такої категорії, що пролягає вздовж бурхливої, принаймні кілька разів на рік, річки, а отже потребує надійних підпірних стінок, зросте щонайменше вдесятеро. Про сучасний стан прикарпатських гірських автошляхів та перспективи їх розвитку розмовляємо з начальником служби автомобільних доріг Івано–Франківщини Сергієм Сендерським.

Калушан зрозуміє не всяк. Привезіть іногородця влітку чи теплої днини бабиного літа на верх дамби хвостосховища №2 з площею водного дзеркала близько півсотні гектарів, і він, вгледівши озеро, розімліє: та це ж міні–Світязь. Та що там Світязь — сади Семіраміди! Ще в 1984 році на рівнинній північно–західній околиці Калуша — одного з найпотужніших в СРСР хімічних центрів — радянські інженери втнули велетенське чашоподібне вмістилище, опоясане 40–метрової висоти дамбою, для утилізації рідких відходів місцевого калійного заводу. Нині там покоїться майже десять мільйонів кубометрів розсолів, які в три тисячі разів перевищують допустиму концентрацію солей у воді. Аби було зрозуміліше, то в літровій банці зачерпнутого з «міні–Світязя» розчину після випаровування залишається 300 грамів солей. Не дай, Боже, «висяче озеро», насичене майже всіма елементами таблиці Менделєєва, через слабкі карстові місця «у тілі» дамби вихлюпнеться назовні (торік, за словами директора ДП «Калійний завод» ВАТ «Оріана» Ігоря Корчинського, до переливу залишалося лише 40 сантиметрів) — класичні солончаки порівняно з калуським довкіллям видаватимуться оазою. Та постраждає не тільки місцевий люд і його сусіди. «Мертва вода» руслом Дністра сягне Чорного моря.

Сьогодні в селах Бовшів, Монастирчани та Надіїв, що розташовані у трьох різних районах Прикарпаття, одночасно стартує обласний проект «Українська дискотека». «Патріотичним вихованням молоді в нас дотепер здебільшого займалися «Пласт» та «Молода просвіта», але робили це традиційними і дещо патріархальними методами, — розповів «УМ» один з ініціаторів проекту, начальник Управління внутрішньої політики Івано–Франківській облдержадміністрації Володимир Олійник. Існує й інша проблема: сучасна дискотека, з відповідного класу апаратурою й репертуаром, залишається недоступною для сільської молоді. Коли керівник облдержадміністрації Микола Палійчук, об’їхавши чимало сіл, побачив, що хлопці й дівчата там відпочивають переважно під російську попсу при поганенькому звучанні примітивного магнітофона, відразу підтримав ідею молодіжної адміністрації при ОДА поєднати патріотичне виховання молоді з дозвіллям сучасного рівня.

Мабуть, дивно спостерігати, як святий отець (не молодий випускник семінарії, котрий ще не звик до сану, а поважний 48–річний греко–католицький парох) на сільському стадіоні завзято ганяє з дітьми м’яча або «накручує» на турніку підйоми переворотом. І це — не світський піар отця Романа, це — елементи його духовної педагогіки. «Послух Господові, батькам, державі, — ділиться він своїми спостереженнями, — треба закладати з елементами гри в ранньому віці, а найкраще — з 9 до 12 років. Мало користі буде від того, що я поставлю діток на коліна і змушу читати молитву. У деяких ситуаціях доцільніше спершу пограти в футбол, а потім іти до недільної школи вивчати слово Боже».
Дітей, переконаний угринівський парох, у кожній хаті має бути багато, хоча б стільки, як у нього, — шестеро (на Прикарпатті лише священик з опільського села Фрага має на одного більше). «Дехто, — приємна посмішка осяйнула обличчя отця, — жартує, мовляв, де ксьондз, тобто я, торкнеться — там і дитина народиться. А якщо серйозно, то, даючи шлюб, я обов’язково наказую молодятам: «Мусите мати не менше трьох діток і виховати їх побожними українськими патріотами».

Серед тих, кому найбільше дісталося на горіхи під час рейдів Президента Ющенка територіями підтоплених західноукраїнських та подільських земель, зрозуміло, опинилися лісівники з генеральськими і трохи меншими зірками на зелених галузевих погонах. На хвилі підвищеної уваги до антропогенних чинників, які поглибили масштаби природного стихійного лиха, з вуст політиків й екологів зазвучали пропозиції накласти мораторій на лісорозробки в горах, а то й узагалі — оголосити українські Карпати суцільною заповідною зоною. Про початок нової ери у вітчизняній заготівлі гірської деревини, з–поміж інших перспективних протипаводкових заходів, повідомила й Рада національної безпеки та оборони, рішення якої указом від 10 вересня ввів у дію глава держави.
Про те, що цього разу верхи, як ніколи раніше, серйозно взялися наводити лад у гірських лісах, свідчать і масові облави проти власників незареєстрованих пилорам. На світ Божий правоохоронці вмить витягли сотні підпільних тартаків, біля кожного з яких зазвичай «харчувалося» з десяток сімей, не спроможних в інший спосіб заробити на кусень хліба в архідепресивних гірських місцевостях (акція вмотивована, проте чомусь ніхто ще не прозвітував про створення натомість хоча б одного легального робочого місця).
З усього видно, що так, як було, вже не буде. Проте куди тепер повертатимуть галузеве дишло, теж не зовсім зрозуміло. Про стан карпатських лісів, про їхню «причетність» до катастрофічних повеней та паралелі з цивілізованою Європою розмовляємо з одним із провідних вітчизняних фахівців — академіком Лісівничої академії наук України, директором розташованого в Івано–Франківську Українського науково–дослідного інституту гірського лісівництва, доктором біологічних наук Василем Парпаном.