Аби зрозуміти — потрібно пережити або принаймні спробувати це зробити. Упродовж 33 годин добровольці акції «Сопричастя», зініційованої Спілкою української молоді в Україні, через обмеження у звичних їжі, музиці, розвагах символічно єднатимуться з тими, хто з вини більшовицького режиму перетерпів неспівмірно більші обмеження та страждання в час Голодомору 1932—1933 років. Акція триватиме з 7.00 21 листопада до 16.00 22 листопада.

Батурин — столиця Гетьманщини за Івана Самойловича, Дем’яна Многогрішного, Івана Мазепи й Кирила Розумовського — став символом протесту проти царського ярма на шиї української свободи. 2 листопада (всі дати подаємо за старим стилем) 1708 року за спробу стати державно незалежним Батурин прийняв свій страшний хрест і був перетворений на велику могилу, в якій від рук московських карателів полягло щонайменше 15 тисяч дітей, жінок, старих людей та вояків. І царизм, і радянська влада наклали суворе табу на спогади про події в Батурині та вшанування пам’яті загиблих. Будь­які дослідження, пов’язані з іменем Івана Мазепи та з Батурином, були неможливі. На три століття гетьманська столиця канула у небуття. Колись квітуча, пишна, повна соборів і церков, палаців та інших прекрасних будівель, (мала 30 млинів) гетьманська столиця була перетворена на непоказне селище...

На екрани Німеччини вийшов фільм режисера Макса Фербербека «Аноніма. Жінка в Берліні» (Anonyma. Eine Frau in Berlin). Це перша в Німеччині художня стрічка, в якій відверто говориться про драму десятків тисяч німецьких жінок, які наприкінці Другої світової війни були зґвалтовані солдатами Червоної армії. Раніше ніхто з німецьких кінематографістів не наважувався звернутися до теми, яка перебувала під морально–етичним табу. На екрани Європи та США ця стрічка виходить лише наприкінці року.

29—30 вересня 1941 року в Бабиному Яру нацисти знищили понад 30 тисяч євреїв з Києва і околиць. У кожному місті й містечку України був свій «Бабин Яр». Загиблі були чиїмись сусідами, однокласниками, вчителями й учнями. Залишилася від них лише пам’ять. Її донесли до наших днів очевидці трагедії і ті, хто під страхом розстрілу рятували їх від смерті. Ця пам’ять, зафіксована у відеозаписах, нині є не лише історичним джерелом, а й матеріалом для навчання й виховання. Про це — наша розмова з координатором в Україні Інституту візуальної історії та освіти Університету Південної Каліфорнії психологом Анною Ленчовською.

Слова, винесені в заголовок статті, ввійшли в політичний лексикон українців у 20—30–х роках минулого століття. Саме так сприймали діяльність націоналістичного руху в Польській державі. Водночас перебувати «у пащі лева» означало, що навіть найважчі обставини не могли стати перешкодою для українського революціонера на шляху до мети. Свідченням цього є не лише діяльність українського підпілля в Польській державі, а й життя та поведінка націоналістів у справжній «пащі лева» — польських в’язницях.

Останнім часом громадськість дізналася про велетенські масштаби українського Голодомору. Люди розуміють, що ця трагедія викликана не силами природи, а політичними діями. Та простіше показати її кількісні параметри, ніж пояснити причини: у конфіденційному листуванні Сталін і його найближчі поплічники користувалися мовою передовиць газети «Правда».
І все–таки реконструкція ретельно замаскованого злочину можлива. Механізми творення Голодомору виявлені і задокументовані. Аналіз фактів і зв’язків між ними виявляє причини злочину і заходи, якими його намагалися замаскувати.
Конвенція ООН про геноцид вимагає довести намір винищити частково або повністю певну людську групу, а не причини злочину. Нам, однак, треба виявити причини голоду початку 1930–х рр., який у радянські часи називали «продовольчими утрудненнями», а також його переростання в голодний мор на територіях, основну частину населення яких становили українці.
Навіть найстарше покоління не має досвіду дорослого життя у довоєнні часи, коли формувався «людський матеріал», придатний для Країни Рад. Правда про Голодомор за цих умов стає могутнім засобом лікування спотвореної історичної пам’яті. Проте в дослідженнях на цю тему слід уникати емоцій. Вони позначаються на об’єктивності й нерідко призводять до помилкових формулювань. Найбільш абсурдним є твердження про «геноцидну політику Кремля», яке ототожнює геноцид із генеральною лінією вождів партії. Насправді кремлівські можновладці не мали інтересу витрачати «людський матеріал» без особливої на те потреби. Генеральною лінією були масові репресії в їх сукупності, тому що без них не можна було нав’язати суспільству комуністичний спосіб життя. Голодомор був унікальним явищем, спричиненим конкретними обставинами місця і часу. Треба виявити ці обставини, аби довести, що в Кремлі не зупинялися перед геноцидом, коли виникала загроза втрати влади.

У нiч із 23 на 24 серпня 1939 року СРСР і Німеччина уклали Пакт про ненапад разом із секретними протоколами щодо розподілу сфер інтересів у світі. Готувалася світова війна, в центрі якої опинилася Україна — регіон сили, що дає відчутну перевагу тому, хто нею володіє. Українське «тіло» стало підтримкою для завойовницьких воєн Росії. У це тіло ніби вселився вірус: «заворожені» українці натхненно розробляли для Кремля зброю масового знищення і космічні стратегії, зомбували земляків «червоними» статтями, картинами й віршами, навчали молодь «миротворчого світогляду». А головне — воювали в усіх точках, де було потрібно «хазяїну». Україна стала великою «Південною Осетією» для Європи — плацдармом для розпланованих світових воєн. Сьогодні, пробудившись від гіпнозу, ми починаємо усвідомлювати відповідальність народу за служіння злу. І ще більше цінувати героїв, які боролися за визволення. Від чого ж ми звільнилися 24 серпня 1991 року? Якого звіра перестали годувати нашою пшеницею, вугіллям, металом і... людьми?

В останні місяці в українській пресі публікувалися полемічні статті російських учених Віктора Кондрашина і Михайла Дмитрієва, які не тільки заперечують факт геноциду українців 1932—1933 років, а й звинувачують українських істориків у їхній начебто провладній позиції щодо Голодомору. В Україні є історики, серед яких — Петро Толочко, які публічно не визнають геноциду власного народу. У Росії ж історики демонструють підозрілу одностайність.

В історії цієї родини переплетено все на світі: любов і війна, «свої» і «німці» (а ще — поляки, енкаведисти та інші, бо йдеться, зокрема, про Волинь 30—40–х років). Сюжетних поворотів вистачило б на цілу епопею. В очікуванні ненаписаної книги відкриємо свій життєпис великих українців — нині час для їхнього прямого ефіру.

Менш як за рік Україна, згідно з указом Президента, відзначатиме 350–ту річницю переможної Конотопської битви. Тоді, в ході українсько–московської війни 1658—1659 років 100–тисячне російське військо взяло в облогу Конотоп. 9 липня 40–тисячна українсько–татарська армія на чолі з гетьманом Іваном Виговським розбила вдвічі численніше російське військо і змусила його відступити. Ця поразка налякала Москву і набула розголосу в Європі.