Культовий «байкар» України Лесь Подерв'янський віднедавна любить розповідати журналістам під чарку рекламованої ним горілки «гостро-хрінової», чим він займався під час Помаранчевої революції: «Ми з друзями створили мобільний загін із 30 чоловік. Він складався, в основному, з колишніх офіцерів підрозділу «Альфа». Підпорядковувалися ми безпосередньо штабу революції, і нас планували кидати на особливо небезпечні ділянки. Але жодного разу так і не кинули. Хоча народ підібрався бойовий і, маю підозру, озброєний. Здавалося навіть — ці хлопці хочуть, щоб на Майдан пішли танки. З якою замріяністю в очах вони казали мені: «Ти не знаєш, як танки красиво горять...»
Це зізнання — одне з багатьох зізнань «по секрету», що стосуються можливості застосування зброї не лише злочинним режимом Кучми—Медведчука—Януковича, а й «помаранчевими» революціонерами. Спокуса піти на штурм і відповісти на удар ще сильнішим ударом була великою, і дуже добре, що наша демократична, ввічлива, весела революція обійшлася без крові.
Були дні, коли до кровопролиття залишалося кілька кроків. Уже всі знають про «готовність номер один» внутрішніх військ Білоконя—Попкова, які от-от мали вирушити з Василькова, Петрівців, Борисполя на Київ і «задавити» Майдан. Однак донині майже ніхто не знає про те, що у вирішальні дні Помаранчеву революцію готувалася підтримати ще потужніша збройна сила — танки Північного оперативного командування. Вони вже прогрівали мотори й чекали останньої відмашки народного Президента. Саме про цю білу сторінку Помаранчевої революції розповідає сьогодні «Україна молода».

Спортивні вболівальники (або й спортсмени) мене зрозуміють. Іноді буває так: твоя команда безнадійно програє, по ходу матчу спромагається зрівняти рахунок, і ось, коли прийнятний результат уже так близько, знову отримуєш гол у свої ворота. Облом, розчарування... Приблизно такі емоції опановували деяких членів «Народного союзу «Наша Україна» і просто небайдужих до провідної «помаранчевої» партії людей після суботнього з'їзду НСНУ. «Партія Ющенка» змарнувала нагоду стати на шлях виправлення свого іміджу.

Судячи з численних дзвінків у редакцію, далеко не всі читачі «УМ» обізнані на тому, за що і як конкретно голосували народні депутати минулого четверга о 13:27, але всі розуміють: парламент ще раз показав, як «страшно далекий він від народу». Після того як Верховна Рада не підтримала в другому читанні урядові поправки №№27-35 (Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» (щодо дотацій місцевим бюджетам для забезпечення виплат зарплати та інших першочергових видатків; №8156), нардепи, причому не тільки нинішнього скликання, матимуть змогу отримувати пенсії від 12 тисяч гривень і вище. Це стало можливо після того, як чинним парламентаріям почали платити підвищену зарплатню, як і міністрам, і вони «прив'язали» свої пенсії саме до заробітної плати. Сьогодні «УМ» подає перелік фракцій та окремих депутатів, які поставили власний добробут значно вище за рівень життя пересічних українців. З одного боку, законність тут дотримана: ті, хто не голосував за «поправку Пинзеника», кажуть, що це означало «несправедливі обмеження» окремої категорії громадян, тобто високооплачуваних депутатів. З іншого боку, в цьому контексті варто поговорити принаймні про совість. А ще — про додаткове навантаження на держбюджет.
Про логіку й мораль такого рішення ВР ми розмовляємо з народним депутатом Миколою Кульчинським — членом профільного Комітету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, єдиним представником фракції «Наша Україна» в цьому комітеті, головою полтавської міської організації НСНУ.

Інтерв'ю колишнього президента Національної телекомпанії Тараса Стецьківа, яке вийшло в «УМ» минулого четверга, особливого резонансу набуло в середовищі тих, хто переймається впровадженням в Україні суспільного мовлення на базі державного ТБ. Як відомо, реалізація цієї ідеї наштовхується на значний спротив, а пан Тарас назвав ще одне гучне прізвище її високопоставленого супротивника — Порошенко.

Від минулої суботи Україна почала жити за новим політичним календарем — тим, який регламентує оновлений Закон «Про вибори народних депутатів України», що набрав чинності саме 1 жовтня. Буде цей календар «юліанським», «вікторіанським» чи якимось іншим, покаже власне виборча кампанія. А вона, згідно з другим розділом статті 16-ї, стартує 26 листопада — за 120 діб до дня виборів (наступні ж вибори до парламенту в нас, нагадаємо, відбудуться 26 березня 2006 року). Цікавий факт: за законом, Центрвиборчком оголошує про початок виборчого процесу не пізніше ніж за 125 діб до дня виборів. Тобто ймовipно, що ЦВК провістить нові великі перегони якраз у дні першої річниці сумнозвісного другого туру президентських виборів —2004 та Помаранчевої революції.
Але сьогодні ми поговоримо не про політичні розклади, а про окремі технічні моменти й проблеми цієї справи.

Політичний довгожитель Леонід Кравчук виходить на нове коло публiчної діяльності. Незважаючи на свій 71 рік, схоже, саме перший Президент стане тим локомотивом, який потягне голубий вагон СДПУ(о) з тупика до станції «Парламентські вибори-2006».

Якщо на минулих виборах Леонід Макарович був лише одним з облич, які «прикрашали» список есдеків, і замикав їх першу п'ятірку (йшов після Медведчука, Прошкуратової, Зінченка й Рябіки), то зараз «ордену зів'ялої троянди» нічого не лишається, як виставити аксакала наперед, посадивши його на «білого коня». Причому робиться це в досить вигадливий спосіб — через створення так званого громадянського форуму «Об'єднаймо Україну», де Кравчук — головою.
Цілковито скомпрометований минулою владою Віктор Медведчук резонно вирішив сховатися у глибині бойових шикувань своїх симпатиків, і нічого дивного в цьому немає. Очолювати новий похід СДПУ(о) і Ко у парламент для екс-глави президентської адміністрації з його майже нуль(о)вим рейтингом означало б остаточно поховати партію. Тож не потрібно було й Гліба Павловського (який наразі залишається в Москві, хоча вже й починає коментувати українські події та припускає ймовірність своєї «професійної» присутності і на виборчій кампанії-2006 — мало йому провалів 2002-го і 2004-го!), щоб зрозуміти: потрібно пропонувати щось нове, менш одіозне й затягане, більш шановане й закамуфльоване. І есдеки не вигадали нічого іншого, як благословити на подвиги великого «улюбленця» Заходу та Сходу України Леоніда І, члена політбюро СДПУ(о).

Як і прогнозувала «УМ», «золота акція» при затвердженні нового Прем'єр-міністра виявилася у вчорашніх супостатів помаранчевої команди — «регіоналів». Ще після підписання минулого тижня так званої «Декларації єднання та співпраці заради майбутнього України» — а її останньою підмахнула лідерка фракції ПР у парламенті Раїса Богатирьова — почалися розмови про те, що крига у ставленні «донецьких» до Ющенка і Ко скресла, й вони можуть уміло зіграти на політичній кризі, вибивши у такої нелюбої для них влади несподівані «бонуси».

Позавчора ввечері після підписання у секретаріаті Президента документа під назвою «Декларація єднання та співпраці заради майбутнього України» у вітчизняній політиці утворилася (чи принаймні намітилася) нова конфігурація. Ідеться про спробу нової більшості. Більшості без Юлії Тимошенко та її прихильників.

«Політична еліта, представлена більшістю тих, хто проголосував сьогодні проти українського уряду, виявилася не готовою визнати легальну економіку та публічну політику єдино можливим способом суспільного розвитку». Це — з промови Віктора Ющенка в день його відставки з посади Прем'єр-міністра 26 квітня 2001 року. Цiкавi паралелi.

Є така українська приказка: «Згоріла хата — гори сарай». Учора, в сучасних реаліях нашої політики, вона набула нового звучання: згорів сарай — гори й хата.
Шкода, дуже шкода.