«Яке масове повернення? Хто вам сказав? — дивується пан Микола, один із двох водіїв «Неоплану», котрий о 16.00 вирушав до Праги з центрального автовокзалу Івано–Франківська. — Якихось помітних ознак кризи, приміром, у Чехії, де ми буваємо регулярно і де дуже багато наших земляків (за результатами дослідження, проведеного Держкомстатом та Українським центром соціальних реформ — 12,8 відсотка від усіх українців, котрі подалися за кордон на заробітки. — Авт.), не спостерігається. Товари там не подорожчали, національна валюта щодо долара «не впала» — як коштував він 20 крон навесні минулого року, так і тепер коштує». Відчутного скорочення чужоземних робітників, зазначив співрозмовник, у Чехії немає. За будь–яких обставин той, хто працює легально, знайде собі роботу з погодинною оплатою в п’ять–шість доларів. Хіба від такого тікають?

Перший міжнародний культурно–мистецький фестиваль «Різдво в Карпатах» стартував у січні 2004–го з ініціативи прикарпатського «губернатора» Михайла Вишиванюка. Тоді в курортне Яремче з’їхалося понад сотню українських та зарубіжних медійників, котрі згодом рознесли по світу захоплюючі враження від обрядових дійств тутешніх горян і привабливості зимових Карпат.
Організований обласною владою за спонсорської підтримки гірсько–лижного курорту «Буковель», нинішній фестиваль, що тривав із 13 по 16 січня, став четвертим за ліком й особливим за значимістю, адже відбувався він через п’ять місяців після катастрофічної повені. Те страшне лихо завдало не тільки величезних матеріальних збитків прикарпатцям, але й зрикошетило по туристичному іміджу краю. Та цьогорічне «Різдво в Карпатах» у всій красі продемонструвало, що від руйнацій липневої стихії вже й сліду не лишилося, а такої м’якої, зі щедрим снігом зими в горах, мабуть, не було років із десять. Що ж до розмаїття автентики, то з Івано–Франківщиною взагалі не може змагатися жодна область України, адже тут представлені обряди, звичаї та традиції чотирьох етнорегіонів — Гуцульщини, Бойківщини Покуття та Опісля.

Хоч не надовго, лише від Різдва до Водохреща, та все ж центр етнокультурного життя України за доброю традицією останніх років переміщається на Прикарпаття. Тільки–но завершився міжнародний фестиваль «Різдво в Карпатах», як у суботу Івано–Франківськ заполонили два десятки вертепів із Волині, Донеччини, Львівщини, Чернігівщини, Херсонщини та інших областей. Барвисто, з регіональною неповторністю вбрані учасники фестивалю цілий день розгулювали центром міста й охоче фотографувалися з усіма бажаючими. Щоправда, не багато хто з численних глядачів, пританцьовуючи на морозі й аплодуючи гуртам колядників, які змінювали один одного на подіумі майдану Незалежності, спромігся вистояти від полудня до сьомої вечора, поки тривав парад вертепів.

Перший трагічний випадок в українських Карпатах цьогоріч зафіксовано другого січня. Після тривалих пошуків двох 25–річних мешканців Рівного, які зникли напередодні, чоловіка та його подруги, івано–франківські рятувальники знайшли їхні тіла на східному схилі гори Мала Говерла. Як повідомила «УМ» помічник начальника Головного управління МНС в Івано–Франківській області Галина Омельчук, після зустрічі Нового року група рівнян у складі чотирьох осіб самовільно вирушила в гори із селища Верховина. Відставши від товаришів, двоє мандрівників під вечір зійшли вниз до турбази «Заросляк» і повідомили про надзвичайну подію. Та врятувати двох інших не вдалося — вони замерзли в нічному сніговому полоні.

Осоромилися ті провидці, котрі передрікали занепад інтересу прикарпатців, розчарованих сучасною політикою і політиками, до постаті, як дехто висловлювався, «неактуального» в нинішніх українських реаліях Степана Бандери. Тим паче, мовляв, що урочистості на його честь мали відбутися після новорічної «шампанізованої» ночі. Та песимістичні прогнози спростували щонайменше десять тисяч іванофранківців, котрі 1 січня зібралися на Європейській площі, аби особисто засвідчити повагу до Головного провідника ОУН і взяти участь у освяченні щойно збудованих пам’ятника Степанові Бандері й Меморіального музею учасникам визвольних змагань. Охочих побувати на урочистостях було значно більше, ніж змогло добратися до меморіального комплексу, розташованого на околицях обласного центру. За недогляду місцевої влади чи інших дивних обставин, на маршрути вийшло зовсім обмаль мікроавтобусів, відтак їх на зупинках не дочекалися сотні іванофранківців, котрі бажали вклонитися Бандері. Утім ані ця транспортна оказія, ані мороз із вітром не зіпсували піднесеної атмосфери справжнього національно–патріотичного свята.

Про Степана Бандеру — одного з найвпливовіших керівників українського національно–визвольного руху ХХ століття — написано чимало і всілякого. Його образ, люто заквецяний брудом радянської пропаганди, в останнє десятиліття «просвітлів» стараннями сучасних українських дослідників. Отже, той, хто серйозно цікавиться роллю цієї легендарної особистості у вітчизняній історії, знайде достатньо неупереджених публікацій, аби відповісти на запитання, ким же насправді був Степан Бандера: ідеологом націоналістичних бандформувань чи героєм нації?

У пантеоні українських патріотів–мучеників доби розвинутого соціалізму капітан міліції Михайло Дяк дотепер перебуває в тіні найвідоміших особистостей. Вітчизняна історія поки що не розставила усіх своїх героїв по належних місцях. Мусимо чекати.

У «Господніх водоносах» — першій книзі автобіографічної трилогії Манес Шпербер, уже визнаний Європою письменник та філософ, згадує про Заболотів часів свого дитинства як про брудне, типово єврейське поселення Галичини напередодні Першої світової війни.

Минулої суботи, близько п’ятої вечора, оперативна група у складі правоохоронців та рятувальників прибула за викликом до триповерхового житлового будинку по вулиці Гординського, 11, в Івано–Франківську, де виявила чотирьох мешканців без ознак життя.

Схоже на те, що в цій житейській історії таки не обійшлося без особливої Господньої уваги, хоча спершу все складалося нібито навпаки. Михайло народився в останній день 1946 року не десь у повстанській криївці (таке тоді в Галичині траплялося нерідко) чи в глухому карпатському поселенні, а в чималому передгірському селі Бабче, розташованому зовсім поруч із тодішнім райцентром Солотвин. Його дитинство припало на важкі післявоєнні роки, та здобуття освіти, принаймні початкової, і тоді вважалося конституційним обов’язком. Михайлові не пощастило: за партою місцевої восьмирічки йому вдалося посидіти тільки у першому класі й лише впродовж першого місяця, та й то — через день–два. Коли брали в армію, у військовий квиток хтось дописав освітній мінімум: «Чотири класи». Насправді ж ні писати, ні читати він не вмів.
«У молодості, особливо коли побралися, було трохи соромно, що мій чоловік — неграмотний, — пригадує часи кінця шістдесятих років минулого століття пані Євдокія. — Працював на тракторі, але самостійно не міг заповнити табель обліку виконаних робіт, то я писала за нього, а він лише підписувався. Якби до його голови та хоч трохи освіти — був би, мабуть, відомим чоловіком».