Спека. Четверта дня. У запрошенні — дрес–код: вечірнє вбрання, етнічний стиль, а так хочеться вдягнути шорти й гайнути десь до води. Але ні, треба віддати шану найбільшому в Україні літературному конкурсу — «Коронації слова». 10 червня «Коронація» святкувала своє перше 10–ліття. І ось ми прямуємо в парк Пушкіна, де у виставковому центрі «АККО Інтернешнл» збираються вершки літературної тусівки України.

«Уявіть собі, до нас потрапляє твір роботи Олександра Архипенка. Згодом, після дослідження, виявляється, що це не Архипенко. Як змінюється вартість твору, ви розумієте», — Марина Скирда, заступник гендиректора музею, представляє частину колекції «Градобанку», яка виставлена у Національному художньому музеї України (НХМУ). Наприкінці 90–х — на початку 2000–х ця тема час від часу виринала у ЗМІ: колекцію Віктора Жердицького, який, будучи головою банку, збирав мистецькі твори, вважали чи не найціннішим зібранням в історії незалежної України (там були і Пікассо, і Модільяні, і Богомазов, і Тулуз–Лотрек, і Сезан, і Бурлюк). Тепер фахівці стверджують: не така вона вже й цінна. Кому потрібно було завищувати вартість колекції «Градобанку» й чому Національний банк України не хоче віддавати основну частину збірки — позавчора на спеціальній прес–конференції намагалися пояснити дирекція та адвокати музею.

«Вікторія Щербань, українка, яка мешкає у нашому містечку, багато нам розповідала про те, яку гарну музику, майстрів і старовинні традиції має Україна. Згодом до нас приїхали самі музиканти на фестиваль «Український тиждень» у Баварії. Тоді й виникла ідея записати диск, але не було спонсора, і я подумала, що такий диск має вийти обов’язково — щоб більше людей почули цю музику», — розповідає Сібілле Штрак–Ціммерман, мешканка курортного містечка Шлірзее неподалік Мюнхена, яка спонсорувала запис і випуск спільного диску двох українських гуртів — «Хореа козацька» та «Гуляйгород». «Думаю, це важлива справа — відроджувати автентичну музику. Це завдання актуальне у багатьох країнах», — додає вона. Цікаво, що Сібілле має історичний зв’язок із Україною: її прапрадід Леопольд Кьоніг, цукровий магнат, був власником чудового палацу в Шарівці на Харківщині.

Навіть пізня година показу серіалу «Секс і місто» на каналі «1+1» не могла завадити мені дочекатися чергової серії: дуже вже дотепними були діалоги чотирьох дівчат із великого міста, красивими сукні, черевички й капелюшки та близькими їхні проблеми. Перший повнометражний фільм, що вийшов у прокат два роки тому, був не таким яскравим, як півгодинні телевізійні серії, але все ж можна було дивитися й отримувати певне задоволення від перипетій у житті героїнь «Секс і місто–2» у порівнянні з серіалом і першою частиною — абсолютний лузер. Складається враження, що творці сиквела вирішили банально «скосити табло».

За свою режисерську кар’єру 47–річний виходець з України Вадим Перельман зняв понад 200 рекламних роликів і всього два повнометражні фільми. Але його резонансний дебют у кіно у 2003 році дозволив Перельману називатися багатообіцяючим талановитим режисером Голлівуду: «Дім із піску й туману» (House of Sand and Fog) номінувався на три «Оскари» (найкращий актор — Бен Кінгслі, найкраща актриса другого плану — Шорех Агдашлу та найкраще музичне оформлення — Джеймс Хорнер). Другий його фільм «Життя перед її очима» (The Life Before Her Eyes) також привернув увагу критиків: хоч і не отримав такої високої оцінки як дебют, але запам’ятався гарним сценарієм, цікавою операторською роботою і, звісно ж, головною роллю Уми Турман. Зараз Перельман працює над третім фільмом — «Пісня імен» (The Song of Names), і тут знову зірки — Дастін Хоффман та Ентоні Хопкінс.

Останнім часом режисер зачастив до Києва: минулого року особисто представляв «Життя перед її очима», а цього разу прибув у ролі члена журі ІІ Київського міжнародного кінофестивалю. Подивишся на нього — здається, справжній американець: позитивний, упевнений у собі, готовий відповісти на всі ваші запитання, але більше, ніж треба йому самому, ніколи не скаже. А придивишся ближче і розумієш, що за тією бравурою все ж ховається хлопець із київської комуналки, котру сім’я покинула в 1977 році. Перельман далекий від сентиментів до країни свого народження: коли на відкритті фестивалю ведуча Марися Горобець назвала його українцем, він був, м’яко кажучи, здивований такою характеристикою. Йому значно ближча історія Бабиного Яру, де мало не загинула його бабуся.

З Вадимом ми розмовляли, сидячи просто на сходах Палацу «Україна»: за півтори години мала початися церемонія закриття фестивалю. За спинами кричала в мікрофон ведуча, а роззяви полювали на автографи. Перельман, підкурюючи цигарку, промовив: «Ну її, ту червону доріжку, давай поговоримо».

1 червня у Палаці «Україна» підбив підсумки ІІ Київський кінофестиваль — дітище Богдана Ступки, форум, чия поява минулого року у фестивальному просторі України викликала чимало запитань і невтішних порівнянь із «Молодістю». Найбільшим враженням від фестивалю стали зустрічі з поважними режисерами та акторами. Зірковим часом ІІ КМКФ був візит голлівудського актора Едріена Броуді, який дві години спілкувався з українськими журналістами та студентами. Того ж дня відбулася зустріч із членом журі, американським режисером українського походження Вадимом Перельманом, чий кінодебют «Дім із піску й туману» відзначили відразу трьома номінаціями на «Оскар». З усіх подій, що подавалися під маркою «майстер–клас», цій зустрічі таке визначення пасувало найбільше. Вадим як на духу — часом з іронією — розповів цікавим, як пише сценарії, шукає продюсерів, акторів і гроші в Голлівуді, не оминувши можливості дати свою оцінку останнім тенденціям у кінематографі. «Готуючись до «Полтергейста» (рімейк однойменного хоррора. — Ред.), я місяць вивчав 3D і вважаю, що це — майбутнє. Я би використовував 3D постійно, навіть «Дім із піску й туману» зняв би у 3D», — заявив Перельман. Не можна сказати, що це надто свіжа чи радикальна думка, але наш американець ще раз підтвердив поширене припущення, що кінотеатри заполонить видовищне кіно, все інше перейде у розряд «домашнього кіноперегляду».

В останній день травня у Києві презентували книгу професора Гарвардського університету Романа Шпорлюка «У пошуках майбутнього часу». Хоча точніше було б назвати це видання — збірка статей. Цей формат сівби розумного й вічного у маси видавництво «Грані–Т» витримує вже кілька років: у серії De profundis вийшли збірки Ярослава Грицака, Анатолія Дністрового, Ігоря Померанцева, Юрка Іздрика. У виданні Шпорлюка публікації розміщено у хронологічному реверсі — від інтерв’ю 2009 року до статті 1960–го, коли історик друкувався під псевдо «Павло Чернов» і мріяв стати журналістом.

Романа Шпорлюка цікаво читати, оскільки його оригінальні контраверсійні твердження спонукають до дискусії. Невже сьогоднішня ситуація, що склалася в Україні на всіх фронтах — від політичного до гуманітарного — може мати позитивні сторони? Що хорошого було для українців у Радянському Союзі? Чому Бандеру й Шухевича він не зараховує до сонму національних героїв, називаючи першого «продуктом особливої західноукраїнської політики міжвоєнного періоду»? Ці питання дискутувалися на передпрезентаційній зустрічі американсько–українського історика з журналістами в Національному музеї літератури України.

Худорлявий, чорнявий, у чорному одязі й капелюсі, усміхнений, дещо зосереджений, але відкритий і задоволений. Едріен Броуді, відомий американський актор, зірка «Піаніста», у суботу мав у Києві зустріч з українськими ЗМІ та студентами–кінематографістами. Його візит відбувся у рамках ІІ Київського міжнародного кінофестивалю: чутки про можливий приїзд Броуді ходили, але все ж для більшості журналістів він став несподіванкою. Зірка Броуді випромінював щирість і скромність, його шарм межує з харизмою, тому за візит «Піаніста» — великий респект організаторам КМКФ.

Броуді прибув у Київ у п’ятницю (й залишався тут до неділі). А вже в суботу з самісінького ранку гуляв у шортах і футболці Андріївським узвозом, Майданом та Хрещатиком, і фактично ніхто не запідозрив у цьому чолов’язі голлівудську зірку. «До нас підійшла лише одна пара. Виявилося, що жінка — колишня сусідка Вадима Перельмана (американського режисера, який народився й виріс у Києві. — Ред.), вона просила передати свій номер телефону його матері», — розповів російський боксер й актор Олег Тактаров, який працював із Броуді у фільмі «Хижаки» (Predators) і, власне, привіз американця в Київ. Отже, вибрані місця із розмови американської кінозірки з київськими кіноманами.

— Лесь Микитович?

— Вам Лиса Микиту? Ні, тут його немає. Тут є Лесь Олександрович.

У слухавці притишений сміх, а в мене — ступор: як я могла допустити такий ляп, знаючи Леся Сердюка не один рік й обожнюючи його образи в кіно? Паленію, затинаюся, вибачаюся, а він мене підбадьорює жартами. Певно, такою мала бути одна з останніх розмов із улюбленим актором: щоб запам’яталося, щоб було усміхнено...

«Наша мета — зробити третій, четвертий кінофестиваль і, можливо, на п’ятому отримати клас «А», — амбіцій організаторам Київського міжнародного кінофестивалю не позичати. Минулого року на дебют свого дітища вони запросили ексцентричного британського режисера Пітера Грінуея на голову журі. Цього ж року головувати серед суддів буде Отар Іоселіані, відкривати фестиваль мала його картина «Шантрапа», яка тільки–но відбула світову прем’єру на фестивалі в Канні, а локацією церемоній відкриття і закриття обрали Палац «Україна» (сам фестиваль триває з 25 травня по 1 червня). Від цього усього, мимоволі складається враження, що КМКФ намагається догнати і перегнати «Молодість», але все щось заважає реалізувати благі наміри.