До операції з його знищення було залучено 4574 червоних офіцерів та солдатів, 60 інструкторів зі 110 службово–розшуковими собаками, 500 курсантів МГБ та 230 автомашин. Бункер, у якому перебували Петро Полтава і троє його товаришів, виявили 23 грудня 1951 року в лісі неподалік села Новошин Журавнівського району Дрогобицької області (нині Львівщина). Щоб не здатися живими, повстанці підпалили бункер та пострілялися. Через п’ять днів тіла «Полтави» — «Севера» та ще шістьох воїнів були знищені в триметровій ямі з негашеним вапном на території «об’єкта № 39» у місті Львові — «в’язниці на Лонцького»...

Ще не так давно проблеми українського колабораціонізму були об’єктом дослідження винятково фахових істориків. Ідеологічне збудження дивізія «Галичина», батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» до пори до часу викликали лише в «червоних», поки за цю тему не вхопилися політтехнологи, що обслуговували донецьких авторитетів. Так з їхньої подачі з’явилися мапа розчленованої України і біг–борди з зображенням Віктора Ющенка з фашистською свастикою. Відтоді факти ситуативної співпраці українських військових формувань із вермахтом вітчизняні політики проросійської орієнтації обслинюють, як бичок солому.
Колаборантами зазвичай називають громадян, які з якихось мотивів співпрацювали з ворогами своєї держави. В радянській історіографії їх ще позначають тавром «зрадники». Проте, навіть послуговуючись цією термінологією, недоречно підозрювати у державній зраді тих галичан, котрі у смертельному протистоянні двох світових мон­стрів зробили ставку на німців, більш, як тоді здавалося, лояльних до державницьких настроїв українців. Чомусь упереджені знавці минувшини забувають, що галичани тривалий час були підданими Австро–Угорщини і Польщі, а за передвоєнні рік і дев’ять місяців, коли їх приєднали до СРСР, «совєти» так зневажливо повелися з новонавернутими громадянами, що «червоні» визволителі їм уже видавалися страшнішими від «коричневих» окупантів. Зрештою, за узгодженою серед російських істориків оцінкою, найчисленнішою спільнотою серед національних збройних формувань, що воювали на стороні гітлерівської Німеччини, була саме російська — понад 300 тисяч осіб, хоча під окупацією перебувала лиш незначна частина території Російської Федерації і набагато менше часу, ніж Україна.
Проте нас передусім цікавлять сторінки власної історії. Про перед­умови створення дивізії «Галичина» і сучасні спекуляції довкола цієї теми розмовляємо з молодим івано–франківським ученим, кандидатом історичних наук, донедавна директором Наукового центру дослідження українського національно–визвольного руху Прикарпатського національного університету, а нині докторантом Іваном Монолатієм.

У квітні 1943 року гестапо обшукало приміщення Вірменського кафедрального собору Львова. Львівська газета «Вільна Україна» за 25 серпня 1944 року про це писала: «1943 р. у Львові пішло систематичне грабування — вилучення найцінніших книг, рукописів, стародруків. Вивезено 5113 рукописів, 3139 стародруків, 2346 рідкісних гравюр. Зникли всі рукописи великих польських письменників Міцкевича і Словацького, всі книги­унікуми XVI сторіччя, рідкісні книги з колишніх королівських бібліотек...».
Таємницю зникнення вірменської святині — Еванглія зі Скеври — було розкрито лише через півстоліття. Святе Письмо опинилося у фондах Національної бібліотеки Польщі.

Від містечка Ясиня найближче до гори Говерла. Тим воно й відоме сьогодні шанувальникам вершин. Утім історична вершина міститься саме тут, у містечку, багатонаціональні мешканці якого у січні 1919 року проголосили Гуцульську Республіку з гербом–тризубом і жовто–блакитним прапором. Протрималася вона, зважаючи на невситимий «голод на землі» чотирьох держав–сусідів, доволі довго: півроку. Цікаво, що серед провідників проголошеної у березні 1939–го Карпатської України (її 70–річчя невдовзі відзначатимемо) було чимало діячів Гуцульської Республіки.

У ці зимові дні минає 90 років, як під Великим Бурлуком у маєтку поміщиків Захаржевських–Задонських було знайдено дивні письмена на березових дощечках. Відтоді й донині не стихають суперечки: чи це знахідка століття, котра пояснює, звідки пішли слов’яни, чи фальшивий витвір ласого на гроші антиквара? Як ви вже здогадалися, йдеться про відому «Велесову книгу».

Ярему Вишневецького в нас досі зображують зрадником і лютим катом православних українців. І мало хто знає, що саме він підтримував православну освіту й монастирі на чималих землях свого руського воєвод­ства у складі Речі Посполитої. Очевидно, печать зрадника письменники поставили на князеві через його боротьбу з Богданом Хмельницьким, який у той час вершив цивілізаційний вибір для України, запечатаний у 1654–му. Той вибір став таким же історично важливим, як і Хрещення Києва від Візантії, але, на противагу європейському єднанню в 988–му, спричинив ізоляцію, занепад національної освіти й економіки.

У пантеоні українських патріотів–мучеників доби розвинутого соціалізму капітан міліції Михайло Дяк дотепер перебуває в тіні найвідоміших особистостей. Вітчизняна історія поки що не розставила усіх своїх героїв по належних місцях. Мусимо чекати.

Про своє народження в Німеччині Любов Ж. дізналася в 2000 році, коли її мати, колишня «остарбайтерка», отримала повідомлення про компенсаційні виплати за примусову працю. Мати вийшла заміж наприкінці 1942 року — щоб не погнали до Німеччини.

Дуже красива жінка, від погляду якої тепліє на серці. Голос, такий знайомий із концертів, радіопрограм і виступів на мітингах новітньої української революції. Нині розповідь відомої артистки записую в палаті з білими стінами. Вона вже понад два роки прикута до ліжка. Не зважаючи ні на що, на обличчі — усміх, а якщо й печаль, то від того, чим болить і хоче поділитися її душа.

Пропонований читачам «УМ» текст літератора, журналіста, перекладача, лауреата цьогорічної Шевченківської премії Ігоря Качуровського з Мюнхена «Спогад про Малу Виску» посяде особливе місце з–поміж різних текстів у переддень 75–х роковин Голодомору. Не через те, що його автор — талановитий письменник та журналіст, відомий переважно як «голос» на хвилях української редакції радіо «Свобода» в Мюнхені. А й тому, що це спогади людини, яка бачила страшний Голод на власні очі.
Ігор Качуровський народився 1 вересня 1918 року на Чернігівщині, в місті Ніжин у родині юриста, випускника Київського університету, що певний час обіймав посаду державного секретаря Української Центральної Ради. Дитинство Качуровського пов’язане з нині відомим усій Україні селищем Крути, де родина мала невеличкий маєток. Та прихід радянської влади вніс неспокій у розмірене життя — раз по раз родина переїздить. Урешті оселяються у Курську, де Качуровський закінчив школу та вступив до педінституту. Навчання перервала війна. Пізнього літа 1943 року родина перебирається на Захід. Понад 20 років (1968 — 1990) Ігор Качуровський працює журналістом. Як докторант Українського вільного університету /УВУ/ захищає дисертацію «Давні слов’янські вірування та їх зв’язок з індоіранськими віруваннями» /1973/. З 1974 року викладав в УВУ курси теорії літератури та історії новітньої літератури. Донині мешкає у Мюнхені.
Цей текст — ще один штрих, ще один месидж до того загального поняття, яке нині всі ми в Україні, а за нами і світ, артикулюємо як Голодомор. Попри всезростаючу кількість публікацій про Голодомор, ми не маємо загального мартирологу жертв, без якого вшанування пам’яті перетворюється на «вшанування статистичних даних». Спогади тих, хто вижив у страшні часи Голодомору, є стежкою, що пов’язує нас із «мертвими і ненародженими». Вони не дозволяють забути, а відтак дати шанс на повторення трагедії. Змушують бути відповідальними перед минулим, перед пам’яттю про нього.