З Анатолієм Кінахом ми зустрілися в понеділок на його «запасному командному пункті» (так Анатолій Кирилович називає свій скромний кабінет на другому поверсі секретаріату Президента на Банковій, при тому що головний офіс секретаря Ради нацбезпеки й оборони розташовий на вулиці Каменєва). Закінчувався останній день різдвяних свят, але «ввідне» запитання — як секретар РНБО провів Новий рік і наступні «канікули» — пан Кінах фактично проігнорував. «Працював», — така лаконічна відповідь зайвий раз засвідчила його імідж людини скупої на емоцiї. Говорили про роботу, передусім — про результати «газової війни», енергетичну безпеку України та виклики парламентських виборів. Відставка уряду, яка грунтувалася також на цій темі, сталася вже наступного дня, але навряд чи вона суттєво змінила б акценти секретаря Ради безпеки.

«Тут усе залишилося так, як було й до мене. Я не змінював майже нічого», — говорить Юрій Єхануров, показуючи журналістам «УМ» свій робочий кабінет пiсля закінчення нашого інтерв'ю. «Що, й «жучки» теж залишилися?» — запитуємо напівжартома. «Та мене це абсолютно не хвилює. Якщо хтось хоче — хай слухає», — так само, майже серйозно, реагує глава нового уряду. Тобто до перспективи власного касетного скандалу він ставиться байдуже.

Над головним входом до Будинку уряду горять цифри «2006», на кожному вікні другого поверху з боку фасаду — ялинка на тлі безлічі блакитних лампочок, на стінах — також світляні гірлянди, вже жовтогарячі, на землі —стрункі ряди підсвічених ялинок. Довершують святкову картину кабмінівської ілюмінації сяючі літери на яскраво-синьому парапеті по обидва боки головного входу: «З Новим Роком!» і «З Різдвом Христовим!». Ніколи раніше Кабінет Міністрів не прикрашали на новорічні свята так багато й стильно. Жарти про газову кризу недоречні — по-перше, вся ця краса горить завдяки якомусь неону, а не природному газу з Росії, по-друге, з електрикою проблем немає. Забігаючи наперед, зауважимо, що Прем'єр-міністра Юрія Єханурова, до якого ми йдемо на підсумкове інтерв'ю-2005, запитання про газові справи вже втомили і на інші теми він спілкується значно охочіше.
Перед тим як потрапити до прем'єрського кабінету, проходимо по коридору 7-го поверху: тут на стіні висять портрети керівників усіх урядів України, починаючи з перших УНРівських та УРСРівських. Вiдсутнi найбiльш одiознi фiгури нашого часу — Лазаренко i Янукович. Відставленої у вересні Юлії Тимошенко немає — мабуть, ще не встигли таку красу старанно вималювати олійними фарбами. Але найближчим часом образ закосиченої леді Ю. тут обов'язково з'явиться. Чи лише портрет, чи й вона сама — залежить від політичної ситуації та результатів виборів, а значить, і від успішності нинішнього уряду, очолюваного містером Ю.
Поки що пан Єхануров приречений на порівняння з Тимошенко. Авжеж, два прем'єри з однієї, «помаранчевої», команди за один рік — це трохи забагато. За характером та поглядом на силу-силенну речей вони фактично антиподи. Це стосується й того, що Юлія Володимирівна обіцяла бути Прем'єром при не надто прихильному Президентові Ющенку хоч десять років, а ось Юрій Іванович — дуже близький член команди Ющенка — не обіцяє керувати урядом навіть півроку. Адже попереду ще багато випробувань, багато чого незрозумілого. Крім виборів — ще й набуття чинності політичною реформою, яка Єханурову відверто не подобається. При цьому особливий наголос він робить на доцільності призначення наступного Прем'єр-міністра з того самого табору, який представляє Президент Віктор Ющенко. Бо тільки так можна зберегти в Україні стабільність. Таку, заради якої Ющенко й поставив Єханурова на прем'єрство.
Так склалося, що саме на Новий рік «уряд №2» відзначає свої перші сто днів. Хоча ця дата ховається за ялинковими прикрасами та вказівкою «не піаритися», саме час поговорити про те, чи вдалося Єханурову покращити ситуацію «після Тимошенко», чи вдається забезпечувати бажану стабільність і чи спроможний Юрій Іванович на більше.

Добре Януковичу, Ахметову і решті «синьої» компанії. Бо їм, опозиціонерам, таки справді під час виборчої кампанії можна не робити нічого — все за них зроблять опоненти, тобто «помаранчеві». Вони — «помаранчеві» — наобіцяють і не зроблять, а якщо зроблять — одразу ж перепсують або не так подадуть, організують у власному середовищі корупційні та інші скандали, знайдуть один проти одного та оприлюднять купи компромату, підуть брат на брата з відточеними списами звинувачень, зламають ці списи, в результаті — розчарують вчорашніх прихильників, загублять власні рейтинги і, відповідно, безсоромно підвищать рейтинги вчорашніх воріженьків-невдах. А вони, ті вороженьки, можуть навіть із печі не піднятися, але стати на виборах «вдахами».

Партія «Народний союз «Наша Україна» знову зневажила думкою свого кумира й почесного голови Віктора Ющенка. На першому етапі ІІ з'їзду НСНУ, варто було Президентові піти із Палацу культури КПІ, частина учасників форуму почала розпачливо й слізно лобіювати присутність у політраді партії так званих одіозних осіб — Порошенка, Жванії, Червоненка та іже з ними; і рішення тоді зрештою було прийнято на користь цих товаришів. А тепер, минулої суботи, Віктор Андрійович узагалі не приходив на другий етап з'їзду — і вся ця братія, яка своїм реноме тягне рейтинг «Нашої України» додолу, успішно проскочила до партсписку, затвердженого за квотою НСНУ для формування загального списку Блоку Ющенка.

Прикро, коли світле називають темним. Правду — брехнею. Щирий порив стояти за правду — дурістю.
Прикро, коли вчорашні покидьки починають вважати себе героями і навіть переконують у своїй винятковості ширші маси людей. А дияволами вони нарікають тих, без кого Україна не могла б сьогодні бути по-справжньому вільною.
Прикро, коли шляхом маніпуляцій — по одній людині, по піввідсотка, по відсотку, і так — тисячами — відщипують та переводять до числа зневірених тих, хто минулого року в ці дні стоїчно виборював на Майдані перемогу демократії.
До сліз прикро, коли тим, за кого — як за уособлення демократії — стояли на Майдані, не вдається (чи не можеться) втілити обіцяне й заплановане в життя. Коли не вистачає розумних голів, щоб розвинути успіхи, і бажання знайти розумні голови. Зате вистачає дурості «проколюватися» й припускатися ляпів на абсолютно рівному місці.
При цьому бракує рук, щоб цитьнути на шавок, котрі ліплять на київських стовпах єзуїтські листівки на кшталт «Нас уже не багато, кожен день несемо втрати... Реприватизаціям — ні! Переслідуванням — ні!..» Котрі користуються абсолютною свободою слова і перетворюють її на свободу брехні. Котрі зарвалися у відстоюванні вчорашніх покидьків. Котрі таким чином фактично продовжують минулорічну кампанію з дискредитації наших ідеалів — ідеалів Майдану, демократії й справедливості.
Прикро, що триває інформаційна війна, в якій одні стоять грудьми за честь і об'єктивність, а інші продовжують «зачистки» й «килимові бомбардування», контролюючи ті самі газети й канали, що й до революції, і займаючи позиції явної фальші.
Так, нинішній лемент покидьків — це теж демократія. Принаймні її елемент. Покидьки, поливаючи Помаранчеву революцію брудом, сповна користуються її здобутками.
Але при цьому наше завдання — відділити зерна від полови. Зберегти віру в правду, яка завжди одна, незалежно від того, чи це осінь 2004-го, чи зима, чи рік випробувань потому.
Найприкріше ж буде на виборах-2006 втратити головні завоювання 2004 року і допустити до влади тих, хто рік тому ладен був утопити наш порив у крові. Хто влаштовував бійню під ЦВК і в Мукачеві. Хто стріляв у міліціонерів, манкірував вибухами на Троєщинському ринку і пускав у хід діоксин, аби отримати ефект «печаті диявола» на обличчі головного опонента. Хто ставив людей на коліна. Хто купував потрібний результат за тридцять срібняків. Хто позбавляв українців права обирати, права говорити й чути правду. Хто виставляв себе на посміховисько й падав від курячого яйця. Хто був насправді безсилим, незважаючи на володіння краденими мільярдами. Хто тепер волає про безпідставні «політичні репресії та переслідування» і вважає, що помилки нової влади для виборців будуть річчю більш показовою, аніж сваволя влади старої.
А ще — прикро, що після такого важкого й такого благословенного 2004 року знову доведеться вибирати не поміж лихом і добром, а задовольнятися меншою бідою...
Але в будь-якому разі головне — бути пильними. І бачити, де світло, а де тінь. 2004-й, хоч і не зберіг ціліснiсть наших лав, але ж нібито навчив нас розуміти. Навчив не миритися з фальшю.

Коли ми з колегами вийшли з метро «Хрещатик», зіткнулися з велетенським натовпом. Аби просунутися в бік майдану Незалежності, треба було докласти чимало зусиль. Так само, як рік тому. І сніг був такий самий, і кількість символіки. Тільки обличчя людей не світилися тією енергією, як тоді. «Чьо ти тормозіш?» — питав один парубок у іншого, який зупинився, аби роззирнутися довкола. А торік було прийнято звертатися по -іншому, підтримувати один одного... Відмінними були й цілі. І потреба в особистому нівечилася потребою суспільною.

24 листопада 2004 року. Засідання Центральної виборчої комісії, на якому не мають слова та права на апеляцію «помаранчеві». Голова ЦВК Сергій Ківалов, перекрикуючи гамір у приміщенні, ховаючи очі й заїкаючись, неповторним російсько-українським суржиком повідомляє остаточні результати другого туру виборів Президента: Янукович В. Ф. — 49,46%, або 15 093 691 голос, Ющенко В.А. — 46,61%, або 14 222 289 голосів. Фініш...

— Зараз між БЮТ та НСНУ ведуться переговори на рівні уповноважених осіб (з нашого боку це Олександр Турчинов, з боку НСНУ — «небізнесова» частина партії: Микола Катеринчук, Олег Рибачук, Іван Васюник), а якщо справа піде успішно — завершуватиметься все по лінії Тимошенко—Ющенко. Розглядаються два варіанти: революційний і еволюційний. Перший передбачає єдиний список.