Справа, яка слухається в Індустріальному районному суді Дніпропетровська скандально відомою суддею Вікторією Ігнатенко, отримала доволі несподіваний поворот. Йдеться про одного з чотирьох звинувачених в організації чотирьох вибухів, які пролунали в місті у квітні минулого року і внаслідок яких постраждала 21 людина, — Дмитра Реву. Хлопець у цій справі, що називається, потрапив «під роздачу». Адже підставою для його арешту став один–єдиний дзвінок з його мобільного знайомому Віктору Сукачову в той момент, коли в оселі Реви проводили обшук.

Минулого тижня біля Індустріального районного суду в Дніпропетровську відбулася масова акція. Десятки людей виступили на підтримку нового... Кримінально–процесуального кодексу, який набув чинності тільки з 20 листопада минулого року. Це виглядає щонайменше дивно. Бо дотепер у Дніпропетровську якщо й відбувалися публічні обговорення нового закону, то винятково з критичною тональністю щодо його недосконалості.

Влада ж, починаючи від Президента Віктора Януковича, навпаки, тільки й говорить про те, що цей кодекс є таким, на який рівняється мало не вся Європа. У Дніпропетровську це сприйняли за чисту монету і взялися новий закон втілювати в життя. Щоправда, взялися не прокурори чи слідчі, а мати засудженого на 12 років позбавлення волі сина Лідія Калитка. Про цю гучну справу не писав у ЗМІ хіба що лінивий. У тому розумінні, що немає жодного доказу провини Андрія Калитки разом із засудженим до восьми років позбавлення волі Євгеном Лазарєвим начебто за розбійний напад на 22–річну студентку Катю Криворучко, внаслідок чого вона через кілька днів померла. Але є рішення судів.

Трагедія сталася близько 8–ї години ранку. Службовий автомобіль «Нісан–екстрейл» під управлінням фахового 58–річного водія зіштовхнувся з «БМВ–3», за кермом якого перебував 40–рiчний приватний підприємець. «БМВ» викинуло просто на зупинку, де ранньої пори чимало дніпропетровців очікували на транспорт.

Проблеми, як розповідає сам Андрій Шилов, у нього почалися ще 25 січня цього року. Тоді ввечері до його квартири постукали невідомі. «Я звик відчиняти двері всім, не заглядаючи до вічка, тому що до мене ходять тільки інтелігентні люди, — пояснює Андрій Адріанович. — Коли я відчинив двері, то побачив на порозі двох людей, озброєних револьвером. Коли вони почали мене ображати, я спробував зачинити двері, однак вони завадили мені це зробити і вдарили по обличчю зброєю. Потім вдарили револьвером по голові, я підставив руку, щоб захиститися, внаслідок чого зламав руку. Мене кинули на підлогу і продовжували бити ногами і пістолетом. Я з усіх сил намагався прибрати дуло револьвера, який мені направляли в обличчя. Один із нападників крикнув: «Мочи його!».

«Допоможіть! Нас розоряє екс–«губернатор», а нині — віце–прем’єр Олександр Вілкул. Вся наша надія на ЗМІ. Без засобів для існування хочуть залишити 1,2 тисячі сімей. Ми готові до протесту», — ці рядки відчаю робітників розтиражували буквально всі українські засоби масової інформації.

У Дніпропетровську — скандал iз приводу виборів, які тут відбувалися минулої неділі. У місті дообирали депутата міськради по округу № 21, який звільнився; ще в шести округах відбувалися довибори до обласної ради.

Чому проспект Пеліна у Дніпродзержинську називають саме проспектом, здоровим глуздом не збагнути. Адже так називають зазвичай довгі й широкі вулиці. А тут маємо звичайну, зовсім не простору проїжджу частину, вздовж якої вишикувалися переважно одно– та двоповерхові вкрай занедбані будівлі. Навіть корпус №1 єдиного місцевого вишу — технічного університету, де з 1931–го по 1935 роки навчався найзнаменитіший уродженець міста Леонід Ілліч Брежнєв, цілком вписується в це гнітюче тло. Табличка з назвою проспекту і номером будівлі геть стерлася, а вивіска з назвою навчального закладу взагалі... розвалилася. Єдина прикраса на фасаді цієї будівлі — меморіальна дошка «видатному діячеві Комуністичної партії і радянської держави, міжнародного комуністичного і робітничого руху» Леоніду Іллічу Брежнєву.

Ще вісім місяців тому Руслан Жиров звернувся до районного паспортного столу із заявою на отримання закордонного паспорта. У відповідь отримав квитанцію на сплату державного мита і ще... шість платіжок — як–от оформлення і видача паспорта, оплата бланка, послуги якогось підприємства «Документ» і навіть страховий платіж приватної фірми. Збентежений Жиров підрахував загальну суму — набігло 688 гривень 15 копійок. Коли ж почав розбиратися, то з’ясував, що все, окрім держмита, висмоктано з пальця, а в гіршому випадку — і криміналом попахує. Зрештою, чоловік вирішив свою закордонну поїздку відкласти і подав до суду. Бо по–доброму владнати спір, а саме сплатити тільки 170 гривень держмита, не вдалося.

«Мені втрачати нічого. 15 років тому загинув мій старший син. Йому було 22. А в жовтні минулого року — молодший. Йому було 32. Все. У мене більше немає дітей. І я боротимуся до кінця своїх днів», — сказала мені нікопольчанка Наталя Романова.

Із потужним громадським рухом «За право громадян на екологічну безпеку» коїться щось незбагненне. Влітку минулого року, як писала наша газета, було вбито його засновника і незмінного лідера Володимира Гончаренка. Вбито після того, як за кілька днів до цього він провів гучну прес–конференцію, на якій обнародував сенсаційну інформацію про завезення до Кривого Рогу з Калуша ­трьох теплообмінників, забруднених хімічною речовиною першої групи небезпеки. На безлюдній сільській дорозі авто Володимира Івановича підрізала інша машина, з якої вискочили двоє молодиків і завдали екологові смертельних ударів по голові.