Мало кому відомий 48–річний киянин, інженер Олександр Ліщенко, такий же буйний, як і поет Сергій Єсенін, i так само любить компанії. Каже, що знає напам’ять 160 віршів Сергія Єсеніна, а за минулу зиму вивчив 40 віршів Тараса Шевченка.

У кімнаті з білими стінами нічого немає, крім стола, на поверхні якого насипана гора солі, і однієї картини на стіні. Люди мовчки стоять, обiпершись об стіни, хтось присів на підлогу. Всі як один уважно слухають музику, що звучить у сусідній кімнаті. Чому вони не перейдуть в ту кімнату, де грає піаніно? Чому кожен iз них під час концерту час від часу позирає на єдину картину на стіні, ніби намагається створити зв’язок між музикою та роботою художника? Може, це про них написано на дверях поміж двома кімнатами: «... сіль землі тут, у теплих стінах, у напівтемній вітальні. Потрібно ловити кожну хвилинку, що падає, як крапля». (Михайло Булгаков, «Біла гвардія»).

Вони все так і робили, жадібно ловили кожну хвилину — все за сценарієм, який придумали відомі художники з клубу «Новий художній альянс».

«Якщо чогось дуже хочеться, воно обов’язково станеться», — це не повчання для чародіїв–початківців, а розшифровка ідеї грузинського гурту ZumbaLand. ZumbaLand — досить відомий у Грузії колектив, щось на зразок ВВ в Україні. Соліст гурту Заза Корінтелі, як і Олег Скрипка, кохається у фольклорі й році: кілька років поспіль він організовує грузинський фольклорний фестиваль «Артген», їздить по горах і записує пісні, які для музиканта є великим скарбом. Недарма гурт він назвав Zumba, що означає технологію обробки дорогоцінного каміння.

У Львівському палаці мистецтв закінчується виставка молодого скандального художника Станіслава Сілантьєва Agricultura. Упродовж кількох останніх днів вона супроводжувалася жвавими конфліктами у культурних і політичних колах. Художник — проти ідолопоклонства, малює дещо комічно у стилі наїву. У роботах поєднує естетику поп–арту і традиційного примітивізму. На деяких полотнах він написав Тараса Шевченка поруч із кенгуру і носорогом. Це страшенно обурило депутатів Львівської облради. Після відвідин виставки представники влади, зокрема Львівської обласної ради, якій підпорядковується Палац мистецтв, однозначно і різко засудили виставку як «антидержавну» і «антипатріотичну», як таку, що «підняла руку на святе».

У Фонді розвитку культури, що на Липках, відкрилася виставка вишитих сорочок гуртка «Знаки». Незмінним керівником і другою мамою вишивальниць понад 20 років є Тетяна Островська. Їі сорочки впізнають здалеку. Це завжди делікатна робота, якісний льон, шовкові нитки, грамотно підібрані узори. Сьогодні на виставці представлено 41 сорочку, 5 рушників, над якими працювали 21 вишивальниця і вишивальник. Сорочки на вішаках «оживляють» постаті з картин художниці Олександри Гордієць. З нею Тетяна Островська знайома здавна. Ще з 6–го класу Саша бігала до неї на гурток, виростала зі знаками, з розповідями про українське мистецтво. «Люблю Сашу за те, що вона іде від знака. А знак диктує поведінку людини, — каже пані Тетяна. — Погодьтеся, наші дії залежать від знака. Якщо стоїть перехід і горить червоне світло, ви не перейдете. Тому на сорочках ми вишиваємо наші українські знаки, які пройшли тисячоліття і відклалися у підсвідомості».

Четвертий рік поспіль наприкінці жовтня (цього разу 28—30) у Києві у Жовтневому палаці продюсерський центр Олексія Когана проводить Міжнародний джазовий фестиваль Jazz in Kiev. На подію запрошені не просто відомі музиканти, а зірки вищого ешелону, яких у світі впізнають iз перших нот. В Україну вони приїдуть уперше, а, зважаючи на вік, дехто, може, і востаннє. Тому варто хоча б раз за життя вживу побачити цих диваків.

Паралельно з проектами «САМАН, або Київські відьми», «9 місяців + 3 дні», «Родини України», «Космос українського хліба» та «Українці» київський фотограф Ігор Гайдай робив ще одну справу. Упродовж восьми років він цілком таємно зі своєю командою їздив по Україні, домовлявся спершу з високими чинами, потім із сотнями робітників, аби втілили свою шалену мрію — сфотографувати колективну енергію. Зусилля і витрачені на цей задум 200 тис. доларів не минули марно: вражаючий результат реалізувався у фотокнизі й масштабному проекті «РАЗОМ.UA», що відкрився у «Мистецькому арсеналі».

Першим ділом, коли відомий актор Іван Миколайчук приїжджав у нове місто, відвідував залізничний вокзал, базар і цвинтар. Казав, що тільки в цих місцях можна зрозуміти, які тут люди живуть. На жаль, історично так склалося, що чи не в кожному українському місті і селі від побаченого на кладовищі плакати хочеться. Свіжі могили ще сяк–так доглянуті, бур’яни викошені, а поруч обов’язково буде давній цвинтар, на який людська нога років 50 не ступала.

Два роки тому, коли найпопулярніший всеукраїнський конкурс молодіжної музики «Червона рута» святкував своє 20–річчя, про нього говорила вся Україна. Цьогоріч «УМ» здивувало мовчання організаторів, адже фестиваль проходить що два роки. Зателефонувавши виконавчому директору «Червоної рути» Мирославу Мельнику, ми дізналися, що фест заплановано на 21—25 вересня.

35–річний Тарас Ткаченко входить до тієї групи українських кінематографістів, яким у наших несприятливих умовах усе ж вдається знімати. У режисурі він «всеїдний»: любить документалістику, працює над телевізійними фільмами, творить короткометражки. Каже, що будь–яка робота — це вже досвід. Але головне для нього — базис, школа, тому після того, як закінчив кінематографічний виш і зняв кілька робіт, пішов викладати в університеті імені Карпенка–Карого, щоб... учитися у старшого покоління викладачів. Чого ми можемо навчитися у Тараса Ткаченка — читаємо далі.