Останнім часом українські високопосадовці так часто й нахабно порушують закони, що вже навіть перестали це приховувати або шукати якісь виправдання. А й справді, навіщо тікати «городами» від і без того слабкої й заляканої Феміди, як, скажімо, нардеп-урядовець Андрій Клюєв, якщо можна чесно й відверто, по-військовому, подивитися в її зав'язані очі й сказати всю матінку-правду. Так, як зробив новопризначений міністр оборони Олександр Кузьмук, привселюдно «пообіцявши», що не складе депутатських повноважень, оскільки «не виконав усі свої обіцянки перед близькими моєму серцю моїми виборцями». Щиро кажучи, ніхто й не чекав від призначеного всього на два місяці (до виборів) міністра добровільної відмови від депутатського мандата. А що згідно з поки ще не реформованою Конституцією суміщати посади у виконавчій і законодавчій владі заборонено, то хіба для доблесного військового це проблема?

Хворіти завжди неприємно. Навіть банальна застуда може не тільки зіпсувати настрій, а й спричинити неприємності на роботі та в особистому житті. Спробуй сконцентруватися на важливому звіті (про те, щоб іти в такому стані на побачення, взагалі говорити нічого), коли на голові немов сокиру тешуть, а потокам з носа позаздрив би й Ніагарський водоспад!

Скидається на те, що отримати задоволення від ток-шоу «Кандидатські дебати», яке теоретично має бути найцікавішим елементом передвиборчої кампанії, телеглядачам принаймні в першому турі виборів-2004 не вдасться. Мабуть, «найзахопливішим» буде словесний поєдинок двох соратників по «мочилову» Віктора Ющенка, в яке їх запрягли політтехнологи певного кандидатського штабу, — «націоналіста» Романа Козака та «комуніста, робітника й селянина» Олександра Яковенка.

У тому, що від результату виборів-2004 залежить і доля, і їхнє особисте майбутнє, молодих людей переконувати не треба. Недарма ж у нинішній президентській кампанії з особистої ініціативи бере участь чи не більше молоді, ніж за всі попередні вибори разом узяті. І владі це дуже не до вподоби, адже попри всі «політінформації» заляканих викладачів, студенти навіть під загрозою виключення з навчального закладу (а таке траплялося вже не раз) не збираються підтримувати «правильного», себто провладного, кандидата. (Цікавий випадок із життя. Молодий хлопець роздає передвиборчу агітацію Віктора Януковича, супроводжуючи процес примовкою: «Беріть газетку, голосуйте за Ющенка!». Питаю: «Ти що, не бачиш, чия це газета? Вона ж за Януковича!» — «Та знаю я, знаю. Газетки роздаю, бо за це платять. А за Ющенка агітую, бо сам за нього голосуватиму. Папірець люди й без того викинуть — воно нудне, а про Ющенка запам'ятають»). Більше того, активні юнаки та дівчата об'єднуються у громадські організації й рухи, аби разом протидіяти владі як на рівні свавільних деканів-ректорів, так і вище.

Не позаздриш глибинці, де в «ящик» ловляться лише пара-трійка загальнодержавних каналів, з «опозиційної» преси в газетному кіоску (якщо такий узагалі є) — хіба що тижневої давності бойовий листок регіональних комуністів, а до найближчого кафе з рятівним інтернетом — півсотні чи й більше кілометрів. Для людини, котра не має бажання коритися «темникам», яких робить реальністю телевізор, — майже повний інформаційний вакуум. «Просунутий» і небайдужий до реальної політики столичний мешканець, потрапивши в таке становище (скажімо, у відпустці), що називається, лізе на стіну. Але ж у такій шкурі перебувають мільйони українців, яким створює умови оруеллівського «1984-го» найдоступніше і найважливіше з пропагандистських «мистецтв» — вітчизняне ТБ. Чимало людей, поставлених у такі телеумови, роблять певні умовиводи.

Виявляється, вийти з того, чого не існує, таки можна. Що й довели своєму фракційному та партійному «шефові» Валерію Пустовойтенку, який у такій можливості напередодні сумнівався, депутати з фракції НДП-ПППУ — Сергій Шевчук, Олег Зарубінський та Анатолій Кафарський. Учора вони заявили про свій вихід із парламентської більшості.

Так є вона, все-таки, чи немає? «А яка різниця? По-моєму, це вже нікого не цікавить», — якось сумно відповів на запитання кореспондента «УМ» щодо того, чи існує все-таки у Верховній Раді парламентська більшість, один із депутатів-«трудовиків». Мабуть, «більшовик» зі стажем знав, що каже — судячи з настрою більшості (не парламентської, а звичайної) парламентаріїв, наявністю чи відсутністю «під куполом» законодавчого будинку на Грушевського, 5, парламентсько-урядової коаліції (ПУК) наразі щиро переймаються хіба що її лідери та «зовнішні» натхненники.

Незбагненні речі кояться в найвищих органах державної влади України: в Кабінеті Міністрів раптом усі як один розучилися рахувати, а законодавці переплутали Верховну Раду з агітаторською будкою. Принаймні саме таке враження може скластися у сторонньої, не обізнаної з перипетіями українського політичного життя людини після ознайомлення з обговоренням у парламенті (як у сесійній залі, так і в кулуарах) закону про мінімальний прожитковий мінімум. Згідно з цим документом, який уряд вніс на розгляд ВР, наступного року прожитковий мінімум на одну особу має складати 382 гривні на місяць.

Напередодні президентських виборів дедалі більше кандидатів згадують про українських миротворців, яких доля, служба і бажання скористатися чи не єдиною нагодою заробити більш-менш пристойні гроші для сім'ї закинула до «гарячих точок» на політичній карті світу. Прагнучи заробити дивіденди у вигляді симпатій жінок, які переймаються долею наших хлопців, що гинуть у далекому Іраку (на війні чужих дітей не буває, і при звістці про такі трагедії здригається серце кожної української матері), дехто з лівих претендентів на президентську посаду ладен пообіцяти, що Україна взагалі ніколи «не працюватиме на Захід, який робить із наших солдатиків гарматне м'ясо». Тобто нікуди, крім хіба що до братньої Росії, якщо попросять, такий Президент українських миротворців не посилатиме, а звідти, де вони вже є, виведе. Однак, роблячи такі популістські заяви, їхні автори не згадують про те, що в цьому питанні, як, зрештою, і в усіх інших, треба керуватися насамперед інтересами держави. Адже в той час, як місії в одних регіонах планети завдають Україні шкоди у вигляді сумнозвісного «вантажу-200» і не мають жодного позитивного боку, участь наших миротворців у складі інших контингентів приносить користь і державі, і їм самим як професійним військовим. Про те, чим відрізняється, скажімо, миротворча місія України в Іраку від служби наших хлопців у Косовi або Лівані, «УМ» розповів народний депутат, член групи УНП фракції «Наша Україна» Георгій Манчуленко, який недавно побував у гостях в українських миротворців і в спекотній Африці, й у близькій Сербії та Чорногорії, а незабаром збирається відвідати Ірак.

У гарячці виборчих перегонів уже якось і призабулася топ-тема, яка ще кілька місяців тому була основним джерелом політичних новин і суперечок. Йдеться про конституційну реформу, що не тільки нікуди не поділася, а й може відіграти визначальну роль у виборчій кампанії. Принаймні такі думки блукають українським політикумом: мовляв, Президент Кучма тільки й чекає остаточного голосування щодо внесення змін до Конституції, аби заявити (чи не заявити) про... складення з себе повноважень. Мовляв, таки не відмовився Леонід Данилович від ідеї покерувати країною ще якихось пару років, хай навіть у ранзі Прем'єр-міністра. І якщо реформа раптом не пройде, доведеться задіювати інший план: достроково розлучатися з президентством й робити ставку на дострокові вибори. Нинішня виборча кампанія, яка зараз у розпалі, відповідно, припиняється. А серед нових кандидатів може з'явитися і прізвище Кучми...