Першого вересня в польському місті Гданськ на узбережжі Балтійського моря відбудуться урочистості з сумної нагоди — 70–ї річниці нападу нацистської Німеччини на Польщу, що і стало початком Другої світової війни. Місцем проведення заходів обрано Вестерплатте — півострів у гирлі річки Мартва Вісла, неподалік Гданська, де в 1926—1939–х роках розміщувався військовий транзитний склад. Саме на нього о 4.45 ранку впали перші бомби з розташованого в Балтійському морі німецького броненосця «Шлезвіг–Гольштейн», а відразу потому почався масований обстріл із суші та з літаків. Тепер Вестерплатте вважається символом опору поляків німецькій навалі.

Колись давно, в ту епоху, яка насьогодні теж стала історією, я слухала в кіно «Вставай, страна огромная» — і священні мурашки бігли по спині, сильна пісня, я читала товсту книжку «Піонери–герої» — і шкодувала, що... війна закінчилася, й на мою піонерську долю не випаде такого жахливого щастя — вмерти за свою Батьківщину. В житті не лишилося місць для подвигу — їх зайняли везунчики, народжені на півстоліття раніше.

Ця сторінка нашої історії була маловідомою до останнього часу, і дивуватись тому не випадає. «Компетентні органи» встановили таку завісу таємничості довкола перебування радянських військ у Єгипті та їхньої участі в арабо–ізраїльському конфлікті на рубежі шістдесятих–сімдесятих років минулого століття, крізь яку не просочувалася жодна офіційна інформація. Навіть якщо Головліт ще пропускав невеличку дозу правди, то потім військова цензура немилосердно викреслювала найменші згадки про «радянський слід».

Доходило до того, що ні у військовому квитку, ні в особових справах жодного учасника не робили записів про те, що вони перебували за кордоном, а після звільнення в запас у них брали підписку про нерозголошення цих фактів. Служили вони не в звичній для нас формі — всіх одягнули в те, що носили солдати та офіцери місцевої армії, а на наші літаки були нанесені розпізнавальні знаки військово–повітряних сил Об’єднаної Арабської Республіки. І хоч військову службу в Єгипті пройшло кілька десятків тисяч наших співвітчизників, пересічний громадянин довідатись про це міг тільки з передач західних радіостанцій і випадкових згадок у розмовах, та й то — з притиснутим до уст пальцем: мовляв, нікому не розказуй.

Наприкінці дев’яностих гриф таємності нарешті зняли, у російській столиці ветерани воєнних дій у Єгипті об’єдналися в громадську організацію, а через кілька років там же вийшов чималий томик їхніх спогадів. Знайти українців, які служили в частинах, що протистояли ізраїльській армії на суецькому березі, було нелегко, адже весь контингент розпорошився по колишньому Союзу, люди за неповні чотири десятиліття втратили контакти між собою. І все ж мені пощастило — я розшукав двох учасників тієї військової кампанії, і вони погодились розповісти про єгипетські будні.

Нині подібне усвідомити важко, але радянські газети про транспортні катастрофи тоді не писали. І по радіо чи телебаченню про це теж не повідомлялося. Немов їх не було взагалі.

Однак у цьому випадку факт катастрофи приховати було неможливо. І зовсім не тому, що вона вражала небувалою масштабністю, — у небі поблизу Дніпродзержинська зіштовхнулися у повітрі два літаки Ту–134А загалом зі 186 пасажирами і членами екіпажу на борту. Один із них слідував за маршрутом Ташкент–Гур’єв–Донецьк–Мінськ, курс другого проліг з Челябінська до Кишинева з проміжною посадкою у Воронежі. Проблема зі звичним утаємниченням інформації поставала вельми серйозно у зв’язку лише з однією обставиною: в одному з лайнерів летіла вся футбольна команда — ташкентський «Пахтакор». А цього вже не приховати за всього бажання. Та й як приховаєш, коли попрощатися зі своїми улюбленцями зійшовся мало не весь Ташкент? Проте все одно скупа інформація про цю вражаючу трагічну церемонію була опублікована лише в футбольній газеті. Навіть мій колега–журналіст, який тоді працював в одному з друкованих дніпродзержинських видань, зібравши найдетальніший матеріал про катастрофу, наразився на панічний переляк редакторки, яка не наважилася опублікувати інформацію про падіння двох літаків мало не на кількасоттисячне місто.

Звістка про розгром російського війська під Конотопом та очікувані масові напади татар на російські міста була повною несподіванкою для Москви. У перших числах липня 1659 року, як можна зробити висновок із записів у журналі, що його вів шведський дипломат Мюллер, Москву охопила паніка. Російська держава одразу почала готуватися до оборонних дій на своїй території. Уже 5 липня вийшов царський указ про новий набір у солдатську службу. У той же день у прикордонні міста південної окраїни були відправлені накази воєводам «міських і повітових всяких чинів людей зібрати в місто в облогу... і жити... з великою обережністю.., щоб воїнські люди... над містом якого дурна не учинили». Утім 18 липня, вважаючи, що головна мета кампанії досягнута — основні російські війська розбиті й відкинуті з української території, — гетьманський уряд запропонував царю «замирення» та обмін полоненими. А напади татар на південні повіти наприкінці липня — на початку серпня, у результаті яких було спалено 5 тис. дворів та забрано до полону понад 25 тис. чоловік, узагалі змусили Російську державу відсунути питання встановлення безпосереднього контролю над територією Війська Запорозького на другий план.

В інтернеті й часописах нині мусується тема расизму в Україні. Молодіжні угруповання ратують за «чистоту нації», не знаючи ні її історії, ні мови. Підґрунтям для зверхності є псевдонауковий і застарілий науковий матеріал та цілковите невігластво стосовно сучасних досягнень мовознавців. Адже їхні праці дають можливість по–новому побачити й осягнути процеси формування націй. Українським прихильникам «чистоти крові» буде корисно дізнатися про формування нації українців. Загальновідома інформація та матеріали наукових праць, зокрема професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Костянтина Тищенка, мають дещо очистити «чисту кров» від непритаманного українцям вірусу ксенофобії.

Німецький план «Барбаросса» почав втілюватися відразу після 3–ї години ночі з 21–го на 22 червня 1941 року. З аеродромів, розташованих на території нинішньої Польщі, в повітря з певними проміжками часу здіймалися один за одним літаки. Всі вони тримали курс на схід. Одним із літаків керував 30–літній обер–лейтенант «Люфтваффе» (ВПС нацистської Німеччини) Роберт Олійник. Після 3.30 ночі за московським часом він зав’язав бій із радянським літаком І–16, який піднявся у повітря на навперейми. Деякий час вони полювали один за одним у небі Львівщини. Олійник виявився спритнішим і в проміжок часу від 3.40 до 3.58 ранку збив радянського винищувача. На жаль, прізвище літуна з нашого боку встановити сьогодні неможливо. А за радянських часів тому не надавали ніякого значення. Цілком може бути, що він також мав українське прізвище... Так, за кілька хвилин до «офіційного» початку війни (тобто до 4.00) пролунали перші постріли і розпочався черговий етап Другої світової війни. Фактично, Велику Вітчизняну війну проти СРСР почав етнічний українець.
Як за штурвалом німецького літака опинилася людина з українським прізвищем і що то був за один?

Тотальна антирелігійна пропаганда перших десятиліть радянської влади принесла не зовсім ті результати, на які сподівалися більшовики. Скажімо, під час Всесоюзного перепису 1937 року віруючими себе назвали 56,7% тих, хто погодився відповісти на провокаційне запитання (до речі, внесене в анкету особисто товаришем Сталіним). Воно звичайно, «опіум для народу» — вагома підстава для вагомих табірних строків попам. Однак паства, залишившись без пастирів, геть здичавіла. Про що може свідчити кілька справ, «розкопаних» в архіві Управління СБУ в Луганській області керівником прес–служби цієї поважної установи Юлією Єременко. Слід сказати, досі живі родичі фігурантів цих справ, тому Юлія Віталіївна рекомендувала справжні прізвища не називати...

Село Пересопниця стало відомим завдяки шедевру рукописного мистецтва — «Пересопницькому Євангелію». Цю книгу мало хто бачив насправді, а гортати — і поготів. Свого часу нею захоплювалися Шевченко й Максимович, а нині, поклавши руку саме на цю книгу, свою Присягу на вірність українському народові приносить кожен новообраний президент України. Це робили і Леонід Кравчук, і Леонід Кучма, і Віктор Ющенко.

До Дніпропетровська завітав із Москви Брежнєв. Завітав не просто так, а на запрошення нинішнього керманича обласної міліції Анатолія Науменка, призначеного на посаду тільки на початку нинішнього року.