Для того, аби краще зрозуміти, що відбувалося 23 квітня 1985 року, варто порівняти тодішні події з теперішнім часом. Сьогодні Янукович, прийшовши до влади, поміняв усе чиновництво на «своїх» людей протягом тижня–двох. Починаючи від секретаріату Президента (який став Адміністрацією) і завершуючи «губернаторами» (з якими, щоправда, справа затягнулась). Легальний статус обраного більшістю Президента дозволяє йому запроваджувати власні порядки. Оцього опертя на народну волю катастрофічно бракувало Генеральному секретарю КПРС Михайлові Горбачову 25 років тому. Приведений до влади комуністичною клікою, призначений на посаду кулуарно, Горбачов пречудово розумів: не догодить оточенню — роз­прощається з кріслом. І це ще в кращому випадку, як колись — Микита Хрущов... Але Горбачову було вкрай необхідно те, що необхідно й нині українським керівникам: своя власна більшість. «Коаліція» у могутньому і всевладному Політбюро, від якого залежала доля самого Горбачова і задуманих ним реформ.

Керівництво нашої держави досі не визнало вірменський геноцид. Мовляв, «щоб не нашкодити україно–турецьким стосункам», які, утім, не є надто тісними. Вірменія, відповідно, не визнає українського Голодомору. Однак автор терміна «геноцид» Рафаїл Лемкін, який доводив до світової громадськості юридичне обґрунтування українського народовбивства, першим у ХХ столітті геноцидом назвав злочин проти вірмен. Він вважав, що безкарність і невизнання світовим співтовариством вірменського горя потягло за собою і український Голодомор, і єврейський Голокост.

95 років тому на теренах турецької імперії було винищено півтора мільйона мирних жителів. Опісля й саму пам’ять народу на його землях намагалися стерти — нищили історичні пам’ятки, монастирі, святині вірмен; палили книги і стародавні рукописи. Це був цілеспрямований акт знищення народу. На час злочину Вірменія була поділена навпіл: «російська» і «турецька». 1915 рік, розпал Першої світової війни, коли за вірменські землі зчепилися росіяни, турки і німці. Три імперії прагли живитися зі зручно розташованих та історично багатих територій першої у світі християнської держави. Османський уряд, до того ж, вважав вірмен на їхній власній землі «внутрішнім ворогом», бо підозрював у проросійських симпатіях...

Його славетна картина «В’їзд Богдана Хмельницького в Київ» (1912) перестала бути відомою в радянські часи. На відміну від полотна «Навіки з Москвою, навіки з російським народом» (1951) Михайла Хмелька, де гетьман разом із московськими боярами нібито промовляє перед запорожцями «на Переяславській раді», — його тулили в підручниках УРСР. Донедавна дата смерті Івасюка залишалася загадкою, скупі біографічні замітки називали 1926, 1930, 1935 роки. І лише нещодавно стало відомо, що видатного художника історичного жанру розстріляли у більшовицькій катівні у Києві й закопали у Биківні 25 листопада 1937 року...

Чи потрібна на Січі краса? Чому гетьман Сагайдачний проміняв жінку на тютюн та люльку? Яких козаків брали у походи? Хто і коли засновував козацькі селища? На ці та інші питання шукали відповіді учасники конкурсу і таки знайшли. Минулої п’ятниці в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» відбулося урочисте нагородження лауреатів Дитячого національного літературного конкурсу «Я козацького роду!».

Добиратися до села Круподеринці Погребищенського району зручно, бо розкинулось воно за сім кілометрів від райцентру, посередині між двома автомобільними дорогами. Та й коли у вас немає авто чи не встигли на автобус — не біда. Погожої днини прогулятись пішки до Круподеринців через лісове урочище з поетичною назвою Босий брід — одне задоволення.

Цей шлях добре відомий не тільки місцевим жителям чи фахівцям з історії краю. У селі нерідко бувають гості з Росії — науковці та співробітники посольства, оскільки тут у фамільному склепі похований граф Ніколай Ігнатьєв, один із найвидатніших російських дипломатів XIX століття. Їздять сюди і гості з Болгарії, адже внесок цієї людини у здобуття балканською країною незалежності неможливо переоцінити.

Пряму співпрацю з Кремлем, за прикладом польської Армії Крайової, керівники ОУН і Української Повстанської армії могли розпочати взимку 1945 року. Утім вони обрали шлях переговорів. Бандерівці чітко дали знати співробітникам радянських спецслужб, що мають власне бачення устрою і правових засад післявоєнної України. Це мала бути незалежна від СРСР республіка, з верховенством права, без злочинної системи репресій та колективізації, з національною, а не русифікованою культурою. Подробиці перемовин відомі з агентурної справи «Щось», яка дивом збереглася у Галузевому державному архіві Служби безпеки України.

До найвидатніших представників української діаспори в колишній Югославії належить єпископ Діонізій Няраді. Він вивчив стількох студентів у семінаріях Львова, Ужгорода, Риму, особисто шукаючи для них кошти на навчання, що чи не вся міжвоєнна українська інтелігенція Югославії вважала себе його учнями. Він був єпископом Карпатської України у найдраматичніший момент історії краю. «Ніяк не можу забути той добрий і благий народ, веселий і відвертий, сильний, здоровий і бистрий, — казав він уже після поразки Карпатської України. — Цілий час думаю про них і завжди вони є перед моїми очима».

15 березня відзначатимемо 71–шу річницю постання незалежної Карпатської України. Уже відомо, що жінки й дівчата воювали за вільну Українську Державу в легіоні Українських Січових Стрільців (УСС), українських арміях періоду визвольних змагань 1917—1921 рр. (УГА та УНР), в Організації українських націоналістів та Українській повстанській армії. Утім мало хто знає про участь українського жіноцтва у визвольних змаганнях у Карпатській Україні у 1938—1939 роках. І про жіночі відділи — так звану Жіночу Січ у структурі військового формування «Карпатська Січ».

Дипломатичний напрям українського визвольного руху сприяв утвердженню Української самостійної соборної держави на міжнародній арені. Сьогодні мало хто знає, що українське націоналістичне підпілля у 1943—44 роках вело переговори з військово–політичними колами Румунії. Воюючи з нацистами на Волині та Південному Поліссі, підпілля ОУН(б) та УПА мали водночас відбиватися й від румунських військ та каральних загонів. Румунія як союзниця гітлерівської Німеччини у Другій світовій окупувала українські території Північної Буковини, Бессарабії і Трансністрії. Український визвольний потенціал розпорошувався, тоді як потрібна була якнайбільша концентрація зусиль для боротьби проти двох тоталітарних систем — СРСР та Німеччини.

Є народ, який при першому знайомстві обмінюється яскравими фразами. Треба сказати про себе одну змістовну фразу, влучну та глибоку, щоб новий знайомий збагнув, що за людина перед ним і чи варто з такою товаришувати. Так вітаються болгари. Утім сьогодні кримські болгари вже відрізняються від своїх предків на історичній батьківщині. І справа не лише в білінгвізмі чи російськомовності кримських родин.

Науковці досліджують побут одеських та ізмаїльських болгар, але не звертають уваги на те, чим кримські болгари відрізняються від інших представників цього народу. Донедавна кримських болгар досліджували, як екзотику (цьому сприяли й деякі звичаї, що нагадують східні, й сама болгарська зовнішність). Можливо, сьогодні час визнати їх повноправним народом півострова. Без болгар Крим був би іншим, як і без греків, кримчаків, татар, німців…