«Декалог», або Десять заповідей українського націоналіста», які стали морально–етичним кодексом для сотень тисяч учасників національно–визвольної боротьби ХХ століття, Степан Ленкавський уклав у 25–річному віці. І вже цього, поза сумнівом, було достатньо, аби «забронювати» собі місце в українській історії. Проте декларацією десяти заповідей він не обмежився: якраз перед їх написанням, у лютому 1929–го, молодий Ленкавський став одним із двадцяти восьми співзасновників ОУН, згодом — заступником Степана Бандери.

Уже в перші роки навчання на філософському факультеті Львівського університету за потужний інтелект і глибину мислення однокурсники шанобливо звали його професором, і це почесне прізвисько супроводжувало Степана все життя. Писав він багато й захоплююче. Якщо зібрати статті Ленкавського в підпільній літературі, а також в «Українській трибуні», «Українському самостійнику» і «Шляху перемоги», то вийшло б багатотомне видання творчості дуже скромної, але надзвичайно талановитої людини.

Чому ж такий визначний діяч національно–визвольного руху, мега–інтелектуал не потрапив під приціл нищівної критики радянської контрпропаганди і навіть у незалежній Україні тривалий час залишався маловідомим? З цього почалася наша розмова з вітчизняним дослідником життя і творчості Степана Ленкавського, кандидатом історичних наук Олександром Сичем.

Позавчора територію Пнівського замку, розташованого неподалік райцентру Надвірна, заполонили чиновники різного рангу на чолі з заступником голови Івано–Франківської облдержадміністрації Василем Гладієм. Сюди зі службових кабінетів їх покликав аварійний стан п’ятої вежі Пнівського зам­ку — об’єкту культурної спадщини національного значення. Упродовж останнього десятиліття споруди замку, зважаючи на хронічну нестачу коштів, рекон­струювалися як мокре горить, а минулорічна руйнівна повінь додала ще й нових клопотів — води розбурханого потоку Підзамче підмили схил, на якому вивищується п’ята вежа.

Навіть допитливий приїжджий навряд чи без допомоги когось із корінних спасівців розпізнає в продовгуватому приміщенні, збудованому в стилі модерного дерев’яного зодчества, завод, що виготовляє продукцію, відому в Україні та за її межами. Розташоване у глибині подвір’я виробництво привабливим, немануфактурним фасадом повернуте до сільської вулиці, а тилами — в грядку. Поруч — древня хата старшого покоління Стовп’юків. В архаїчній стайні задумливо пережовує траву корова. На смарагдовому трав’яному килимі вилежується розімліла від полудневого сонечка бородата коза з великими байдужими очима. Різностильовий архітектурний ансамбль завершує ошатний, теж, звісно, дерев’яний, котедж, де з дружиною Галиною та неповнолітніми сином і донькою мешкає 42–річний господар.

Сільська ідилія та й годі. Щоправда — і корова, і коза, й город із понад триметровими стеблами кукурудзи «без жодного грама хімії», і галявина дикорослих трав — усе це елементи здорового способу життя, яке пропагує засновник асоціації «Чиста флора» Михайло Стовп’юк. Уже побачили світ дві його книги «Народні рецепти здоров’я» та «Бізнес і здоров’я» (у співавторстві з Володимиром Осетровим). Нині пан Михайло працює над кандидатською дисертацією та новою книгою «Як виростити здорову дитину» з порадами, перевіреними на власному досвіді. Йому є чим поділитися з читачами. Життя, як стверджує сам автор, видалося цікавим і динамічним. Гріх скаржитися.

Куди можна поспішати у 85 років? Мабуть, із кількох підказок навряд чи хтось обере малоймовірну — «На роботу». Між тим, це — правильна відповідь, якщо йтиметься про Івана Жукова. Кореспондент «УМ» кілька разів зрання телефонував йому додому і неодмінно запізнювався із дзвінком. Донька Людмила щоразу вибачалася: «Тато вже поїхав на роботу».

Непосидючий (попри не дуже слухняні після важких поранень обидві ноги), «нафарширований» воєнними трофеями (у грудях дотепер носить фашистську кулю, а в легенях — осколок артилерійського снаряда), Іван Андрійович поспішає на допомогу людям з обмеженими можливостями. У 1992 році він із власної ініціативи створив обласну асоціацію інвалідів і відтоді переймається проблемами прикарпатців, котрі зазнали каліцтва на війні, на роботі, в побуті чи народилися з невиліковними недугами. Уже не раз хотів «зав’язати» з цими щоденними клопотами, проте підопічні просять залишитися. Без вас, кажуть, асоціація зникне. Отже, щоранку мусить їхати на роботу — в маленьку кімнату–офіс у спальному мікрорайоні обласного центру.

Власне, довершеного меморіального комплексу на Європейській площі в Івано–Франківську немає. Є капітально збудоване, облицьоване житомирським мармуром приміщення зі скла та бетону площею 560 квадратних метрів. Над цією архітектурною порожнечею височіють камінний повстанський хрест і бронзова фігура провідника ОУН, яку не видно з лицьового фасаду.

Про газ українці дискутують охоче і майже з таким завзяттям, як про політику чи лікування недуг. Проте в цьому багатоголоссі мало конструктиву. Воно й не дивно: легше спрогнозувати результати президентських чи парламентських виборів, ніж непосвяченим розгадувати нафто–газові таїнства. Нашому читачеві з міста Коломия Михайлу Пухті вдалося знайти маловідому доповідну записку Першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, адресовану Політбюро ЦК КПРС, з оптимістичними науковими висновками щодо перспектив видобування нафти і газу в Україні. Наскільки практика підтвердила тодішні прогнози, поцікавимося, як просив пан Михайло, в авторитетного фахівця.

Сьогоднішнє підкорення Говерли, присвячене 19–й річниці проголошення Декларації про державний суверенітет України, що традиційно відбудеться за участю глави держави, має завершитися красиво. Непримиренні захисники Карпат зазвичай противляться велелюдним політизованим акціям на найвищій вітчизняній вершині, під час яких патріотичний ентузіазм її підкорювачів не завжди супроводжується екологічною етикою. Щоправда, сміттям маківку української Фудзіями поповнюють не тільки учасники масових акцій, а й неорганізовані туристи, котрі деруться туди впродовж цілого року. Щоб там як, а нині організатори сходження, врахувавши уроки минулого, сподіваються на «чистий фініш».

Установленням пам’ятної дошки Герою України кулеметнику Михайлу Василишину на приміщенні загальноосвітньої школи в селі Спас Рожнятівського району, де він закінчив три класи в передвоєнні роки, завершилася чвертьвікова тяганина з відновлення справедливості, за яку так довго боролися донька і зять відважного фронтовика. До цієї нелегкої справи свого часу доклала зусиль й «Україна молода». Під рубрикою «Особливий випадок» у жовтні 2005–го в газеті було опубліковано розслідування «Один подвиг і одна «Золота зірка» — на двох Василишиних?».

Хто бував у країнах ЄС — зразкових щодо рівня життя, — той може погодитися, що й Україна за асортиментом складної побутової техніки відомих світових брендів, пропонованої останніми роками торгівлею, вже мало чим поступається Європі. Щоправда, у нас значно вищим залишається ризик «підхопити» вправно зроблену підвальними умільцями підробку і навіть з оригінальним товаром залишитися без обслуговування, позаяк сервісних центрів в Україні нині — як кіт наплакав.
Приємно, звісно, що вітчизняний законодавець на сторожі коло нас — українських споживачів — поставив добротний закон про захист наших прав, проте покупці зазвичай починають цікавитися ним лише тоді, коли вже відступати нікуди. До того ж не варто зайвий раз нагадувати, чому в Україні закон часто порівнюють із дишлом. Кореспондент «УМ», придбавши недавно в магазині мережі цифрової техніки «Алло» ліцензійний фотоапарат відомої японської фірми, який через три місяці вийшов із ладу, на власній шкірі відчув, що споживачеві перед тим, як зважитися на дорогу покупку, варто зробити дещо більше, ніж отримати чек і гарантійний талон. Набутий у тривалих посткупівельних дискусіях з «алловцями» досвід став приводом для зацікавленої розмови з начальником Івано–Франківського обласного управління у справах захисту прав споживачів Ярославом Ходаном.

Трикімнатна квартира Михайла Мандзюка — царство фарфору. Куди не глянь — мало не від підлоги до стелі — тарелі, сервізи, стелажі й шафи з тисячею керамічних фігурок різних часів і народів. Власник унікальної, однієї з найбільших в Україні приватних колекцій фарфорових статуеток мешкає з дружиною Ганною Дмитрівною, вчителькою біології, в селищному «хмарочосі» — чотириповерховому будинку.
В Отинію я приїхав дещо раніше обумовленого з паном Михайлом часу зустрічі і застав господарів, які ще не встигли відійти від трудової вахти, — спозаранку сапали городину на грядці, розташованій у приватному секторі селища. До чого я це веду? Зараз дізнаєтеся. Згодом, коли ми вже встигли оглянути колекцію фарфорових виробів та роботи майстра, поговорити про життя–буття, Михайло Михайлович зізнався: «У дитинстві мав велику прикрість — шестирічним хлопчаком від вибуху бойового снаряду втратив ліву руку». Автор цих рядків не йняв віри: а як же вранішнє сапання і власноруч виготовлені умільцем сотні мистецьки вартісних тарелей? Зрештою, помічаю напівпорожній рукав сорочки. Заздалегідь я цього не знав, як, власне, не знають цього й чимало інших громадян, котрим пощастило бачити його роботи на виставках або на ярмарках.