Першого серпня виповнилося 98 рокiв відтоді, як відійшла за небокрай вічності вiдома українська письменниця, поетка, фольклористка і громадська дiячка Леся Українка (Лариса Петрiвна Косач–Квiтка). У її недовге, але таке яскраве життя золотою ниткою вплiтається Волинь, зокрема село Колодяжне, що неподалiк Ковеля. Цей романтичний маєток, огорнутий серпанком таємничостi, став родовим гнiздом Лесi Українки та її рiдних. Саме тут вона формувалася як письменниця, творилася її самобутня, чиста, як джерельна вода, поезiя. У цих мальовничих краях розташоване урочище Нечимне (на мiсцевiй говiрцi Нечимле), де гостювала в дитинствi та юностi авторка драми–феєрiї «Лiсова пiсня».

Історія пам’ятає чимало морських звитяжних подвигів українців. Це й походи київських князів Ігоря, Святослава, княгині Ольги не лише Чорним морем (зокрема й до Константинополя), а й Каспійським, а звідти — на Кавказ. Найбільш історично значимим був похід Великого Київського князя Володимира до Криму, у Херсонес, де він 988 року прийняв християнство й був хрещений.

Традиції київських князів чудово продовжили запорізькі козаки — вони були вправними корабелами та моряками. Їхні швидкохідні чайки здатні були перетнути Чорне море лише за 30 годин. Ця обставина збагатила XVII століття яскравими історичними подіями, значними перемогами, зокрема, над Туреччиною та її сателітами. Історики налічують у XVII столітті близько 50 походів козаків Чорним морем й до Криму. Це століття подарувало з середовища запорізького козацтва низку видатних отаманів, мореплавців, котрі є славою української історії. Саме козаки стали основною силою Російської імперії у завоюванні Криму. І саме тому теза про те, що Крим — «ісконно рускій», виглядає як мінімум великим перебільшенням. Української крові там пролилося немало.

Не так давно Україна відзначила 80–річчя одного з найвизначнiших особистостей у нашому суспiльному лiтературному життi, самобутнього лiтературознавця, поета й перекладача, iдеолога шiстдесятництва, довговiчного каторжанина Івана Свiтличного.

Таїнство шлюбу, що, як відомо, «звершується на небесах», належить до семи таїнств церкви. Шлюб і релігія... Найінтимніші царини земного і духовного життя людини... Але і в древності, й у середньовіччі, та й у часи монархій шлюб не був приватною справою двох закоханих, а частіше — суспільною необхідністю, своєрідною «печаткою», якою скріплювалися політичні союзи двох держав. У більшості випадків майбутнє подружжя навіть не бачило одне одного до дня весілля...

Наразі в межах проекту «Українці в світі», що був започаткований за ініціативи Петра Ющенка, народного депутата України, голови Всеукраїнського об’єднання «За Помісну Україну!», готується до друку книжка, уривки з якої про традицiї династичних шлюбiв часiв Київської Русi пропонуємо увазі читачів.

Сьогодні виповнюється 90 років iз дня народження Петра Яцика, бізнесмена, мецената, спонсора різноманітних освітніх студій, засновника Міжнародного конкурсу знавців української мови. Про життя і духовне становлення «українця, який відмовився бути бідним», розповів «УМ» відданий продовжувач справи Петра Яцика, виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький.

Усі післявоєнні покоління, що народилися у СРСР, ветерани і діти війни напевно пам’ятають слова з пісні: «22 июня, ровно в 4 часа, Киев бомбили, нам объявили, что началася война...» 22 червня цього року виповнилося 70 років iз дня нападу нацистської гітлерівської Німеччини на комуно–тоталітарний сталінський СРСР. Як ми згадували цей день? Від влади, як завжди — коротко відзначили віроломство, підступність і злодійство Адольфа Гітлера, а потім розповіли, чим це все закінчилося для нього, Вермахту, Гестапо і всієї Німеччини. Чи не головним рефреном були слова з пісні: «...Ведь от Москвы до холодных морей Красная Армия всех сильней...»

Можливо, для Росії ця теза і має якийсь сенс. Для України — жодного! Для нас серед найважливіших є історичне питання: хто почав війну 22 червня 1941 року? Не в сенсі — хто напав першим, а хто почав військові дії один проти іншого на одній лінії фронту.

Ця дивовижна історія відкрилася для мене у 2009–му — про інженера Газенбрукса, який у лавах УПА став диктором підпільної радіостанції під кодовою назвою «Афродита». Працівники посольства в Бельгії знайшли його могилу...

Сьогодні в Україні — офіційний День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни, встановлений указом Президента напередодні 60–ї річниці початку війни Німеччини й СРСР. Нині з дня нападу військ Третього рейху на Радянський Союз виповнюється вже рівно 70 років. Меморіальні заходи відбудуться в багатьох містах. Але головна увага прикута до Львова — за прогнозом багатьох аналітиків, тут може відбутися «друга серія» масштабних провокацій і зіткнень, які стартували 9 травня.

Неділя 22 червня 1941 року в українську історію вписана чорними літерами. Адже немає родини чи людини, яких би оминула та страшна війна. Ми й досі, сімдесят років по тому, не знаємо, яку насправді ціну заплатила Україна у Другій світовій. І ще страшніше — якщо ніколи цього й не дізнаємося. Бо, як зазначав американський філософ Джордж Сантаяна, хто не пам’ятає свого минулого, приречений пережити його знову... Про те, чому ми й досі не знаємо всієї правди про Другу світову, чому Росія так вперто тягне на себе «ковдру» Великої Перемоги та чи відбудеться примирення між воїнами Червоної армії та УПА, розмірковує Президент України 2005—2010 років Віктор Ющенко.

...«Ще раз зібрались ми до тебе, Тарасе, дякувати тобі за все, що зробив ти для нас, — за гіркі сльози, що лив ти цілий вік за своїх дітей. Дуже, мабуть, були вони палючі, бо схаменулась вся Україна, яка побачила їх... Нагадав ти їй, Тарасе, про славну давнину, про великі діла наших батьків, про славнее козацтво... Як божий грім гримнула твоя свята пісня по всій Україні. Заворушилась бідолаха, — прокинулись твої діти...» Ці слова виголосив 8 травня (тут і далі за новим стилем) над домовиною Тараса Шевченка на Смоленському кладовищі в Петербурзі Микола Костомаров. Після цього труну з тілом Шевченка накрили червоною китайкою, і жалобна процесія рушила через увесь Петербург до вокзалу. Так почалася Шевченкова довга дорога додому, «на Вкраїну милу».