Приборкування уссурійського «тигра»

Приборкування уссурійського «тигра»

Якби існував мартиролог цінних, але незаслужено забутих починів, то ідея акліматизації та промислового вирощування в Україні женьшеню, напевно, стояла б у ньому на перших позиціях. Сьогодні ж від женьшеневого проекту, який з великим успіхом започаткували 1979 року у Вінницькому ботанічному саду під керівництвом тодішнього директора Івана Глазкова, не залишилося «ні ріжок, ні ніжок».

Миколі Пирогову — від московських кутюр'є

Миколі Пирогову — від московських кутюр'є

У Національному музеї-садибі Миколи Пирогова у Вінниці з'явився унікальний експонат — одяг для забальзамованого тіла знаменитого хірурга. І хоч він зовсім не старий (пошитий тільки в цьому році), проте як дві краплини води схожий на своїх історичних попередників, що їх носили в XIX сторіччі.

Подільський чехоград

Подільський чехоград

Iз тисяч пасажирів, яких щодоби перевозить в обох напрямках Південно-Західна залізниця, очевидно, тільки абсолютна меншість устигне крізь вагонні вікна черкнути поглядом по двох непримітних полустанках на перегоні Козятин—Калинівка. А ще за хвильку назви Миколаївка і Голендри, ні про що подорожнім не сказавши, безповоротно відлетять назад, щоб остаточно загубитись у пам'яті. І лише одиниці пригадають, що якраз про їхні тимчасові домівки на колесах, що стугонять по рейках за кількадесят метрів од жител, можливо, саме тут занотував автобіографічні рядки Василь Земляк: «...Попід самісіньку дідову хату з Європи до Азії ходять товарні та поштові поїзди, і кожен паровоз вважає чомусь за потрібне свиснути саме під хатою». Завдяки письменнику ті місця обіч залізниці назавжди залишаться на літературній карті України. Втім на карті не тільки літературній. І не тільки України.

Позика «на халяву»

Позика «на халяву»

Повертаючись удруге з місць позбавлення волі, куди двiчi довелося потрапити за участь у грабежах та розбоях, Олександр Ващук зав'язувати з кримінальним минулим не збирався. А от змінити злочинну кваліфікацію молодик був не проти. Що там не кажіть, пограбування завжди пов'язані з ризиком нарватись на опір, після якого самим нападникам буде непереливки, до того ж покарання передбачене суворе. Врешті-решт, у результаті можна роздобути зовсім мізер, коли в потерпілого раптом не виявиться при собі цінностей. А є ж люди, які не ризикують волею та здоров'ям, усе життя мають справи з папірцями — і водночас живуть, ні в чому собі не відмовляючи.

Із хрестом і ножем...

Цей заголовок більше личив би войовничим антиклерикальним памфлетам у стилі Ярослава Галана, однак нові часи наповнили його новим змістом. На 28-річного молодика, який чимчикував у своїх справах вінницькою вулицею, міліціонери патрульно-постової служби не могли не звернути уваги: нетверда хода явно вказувала на те, що він устиг добряче підживитися оковитою. Можливо, цього було б замало, щоб викликати серйозний інтерес охоронців правопорядку, якби погляд одного з них не зачепився за підозрілий предмет, що випирав із сумки й здалеку нагадував руків'я ножа.

«У нього є все, у мене нічого немає...»

Тієї цілковито абсурдної трагедії, що розігралась у селі Брусленів на Вінниччині, спрогнозувати не міг би ніхто. Та й, мабуть, якби комусь із очевидців напередодні сказали про подібні передбачення, вони їх відкинули б як неймовірні, адже все життя головної дійової особи протікало на сільській вулиці, що вирізнялась у селі особливою сусідською доброзичливістю та взаємопідтримкою. Тут ніхто й помислити не міг, якою чорною може виявитись людська невдячність.

Діагноз без розголосу

Іноді ми настільки звикаємо до деяких документів, вельми поширених у нашій життєвій практиці, що навіть не задумуємося про їхню, м'яко кажучи, правову сумнівність. Тож коли знаходиться людина, котра відкриває на це очі, відверто дивуємося: і як це ми самі не здогадалися?

Діагноз без права передачі

Іноді ми настільки звикаємо до деяких документів, вельми поширених у нашій життєвій практиці, що навіть не задумуємося про їх, м'яко кажучи, правову сумнівність. Тож коли знаходиться людина, котра відкриває на це очі, відверто дивуємось: і як це ми самі не здогадались?

Батько «химер»

Батько «химер»

Безліч уз пов'язувало уславленого архітектора Владислава Городецького із Поділлям, а зокрема з Немировом та його околицями. Перша і, очевидно, найголовніша з них була зафіксована у метричній книзі місцевої парафії, де значилося, що він народився 1863 року в селі Шолудьки у родині управляючого одним із маєтків родини Потоцьких. Тут, у міській класичній гімназії, Городецький отримав ази освіти, тут його уяву вперше зачарували архітектурні перлини, і, мабуть, насамперед — тульчинський палац Потоцьких, збудований Лакруа. Втім Немирову теж було чим похизуватись, адже чимало величних будинків у стилі класицизму тут було зведено за проектами професора архітектури Київського університету Франца Меховича (спадщина якого, до речі, досі ще належно не поцінована) — багато з них збереглися до сьогодні.

Немає людини — немає боргу?

Невідомо, скільки часу цей злочин залишався б нерозкритим, однак убивці не пощастило від самого початку: коли він о сьомій ранку покидав приміщення з ігровими автоматами, випадкова перехожа звернула увагу на закривавлений ніж у його руках, тому запам'ятала прикмети і відразу повідомила в міліцію. Оперативна група виявила в ігровому залі співробітницю із сімома ножовими ранами, від яких жінка померла на місці. За вказаними прикметами підозрілого молодика розшукали і затримали через дві години, і про обставини скоєного розповів уже він сам.