Позавчора свої найжорсткіші заяви щодо політичної ситуації Віктор Ющенко зробив, перебуваючи «на половині поля суперника» — в Донбасі. «Сьогодні я не просто вважаю — я переконаний, що процес переформатування коаліції є глибоко і неконституційним, і недемократичним. Він межує з узурпацією влади і зміною конституційного ладу в Україні, — заявив Президент на прес-конференції в Луганську. — Виборець своє слово сказав. Ніхто в країні не має права робити ревізії політичних результатів [народного] волевиявлення. Крапка. Я не збираюся проводити дискусії з цього питання. Моє завдання як Президента — забезпечити, щоб воля виборців була реалізована».

Економічна банальність: років із двадцять тому на виробниче об'єднання «Луганськтепловоз» припадало 95% всесоюзного виробництва магістральних тепловозів, а якщо брати абсолютні цифри, то добовий план складав 5—6 так званих секцій. У ті ж часи на підприємстві працювало 34 тисячі персоналу. З 23 березня 2007 року власником цього екс-гіганта стала «Управляюча компанія «Брянський машинобудівний завод». На майже відкритому аукціоні російська компанія, що входить до структури російського олігарха Іскандера Махмудова ЗАТ «Трансмашхолдинг», виклала аж 292 млн. 505 тис. гривень, за стартової ціни 76% пакета акцій — 292 млн. грн.

Власне кажучи, цей процес відбувається опосередковано — через людей, які свого часу працювали в «оборонці» над проблемами, де цей розділ фізики посідав почесне місце. Сьогодні вони вимушені займатися соняшниковою олією та її похідними (однією з яких — де ж подітися — є макуха), однак отримана раніше фундаментальна освіта й чималий досвід і тут стали їм у пригоді.

Якось не складається економічне співробітництво між «донецькими» та «луганськими» на території останніх. І не те, щоб раніше не було між двома угрупованнями розборок, однак раніше (тобто в ті часи, коли Олександр Єфремов і Віктор Тихонов намагалися створювати плацдарми для захисту своїх бізнесових інтересів у Києві, зокрема й «луганську» фракцію ім. М. Гапочки в парламенті) вони проходили в основному під ковдрою. А тепер, коли вони злилися з Партією регіонів в обмін на депутатство — про утиски «донецьких» заволала навіть Луганська обласна рада. Де зі 120 депутатських місць рівно сотня належить ПРУ.

Білокуракінський район належить до розряду «віддалених», і, може, саме тому тут уміють знаходити шляхи як не до прогресу, то принаймні до надійного виживання. А з іншого боку, боюся, через таку «віддаленість» ми взагалі погано знаємо межі можливостей українців. Щоправда, в даному разі йдеться про досвід використання централізованої допомоги. Однак, скажімо, мені не відомі випадки, коли б подібна допомога врятувала бодай одне шахтарське селище на Луганщині. А тут...

У п'ятницю ввечері в Луганській обласній лікарні померли ще три жінки, що постраждали від вибуху в кафе «Суп-Хауз» 3 лютого. Це ті, чий стан лікарі оцінювали, як украй важкий, і які перебували в реанімаційному відділенні. На понеділок в опіковому відділенні лікарні залишалось семеро людей — трьох виписали у п'ятницю, семирічного Діму з реанімації перевели у токсикологічне відділення.

Турбота про здоров'я громадян — справа свята, однак не настільки, аби робити це з допомогою шахраїв. Тим більше що в подібних випадках трапляються деякі нюанси...

Відразу за трьома статтями Кримінального кодексу притягнуті посадовці державного підприємства «Шахта ім. Кiрова». Як на наш час, украдені з бюджету суми, що їм інкримінуються, не надто великі — усього 297 тисяч гривень. Але наслідки від їхньої фінансової «операції» могли б бути непорівнянні з тим, що вони «наварили» на ній.

Вибух у центрі Луганська прогримів приблизно о 13.10 третього лютого. Рвонуло кафе-бістро з дивною назвою «Суп-хауз». «Швидка допомога» і рятувальники МНС з'явилися максимум хвилин за п'ять, аби констатувати: загинуло двоє жінок із числа персоналу кафе, 14 осіб потребують госпіталізації, у тому числі двоє дітей віком 6 та 16 років. Трохи пізніше стало відомо, що трьох постраждалих доставили до реанімації обласної клінічної лікарні, решта — в обласному опіковому центрі. Четверо досі знаходяться у важкому стані.

Мешканці Новодонецького ніколи не називають рідне селище в середньому роді. Тільки в чоловічому: Новодонецьк! І крапка... чи то пак, знак оклику! Справа навіть не в тому, що так коротше. Є в цьому прихована гордість городян, що не відбулися. Адже, за проектом середини 50-х, тут планували збудувати три шахти, а до них — відповідну інфраструктуру, після чого північно-західну околицю Донецького вугільного басейну мало замкнути стотисячне місто-сад із відповідною назвою.