«Він був доброю людиною» — фраза, вживана майже всіма співрозмовниками кореспондента «УМ», що розпитував мешканців Бердянська про їхнього земляка, вуличного музиканта Сашка. Пенсіонерка Олена Бабкіна, приміром, знає, що баяніст є уродженцем сусіднього, Приморського, району, що саме він першим почав давати у Бердянську публічні міні–концерти. «Я часто йшов до райради повз його лавочку, і баяніст завжди награвав свої мелодії,— підхопив естафету спогадів мешканець мікрорайону АЗМОЛ Іван Бухтій. — Під власний акомпанемент і співав. Його наспіви були і веселими, і журливими. Тепер шкодую, що не завше кидав у перевернутого кашкета, миску чи футляр від баяна гривню–другу. То був добрий чоловік!». Таким знав вуличного музиканта і пенсіонер Олександр Ланський, який навіть пишається тим, що є тезкою баяніста: «Він був тихим і спокійним, а виродки біля фонтана його замордували. Яка ж тепер пісня без баяна? Нашого Сашка...».

Робота над потенційним українським блокбастером — повнометражним художнім фільмом «Той, що пройшов крізь вогонь» — нарешті таки завершується. Про це власкору «УМ» повідомив режисер Михайло Іллєнко. За його словами, картина з’явиться у прокаті «десь у вересні». Не виключено, що один із прем’єрних показів улаштують на малій батьківщині головного героя фільму. Адже створено його за мотивами дивовижної біографії реальної людини — військового льотчика–аса, Героя Радянського Союзу Івана Даценка, котрий народився у селі Чернечий Яр поблизу Диканьки, де режисер нещодавно побував. Нагадаємо, що зйомки почалися ще у 2007 році й до кінця минулого фактично завершилися. Далі тривали монтаж та інші студійні роботи. Також із вимушеними перервами, зумовленими переважно затримками з фінансуванням (крім продюсерських коштів, творці стрічки використовували бюджетні гроші, а значить, були «прив’язані» до щорічних кошторисів).

Саме так — «КрАЗ» (Кременчуцький автозавод) замість «МАЗ» (Мінський автозавод) — на прохання кількох слухачів улітку 1975 року перефразував свою відому пісню «Дорожня історія» Володимир Висоцький. Відтак наддніпрянське місто Кременчук на Полтавщині стало одним iз небагатьох в Україні (ще — Київ і Одеса), де великий актор і легендарна особистість поповнив тепер уже золотий архів своїх численних домашніх, «кухонних» концертів. Любительська фонограма запису, зробленого 14 червня в Кременчуці, тепер добре відома колекціонерам... А на будинку по вулиці 1905 року з’явилася меморіальна дошка: «У цьому будинку в 1975 році зупинявся поет і співак Володимир Висоцький».

Хто тільки не намагався віднайти його секрет! Учені й поети, художники й дослідники, чародії та астрологи. Хіміки стверджують, що кохання — це лише банальна хімічна реакція в людському організмі, якої вистачає на якихось п’ять років і не більше. Медики доводять, що це наслідок дії відповідних гормонів, які викликають стан закоханості, близький до стану наркотичного сп’яніння. А воно й далі залишається таємницею.

Олександр Висоцький, будівельник за фахом і дослідник за покликанням, формулу кохання вивчає ось уже 24 роки. А починалося все банально й несерйозно ще в студентські роки. І чим далі він закопувався в цю тему, тим ставало цікавіше й цікавіше. Зрештою вона так захопила, що поринув у неї з головою. Видав навіть книгу «Моя «Формула любви», щоправда, російською мовою, бо його напрацюваннями цікавилося багато людей у всіх куточках колишнього СРСР. Назвав її не випадково саме так, бо в популярному однойменному кінофільмі граф Каліостро теж шукав формулу кохання, щоб зробити людей щасливими, щоб вони не страждали від нещасливого кохання. І авторське право зареєстрував на свій науковий твір під назвою «Методика розрахунків біоритмів і сумісності». Вісім років тому Олександр відкрив свій сайт чотирма мовами (українською, російською, польською та англійською), у назві якого він теж використав ім’я відомого алхіміка. На сайті побувало вже понад 700 тисяч відвідувачів...

1946–й. ОУН та УПА вже два роки ведуть відчайдушну збройну боротьбу із зухвалими «совєтами», які шантажем, підкупом і терором будь–що намагаються приборкати непокірних західноукраїнців. Із кожним днем повстанцям стає все важче протистояти відбірним військам НКВС, які, як сарана, нишпорять краєм, вишукуючи «ворогів народу». Усе густіше павутинням сексотів обплутують міста і села Прикарпаття сталінські спецслужби. Між центрами партизанського опору, дислокованими переважно у важкодоступних лісах та горах, тижнями відсутній зв’язок і координація дій. Чимало кур’єрів загинуло або потрапило у ворожі засідки, викрито десятки конспіративний квартир українських підпільників.

У цій надзвичайно важкій ситуації керівник служби безпеки краю на псевдо Митар доручає Марті налагодити зв’язок із крайовим провідником Робертом (Ярославом Мельником). Йому вона має доставити вкрай важливу пошту та торбинку зі 120 золотими монетами царської чеканки для фінансових потреб штабу. Дорога туди далека й небезпечна: з Косівщини до Станіславова (нині Івано–Франківськ) — понад сто кілометрів, а далі — майже ще стільки ж до схованого в Бескидах бункера Роберта. Вся територія — аж кишить підручними Берії.

Наталя Осьмак майже 20 років збирає по зернині відомості про свого батька — президента Української Головної Визвольної Ради Кирила Осьмака. Вона об’їздила Росію, де відбував покарання та вчився її тато, шукала документи і свідків тих подій у Карпатах, Києві та Львові. Пані Наталя знімає фільми, пише книжки про батька. І завдяки її активній громадянській позиції та щирій доньчиній любові прах Кирила Осьмака перевезений до України — тепер український президент спочиває не біля мурів Володимирської в’язниці, а на Байковому кладовищі, під козацьким хрестом.

Дивовижно, але дізналася пані Наталя про те, ким був її тато, майже у 50 років. Відтоді життя столичного інженера, проектувальника мостів, киянки Наталі Осьмак кардинально змінилося. В одному з листів до своєї сестри Галини президент УГВР якось написав про свою дочку: «Сподіваюся, що вона понесе в життя ідеали свого батька». Так воно й сталося.

Із пані Наталею ми спілкуємося напередодні чергової, 67–ї, річниці створення УГВР. А в неділю, 10 липня, у селі Сприня Самбірського району на Львівщині відбудеться урочисте відкриття пам’ятного знака Великого Збору УГВР — підпільного парламенту воюючої України в роки Другої світової війни. Наталя Осьмак неодмінно буде там.

Попри те що офіційно Валерій Кришень завершив свою мотоциклетну «кругосвітку» 23 червня на Контрактовій площі Києва, звідки стартував у серпні минулого року, фінальною її «крапкою» стало повернення до батьківського дому в селі Світлогірському Кобеляцького району. Тож минулої п’ятниці його зустрічали на Полтавщині, як справжнього героя. Спочатку в Кременчуці, де в одному з вишів навчався майбутній мандрівник, а потім — у рідному селі.

Минулої неділі в селі Самгородок Смілянського району Черкащини гуляли смарагдове весілля: 55 років прожили у шлюбі Ольга Йосипівна та Микола Андронович Дирди. Святкували весілля у родинному колі: подружжя виростило трьох доньок, має трьох зятів, дев’ятьох онуків, діждалися аж 22 правнуків. Щасливо склалася доля цих двох людей. Хоча ще в 1954 році майбутньому главі великої родини лікарі пророкували всього десять років життя.

«Сучасній людині зрозуміти, що таке війна, відчути й усвідомити її біль і жах — неможливо... Я й досі не розумію, як ми могли не спати по кілька діб, проходити десятки кілометрів, а потім кидатися в бій. Дивно, але нелюдську втому тоді мов рукою знімало», — згадує 85–річний киянин Андрій Лучук. З Андрієм Михайловичем та його дружиною Людмилою Юхимівною, давнiми шанувальниками «України молодої», ми розмовляємо в їхньому затишному будиночку, що в приватному секторі Києва. Тут, усього за кілька сотень метрів від гамірного проспекту Науки, стоїть дивовижна тиша. Просто з подвір’я видно пагорби Голосіївського лісу — здаля тутешній краєвид чимось нагадує Карпати. Але замість милуватися цією красою — ми розмовляємо про війну...

Найвизначніше місце Естонії — старий Таллінн — можна обійти за годину. Коли екскурсійна програма добігала кінця, а вільного часу залишалося чимало, я згадав розповідь свого колеги–журналіста. «Якщо матимеш можливість, знайди там Анатолія Лютюка. Дуже цікава людина. Живе в Естонії вже понад 30 років. У Таллінні створив Український культурний центр, який поєднує церкву, майстерню монастирських мистецтв, український народний музей, школу та бібліотеку». Розпитавши дорогу, я швидко знайшов потрібну вулицю — химерний лабіринт мурованих стін і будинків... Без великої надії постукав у браму церкви. «Хто там?» — почувся голос. «Журналіст з України. Хотів би більше дізнатися, як живуть українці в Естонії», — кажу я. Двері відчинилися, і невисокий чоловік без слів та особливих церемоній запросив мене на затишне подвір’я. Це був сам настоятель храму. «Я вже збирався йти, але, оскільки ви з України, проведу для вас невеличку екскурсію, і ви все зрозумієте», — сказав отець Анатолій.