Про зовнішньополітичну діяльність українських націоналістів у роки Другої світової війни широкому загалу майже не відомо. Скажімо, про те, що у 1943–44 рр. Організація українських націоналістів — бандерівців (ОУН (б)) провела низку мирних переговорів з представниками сусідніх Угорщини і Румунії, а також польським націоналістичним підпіллям. ОУН, виявляється, була активним учасником міжнародних відносин. У вкрай несприятливих міжнародних умовах представники українського визвольного руху обстоювали українські національні інтереси і змушували рахуватись із ними представників інших держав та народів. Підтвердженням цьому, зокрема, є також історія таємної місії ОУН (б) до столиці Угорщини в грудні 1943 року.

Завтра виповнюється 70 років відтоді, як Верховна Рада УРСР ухвалила, (звісно ж, одностайно), «Закон про приєднання Західної України до Української Радянської Соціалістичної Республіки». Власне «добро» на «історичне возз’єднання» двома тижнями раніше дала позачергова п’ята сесія ВР СРСР, а депутати в Києві лише догідливо приєдналися до мудрого рішення своїх старших колег. Так кремлівське керівництво юридично закріпило за собою анексовані завдяки люб’язним домовленостям Ріббентропа—Молотова терени Західної України, хоча де–факто Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська та Тернопільська області вже два місяці перебували в руках радянської влади. За цей час підручні Лаврентія Берії на щойно захоплених територіях уже встигли посадити за ґрати тисячі «ворожих елементів», переважно представників національно свідомої західноукраїнської інтелігенції. Уточнювалися списки сотень тисяч корінних жителів, яких мали етапувати на неозорі простори Сибіру.

Украй полярні оцінки ОУН і УПА й дискусії щодо суті, головних завдань та мети українського визвольного руху середини ХХ століття досі перебувають у політичній, а не суто історичній площині. Конкретні політичні сили спекулюють на протиставленні українців із Червоної армії (ЧА) та вояків УПА. При цьому мало хто звертає увагу на те, що керівництво ОУН(б) та командування УПА ніколи не розглядало українських воїнів ЧА як ворогів українського визвольного руху. В архівах збереглися сотні інформаційних листівок УПА до червоноармійців: оунівці закликали їх не воювати проти українських повстанців, а допомагати їм у визвольній боротьбі і переходити на їхній бік. Протистояти слід було загонам червоних партизан–диверсантів, карально–репресивних органів тоталітарного режиму й більшовицькій адміністрації.

Пропонуємо вашій увазі віднайдений в архіві СБУ лист (у перекладі з російської) учасників націоналістичного підпілля в Яворівському районі Львівщини до колишнього військовослужбовця Радянської армії Василя Гуріна, жителя села Рубіжне Ворошиловградської області (нині Луганщина), надісланий 18 березня 1949 р. Адресант підписався вигаданим ім’ям та прізвищем — Андрій Остапович Брезвін, житель села Селисько Яворівського району. Напевне, щоб не привертати зайвої уваги до конверта в «читачів пошти». Гурін познайомився із членами ОУН у 1944—1946 роках, коли відбував військову службу у Львові та Стрию. Після демобілізації в 1946 році він повернувся в рідний край, де працював учителем у школі в Рубіжному. Таємне листування українського підпілля з жителями зі східних областей України стало одним із засобів поширення на Сході правдивої інформації про збройну боротьбу УПА в Західній Україні та донесення її ідей. На жаль, лист так і не дійшов до адресата: 2 квітня 1949 року його на пошті вилучили львівські органи МДБ.

Нещодавно відкрита в Національному музеї історії України в Києві виставка «Степан Бандера: документи свідчать» покликана пробити стіну нав’язаних українцям стереотипів і показати життя провідника ОУН—УПА. Більшість представлених пам’яток зберігалися за кордоном в українській еміграції та в таємних сховках у самій Україні аж до набуття незалежності. При створенні експозиції музейники використали матеріали СБУ, Музею української визвольної боротьби (Лондон), Музею визвольних змагань Прикарпатського краю (Івано–Франківськ) тощо. Також є експонати з приватних колекцій. Всього ж організаторам виставки вдалося зібрати близько 400 предметів, що належали як самому Степанові Бандері, так і його сподвижникам, лідерам національно–визвольного руху 1930—1940–х років.

У списку 265 розстріляних 3 листопада 1937 року соловецьких в’язнів Олексій Федосійович Вангенгейм значився 120–м. Це були здебільшого молоді та середнього віку люди, які ще створили б неоціненні духовні скарби. Сама присутність таких людей у суспільстві зробила б його кращим. Сьогодні їхні імена повертаються до нашої суспільної пам’яті, а разом із ними — і їхні ідеї, цінності і мрії. Ми вчимося шанувати добрі справи людей, самі лише згадки про яких свого часу вважалися злочином. Утім досі не так просто присвоїти школі ім’я замордованої на Соловках доброї людини чи повернути назву історичному селу...

Козак Мамай — чи не найсильніший образ героїчної минувшини українців. У романтичне ХІХ століття заможніші прикрашали його портретами хати. На початку 1920–х під псевдонімом «Мамай» жах на ворогів наводив один із ватажків антирадянського повстанського руху на Черкащині та Єлисаветградщині. Утім був ще один «Мамай». У 1944 році так називали командира одного з куренів УПА–Південь Івана Сала. Навесні його підрозділ вирушив із Волині у бік урочища Холодний Яр із наміром підняти повстання проти радянської влади. Документи, нещодавно віднайдені у Галузевому державному архіві СБУ, дозволили відтворити деякі деталі цього рейду.

Війна — навіть переможна — це радше трагедія, ніж привід пишатися. Вона завжди залишає по собі могили, сиріт і бездомних. Не можна сказати, що про горе від Другої світової війни у СРСР не говорилося. Утім його своєрідно інтерпретували, покриваючи міфом про «світле майбутнє» і використовуючи для розпалення благородних намірів «звільнити світ від війни», тобто поступово завоювати його для «комунізму». Для такої збуджуючої пам’яті використовували різні державні свята й ритуали, монументи й пам’ятники, музеї, кінофільми, літературу, систему освіти. «Інша» пам’ять — про знищення у 1920—40–х роках національної інтелігенції та духовенства, штучний масовий голод, визвольну боротьбу українців — не просто замовчувалася, а якомога ретельніше стиралася з мізків «населення». Вона стала проявлятися лише наприкінці 1980–х.

У незалежній Україні розпочалися наукові дослідження раніше приховуваних історичних подій. Утім і досі висновки дослідників залишаються переважно в малотиражних наукових збірниках та в умах відносно небагатьох високочолих учених. І хоча національна система освіти впродовж 18 років навчає молодь історії на основі наукових досліджень, а в скарбниці національного кінематографа — сотні якісних документальних фільмів про ХХ століття, на широку громадськість досі мають більший вплив російські ЗМІ. Адже, окрім наукових досліджень, у країні ще потрібна політика пам’яті. Недарма кажуть: чия пам’ять — той і господар.

Наприкінці вересня в Києві відбулася конференція, яка вперше спробувала ввести Україну в річище світової науки з цього питання. На конференції «Друга світова війна та (від)творення історичної пам’яті в сучасній Україні» йшлося про те, як історичні факти інтерпретуються, подаються тими чи іншими політичними силами і як довкола цього формуються певні моделі історичної пам’яті. Мотором і адміністратором конференції став нинішній директор програм Фулбрайта в Україні Мирон Стахів. На кілька днів у Києві зібралися найкращі історики й культурологи з України, Словаччини, Австрії, Франції, Естонії, Литви, Швеції, Німеччини, Польщі, Росії, США та Канади. Українські дослідження представляли на конференції вчені, серед яких Юрій Шаповал, Олександр Лисенко, Сергій Кот, Гульнара Бекірова, Людмила Гриневич, та закордоння: Орест Субтельний (Йоркський університет, Канада), Марко Царинник (Канада), Роман Сербин (Квебекський університет, Канада). Про відкриття і висновки цього поважного зібрання, актуальні напередодні 65–річного ювілею визволення України від фашистів, — наша розмова з відомим фахівцем із питань національної пам’яті, співголовою оргкомітету конференції Владиславом Гриневичем.

Епопея із встановленням у Полтаві пам’ятника Івану Мазепі, гроші на який збирали «всім миром», уже давно переросла у фарс. Монумент готовий, гранітний постамент витесаний, але гетьман і досі не може знайти спокій на Соборному майдані, де мав постати ще наприкінці червня. Як уже писала «УМ», цей термін стараннями полтавського мера Андрія Матковського спершу перенесли на День Незалежності, а потім і взагалі «скасували».

Цього літа в Німеччині ксьондз луганського храму Різдва Пресвятої Богородиці Діви Марії Гжегож Рапа познайомився з немолодою вже німкенею Маргаритою Орт. Фрау Орт шокувала святого отця детальним знанням луганської топографії: вона назвала співрозмовникові селища Золоте й Тошківка, станцію «Мар’ївка», шахту «Карбоніт»... На запитання, звідки вона так добре знає ту далеку українську місцевість, жінка розповіла свою сумну історію...

На мальовничому цвинтарі «Вальдфрідгоф», що на околиці Мюнхена, — тихо й безлюдно. Якби не автомати, з яких в обмін на євро випадає свічка з сірниками у пластиковій підставці, у цьому величезному лісопарку годі було б розпізнати кладовище. У секторі, де похований Степан Бандера, навіть чималі могильні пам’ятники губляться поміж вікових дерев. Але могила провідника українських націоналістів уже здалеку помітно вирізняється серед інших: біля величного білого кам’яного хреста — безліч квітів, свічки, синьо–жовті та червоно–чорні прапорці. Автори цих рядків прилаштували свій вогник біля прапора з гербом Києва — очевидно, незадовго до нас тут побували столичні земляки.

Цими днями лісова тиша «Вальдфрідгофа» буде порушена: сюди з’їдуться українці з різних куточків світу, аби вшанувати пам’ять Провідника. Сьогодні виповнюється 50 років від дня вбивства того, хто для своєї нації не лише за прізвищем був прапором (так перекладається з іспанської «бандера»). Націоналіст — означає «бандерівець».