14 серпня з глибин українського народного світогляду виринає багато народних звичаїв, вірувань, прикмет. День цей називають Спасом першим, медовим, Маковієм або Макотрусом (народна назва походить від церковного свята, пов'язаного з днем пам'яті братів Маккавеїв). З цього дня розпочинається «спасівка» — суворий піст, який прирівнюється до Великоднього. За народними переказами, колись великий піст тривав дев'ять тижнів, але Господь Бог змилувався над людьми і поділив його на 7 тижнів великого посту і 2 — спасівського. Цього дня готували пісний борщ із грибами та намагалися зранку нічого не їсти, аж поки не вип'ють свяченої води.

Коли рік тому на подвір'ї українського Собору святої Софії у Римі я вперше побачила помаранчеве дерево з величезними плодами — на мить відчула, що опинилася в раю. Саме помаранчі, як здалося, мали б рости в райському саду. Де мені було знати, що менш ніж за півроку апельсини стануть символом дивовижного людського підняття у Києві. І що невдовзі на Софійській площі, біля собору з Орантою, який став праобразом римського — почнеться наступний щабель Майдану.

Кілька років тому серед лісу в Коростишівському районі на Житомирщині владика Житомирський і Овруцький Ізяслав потрапив в аварію. «Жигулі» — вщент, водій залишився без передніх зубів. Життя йому врятував великий камінь, який лежав на роздоріжжі. Саме він не дав машині владики «позрізати» сосни. «Мабуть, Бог захотів, аби я ще трохи походив по білому світу», — пояснює отець Ізяслав. Дивовижний порятунок наштовхнув його на думку започаткувати серед лісу Святодухівський чоловічий монастир. До речі, на Житомирщині сьогодні чотири монастирі УПЦ Московського патріархату (два з них жіночі), та два недавно заснованих — Київського патріархату.

«Головним джерелом конфліктів у світовому православ'ї є вперте намагання Московського патріархату реалізувати своє прагнення стати «Третім Римом» і посісти перше місце серед інших Православних церков, — йдеться у заяві прес-служби Київської Патріархії УПЦ КП, оприлюдненої наприкінці червня. — З цією метою керівництво РПЦ протягом останніх 60 років намагається в тій чи іншій формі досягти зміни традиційного порядку першості Константинопольського Патріархату у світовому Православ'ї».

Запитання читача: Чому кажуть, що жінці треба покривати голову в церкві, а також при молитві?
Аби дати повну відповідь на це запитання, необхідно для початку з'ясувати значення деяких символів Святого Письма, а саме що є «чоловік», «жінка» та «покров» (саме це слово використане в Посланні апостольському, що на нього посилається церковна традиція) у біблійній мові. Бо насправді Богові абсолютно однаково, чи в хустці молиться людина, чи в шапці, а чи й взагалі з непокритою головою, — за влучним висловом Григорія Сковороди: «Наче Бог — варвар, щоб за дрібницю ворогувати...» Мова тут про речі духовні, які увійшли в церковний звичай у вигляді певних емблем та ритуалів.

7 липня за новим стилем (24 червня за старим) православна церква вшановує різдво чесного славного пророка, Предтечі та Хрестителя Господнього Івана. Історію про благовіщення архангелом Гавриїлом священику Захарію обітниці Божої щодо народження від нього і його неплідної дружини Єлизавети сина; також оповідь про покарання Захарія німотою за невірство його, та про відвідини Єлизавети родичкою її — Марією, майбутньою Матір'ю Господа нашого Ісуса Христа; і про саму подію народження Івана Хрестителя й найменування його в день обрізання — докладно описує Святе Письмо (перший розділ Євангелія від Луки). Я ж розкрию духовну символіку означеної, буквально — історичної події.

З найдавніших часів християнської доби Київської держави образ Богородиці згадується як найславніший, найшанованіший. Пречиста Діва споконвіку вважалася покровителькою українських земель, що рясніють чудесними маріїнськими джерелами, криничками. В Україні проявилися і чудотворні ікони Богородиці. Утім ікона Володимирської Божої Матері вважається найстаршою сестрою серед сімнадцяти богородичних ікон, пошанованих у церковному православному календарі. І цей безперечний духовний скарб давньоруської культури має підстави зватися Вишгородською іконою.

Треба чи не треба відбудовувати Десятинну церкву в Києві — такі дискусії точаться не перший рік. Набір питань для обговорення обмежений: брак плану та зображень споруди, цінність незабудованих фундаментів, неможливість відтворити церкву в первісному вигляді. Однак за цим усім стоїть потаємне питання: а чи не «витечуть у пісок» кошти, виділені державою на її відбудову?

Про те, що символiзує для християн свято Трiйцi i як його треба зустрiчати — розповiдає протидиякон iз Луцька Олег ВЕДМЕДЕНКО.

«Я знав Україну, коли жив у Польщі, — згадує 52-річний буддистський чернець iз Франції Дзен Кайсен, який нещодавно вперше завітав до нашої країни. — І в Україні, і в Польщі тоді були комуністичні режими. Те, що залишилося в моїй пам'яті після цих тридцяти п'яти років — це українські пісні й українські поети. Українські пісні я завжди слухаю у Франції. Вони і є корінням великої культурної самобутності України».
Ален Крісташек вісім років прислуговував у церкві в рідному містечку Нойон і відвідував учителів різних релігій. А потім зустрів японського учителя Тайсена Дешімару і згодом став майстром Кайсеном. «Я побачив у ньому вільну людину, повну співчуття, енергії, світла в очах, — розповідає про вчителя майстер Кайсен. — І сказав собі: «Я хочу стати такою людиною». Той учитель практикував учення Будди. Ален 15 років спостерігав за ним, практикуючи поруч. Учитель завжди наказував не займатися власне релігією: «Сідайте і забудьте про себе самого. І ви приймете серцем Всесвіт, приймете Бога у Його цілісності».