Усього за пару тижнів до смерті Петро Тронько дав одній із газет останнє своє інтерв’ю. Там, зокрема, 96–річного академіка запитали: «Чи відчуваєте ви страх перед смертю?». На це Петро Тимофійович відповів: «Про смерть не думаю. Я люблю життя, воно — прекрасне!». І, напевно, був у цих словах щирим. Адже пішов із життя несподівано для всіх. Він так і не став пенсіонером у класичному розумінні цього слова — весь час працював, виношував різні проекти, брав участь у громадському житті.

В історії України Петро Тимофійович залишив помітний слід: він став рушієм у створенні музею просто неба в Пирогові, ініціював відновлення Музею «Козацькі могили» під Берестечком, Музею українського козацтва в Запоріжжі, двох зруйнованих соборів у Києві. Він є автором і співавтором десятків наукових праць, зокрема багатотомного видання «Історія міст і сіл УРСР» — такого літопису на мала жодна з радянських республік. Правда, академік боляче сприймав той факт, що через 30 років після написання цієї енциклопедії майже двi тисячі населених пунктів назавжди щезли з мапи України... Останнім часом Петро Тронько разом із колективом однодумців трудився над грандіозною 100–томною роботою «Реабiлiтованi iсторiєю».

Ми добре знаємо Петра Тимофійовича як громадського діяча. А яким був Петро Тронько поза офіціозом, з «УМ» поділилася його донька, Лариса Петрівна. Жінка зараз рідко буває в Києві — мешкає на дачі в передмісті, звідти зручніше навідувати в лікарні хвору матір, тож ми поспілкувалися з нею по телефону.

Що не кажiть, а старість — не радість. Я вже сама бабуся, живу радощами онука. Але досi в моїй уяві, як живий, постає образ мого дорогого дідуся по маминій лінії, вже давно покійного Архипа Васильовича Куця з села Конели Жашківського району тодi ще Київської областi. Він був мені найцінніший друг. Досi звучать у мені його пісні, оповідки, казки. Він навчив мене читати і писати. Я закінчила в нього школу — 10 класів — і поїхала навчатися в Харківський університет. Але це було потім, згодом. А спочатку була війна, 43–й рік.

...Мені виповнилось сiм рочків і я хотіла йти до школи. Але в нашому селі тоді панували німці, вони відкрили школу для сільських дітей. Школа складалася з двох кімнат. В одній навчалися старші діти, а в другій — молодші. В кожній кімнаті висіло по одному плакату. На першому був зображений дуже товстий, iз вивернутими губами, чолов’яга, одягнений у якесь дрантя. За плечима в нього був великий мішок. Унизу був підпис: «Очі салом заростають — не людина — торбохват!» На другому плакаті був зображений цей же чоловік, але вже повішений. Внизу підпис: «Ми повісим торбохвата, як свиню, на цей гачок!» Це була німецька критика тих бідних людей із Києва, які ходили по селах і міняли всякий домашній скарб на якийсь харч. Оце і всі навчальні посібники на всю школу.

Мама повела мого старшого братика до першого класу, подивилася на цю школу, на навчальні посібники, побачила вчителя і мене в цю школу не віддала, а відвела за 25 кiлометрiв, у село Конела, до мого дорогого дідуся Архипа Васильовича. Вiн навчив мене не тільки читати і писати, а ще й співати пісень, розказав безліч бувальщин про способи виживання в країні, яка називається Україною: як урятуватися від голоду і холоду, розбою та грабежу, хвороби і смерті. Звичайно, це дуже важко, але елементарні речі потрібно знати і вміти логічно швидко мислити. Мій дідусь випробував це на собi: він вчасно зiстрибнув із воза у береговий очерет річки Тікич, утік, і його не догнали, не знищили. Не встигли...

З Америкою його багато що пов’язувало, хоча навряд чи став би він стовідсотковим янкі, навіть якщо б там народився. Передумов для появи на світ у Сполучених Штатах було більш ніж достатньо. Та століття тому вагоме слово сказав його дід Василь, який не хотів за рахунок своїх нащадків примножувати північноамериканське суспільство. Він мріяв заробити на тамтешніх шахтах тугеньку пачку доларів, купити вдома чимале поле — вершина сподівань незаможних галицьких селян — і безбідно зажити у своєму рідному Черче. Це село розташоване за 5 кілометрів від древнього міста Рогатин. Проте дідові плани ледь не полетіли шкереберть. Не встиг він до пуття роззирнутися в чужій стороні, як молода дружина в 1908–му привела на світ первістка — доньку Євдокію. І на цьому, як з’ясувалося, не зупинилася. Невдовзі в неї знову почав округлюватися живіт. Тоді дід шпарко зібрав нехитрий подорожній скарб і зі своєю Параскою подався на історичну батьківщину. Отже, Катерина, мама Василя Задорецького, народилася вже в Україні. Йшов 1912–й рік.

Точні, до мікродеталей, озброєння, кольорів і написів, копії бойових літаків найвідоміших у світі конструкторських бюро вже не втискаються у дві чималі шафи вітальні його квартири. Пан Віктор як сам жартує, почав зі своїми моделями здійснювати тиху експансію в родинну спальню, добре розуміючи, що в дружини Ірини від такого зухвальства терпець із дня на день може урватися. Вона не в захваті від цього «задавненого» авіахобі, проте мусить зважати на інтереси глави сім’ї, позаяк інших чоловічих «гріхів» за ним не помічено.

«Дехто шукає психологічну рівновагу в горілці, хтось — у наркотиках, треті — ще в якихось сумнівних «антистресах», а я обожнюю авіацію, — пояснює свій вибір Віктор Володимирович. — Вона додає мені сил і здоров’я. Кожен літак iз колекції, створеної за понад чверть століття, має свою всесвітню історію і часточку вкладеного в нього мого серця. Тому колекція не продається. Це — майже святе».

Коли Дмитрові Білодіду в київському Будинку художника вручали Міжнародну літературно–мистецьку премію імені Григорія Сковороди, стереотипи тріщали по швах. Бо чим, за усталеною логікою уявлень, переймається український селянин? Город, господарство, хліб насущний, урожай... Чи має він право на хобі? Чому б і ні, якщо в одвічному колообігу проблем викроїть для цього час. Яке хобі селянина здатна допустити цензура стереотипів? Риболовля, гриби, шахи, вишивка гладдю? Проте навряд чи в цей перелік потраплять праці великого Григорія Сковороди. Власне, для Дмитра Білодіда із села Стрітівка Кагарлицького району на Київщині вчення мандрівного українського філософа значно більше, ніж віддушина для дозвілля. «Разом із Сковородою» пан Дмитро і день починає, і справи господарчі ладнає, і над долею держави і людини міркує. І мріє про той час, коли праці філософа будуть належно оцінені нащадками. Бо в них, вважає, відповіді чи не на всі насущні питання.

Уранці посеред вересня скромна Ковалівка несподівано для себе прокинулася знаменитою. Багато інформагенцій тоді повідомили: щойно коронована «Перша віце–міс Всесвіт–2011» народилася і виросла в цьому невеликому прикарпатському селі. І хоча майже всі лаври з тріумфального вінка української красуні посипалися на Національний університет «Одеська юридична академія», де вона навчається на п’ятому курсі, та Ковалівка для Олесі — найрідніша. Дівчина навідується сюди за першої–ліпшої нагоди. Приїжджала в липні, викроївши кілька днів із дуже щільного графіка підготовки до поїздки в Сан–Паулу. І не байдики била в млосному очікуванні конкурсних фіналів. Передусім чепурила батьківську оселю, яка без жіночих рук, хоч–не–хоч, втрачає звичний затишок, та, звісно ж, балувала тата смачненькими обідами. «Вона в нас дуже вправна господиня, — тепло посміхається у вуса батько Михайло Васильович, — яку б страву не приготувала — пальчики оближеш. Навіть торти пече».

Спочатку була книжка, яку я придбала в одному з газетних кіосків Бердянська. Навіть не книжка, а брошурка з серії «Бердянськ і бердянці». Написані просто, без зайвої красномовності статті розповіли про визначні місця та цікавих людей, котрі народилися або мешкали в цьому місті–курорті на березі Азовського моря. Так, я з великим інтересом прочитала про українського художника і етнографа Опанаса Сластьона. Відкриттям для мене стала і постать Петра Ніщинського — людини, котра ще в 1885 році, всупереч валуєвському та емському указам, переклала на українську мову гомерівську «Одіссею»... Англійський підприємець Грієвз і німець Матіас, ізраїльська поетеса Рахель і російський художник Бєлоусов — національна палітра представлених героїв строката. Навіть сім’я народного героя Італії Гарібальді, виявляється, також причетна до історії Бердянська.

Для автора серії Георгія Сукача краєзнавство — не професія, а, швидше, стан душі. За кожним написаним рядком відчувається така щира любов до рідного міста й повага до людей, які творили його історію, що мені захотілося познайомитися з Георгієм Борисовичем, подякувати за титанічну працю і розпитати: як–то воно, в наш час суцільної комерцалізації займатися абсолютно неприбутковою справою — краєзнавством?

Єврофутбольний креатив, що несподівано заструменів із розташованого неподалік Надвірної невеликого підгірського села Фитьків, де мешкає близько півтори тисячі осіб, у багатьох викликає непоясниме здивування. Якщо ім’я талановитого іконописця–самоука Василя Стефурака, корінного, з діда–прадіда, фитьківчанина, відоме принаймні в середовищі митців духовної «спеціалізації» («УМ» розповідала про нього чотири роки тому в матеріалі «Через горище — до Божественних вершин»), то звідки ж тут узявся грузин Рагулі Власідзе? Тим часом його проекти зі створення вболівальниками усіх країн–учасниць Євро–2012 килима розміром у футбольне поле та стилізованих в українському стилі булав із кулями у формі м’яча для VIP–персон неодмінно стануть родзинками довгоочікуваного свята європейського футболу.

Часом захоплення якоюсь справою приходить до людини, як натхнення — звідкілясь згори, від Всевишнього, щоб повністю заполонити і змінити її життя, а ще — щоб навчитися множити його у захопленні та радості для інших. І ці слова якнайкраще підходять для розповіді про улюблену справу тернополянина Ігоря Хороша. Власника невеликого, але вишуканого квіткового салону–тезки багато хто в обласному центрі називає «королем квітів». А його королівство — це тернопільський акліматизаційно–селекційний сад, який ще має назву Долина ірисів. От тільки на відміну від широковідомої в Західній Україні Долини нарцисів туди не водять багатолюдних екскурсій — господар каже, що запрошує туди лише тих, кому довіряє. Воно й не дивно, адже на невеликій земельній ділянці на околиці Тернополя відбувається ніщо інше, як таїнство народження краси.

Після шкільного випускного перед ним стелилися три дороги з непростим вибором — стати професійним шахістом, правоохоронцем або вчителем історії. Перший шлях міг бути всіяний лаврами. На той час Андрій уже володів титулом шахового чемпіона Прикарпаття серед юнаків і мав у найінтелектуальнішій грі надійні родинні тили — тітка Раїса,татова рідна сестра, була майстром спорту міжнародного класу й неодноразовою призеркою чемпіонатів СРСР та Європи. Проте корона шахового короля її племінника не привабила. «Аби досягнути там максимальних результатів, — стверджує він, — треба щодня просиджувати над шахівницею щонайменше по три–чотири години і вести майже аскетичний спосіб життя. Для мене це було обтяжливо, хотілося чогось жвавішого».