Нинішній рік оголошено ЮНЕСКО роком Вольфганга Амадея Моцарта (1756-1791). Адже на 2006-й припадає 250 років із дня народження і 215 років iз дня смерті «Бога музики», як називали великого композитора. Моцарт помер у 35-річному віці — після дивної хвороби, яку точно досі ніхто так і не діагностував. За п'ять місяців до смерті в нього народився молодший син, а сам Моцарт майже до останнього писав музику і диригував. Саме тому його хвороба видається такою незрозумілою і загадковою. Часто причину смерті шукають у тому, що геніальному композиторові багато хто заздрив. І головним заздрісником до сьогодні називають колегу Моцарта, також композитора, Антоніо Cальєрі. Проте зрозуміло: щодо смерті видатного австрійця є дуже багато запитань і жодної абсолютно достовірної відповіді.

Напевно, багато знайомих Романа ще довго замислюватимуться над тим, наскільки (не) закономірною, чи (не) очікуваною була смерть цієї молодої талановитої людини. Невідомо, чи зробив би він ще стільки ж, чи скоро вичерпався б творчо й фізично. Тому найбільш прийнятним було б поставити три крапки й навести слова Йогана Конрада: «Нехай думають, що хочуть, але я не мав охоти втопитися. Я хотів пливти, аж поки не втону - а то не є те саме...»

«Розалінд менш за все підкреслювала в собі жінку. Незважаючи на грубі риси обличчя, її не можна було назвати негарною, і якби вона звертала увагу на свій одяг, то могла б стати дуже привабливою. Вона ніколи не фарбувала губи і в 31 рік вдягалась, як англійська школярка з породи «синіх панчіх».

25 травня виповнилося 125 років iз дня народження Олександра Богомольця (1881—1946) — українського патофізіолога і громадського діяча, академіка та президента АН УРСР. Усе життя цей видатний учений працював задля збереження людського здоров'я та розкриття таємниці довголіття. В одній зі своїх праць він писав: «У далині майбутнього постає золотий вік людини, де не буде місця стражданню, де страшний привид смерті стане химерою, жахом хворої уяви». Згадуючи сьогодні постать Богомольця, президент Асоціації патофізіологів України, академік НАН Олексій Мойбенко каже: «Олександр Богомолець створив свого часу унікальний мікроклімат серед учених в Академії наук. Він побудував будинок неподалік від Інституту фізіології і жив там разом зі співробітниками, вітався з кожним за руку і в поведінці нічим не відрізнявся від своїх підлеглих, хоча він був і президентом Всеукраїнської академії наук, і віце-президентом АН СРСР».
Олександр Богомолець заснував школу української патофізіології. Він також здійснив грунтовні дослідження з проблем ендокринології, вегетативної нервової системи та онкології, заклав основи геронтології і вперше провів перепис усіх довгожителів СРСР. Обраний 1929 року президентом Всеукраїнської академії наук (ВУАН), Олександр Олександрович із 1931 року і до кінця життя працював у Києві, де організував і очолив Інститут експериментальної біології і патології та Інститут клінічної фізіології АН УРСР, на базі яких 1953 року було створено Інститут фізіології АН УРСР. До речі, Ботанічний сад НАН України, де є багато рідкісних рослин, а в травні пишно квітне бузок, було створено 1936 року також за ініціативи Олександра Богомольця.

Цього року відзначається 150 років з дня народження і 90 років з дня смерті Івана Франка (1856—1916). Великому Каменяреві в Україні встановлено так багато пам'ятників, відкрито стільки меморіальних дошок, стільки вулиць і навчальних закладів названо його іменем, що постать «вічного революціонера» вже давно стала символом незламності і мужності. «Лупайте сю скалу, нехай ні жар, ні холод не спинить вас» — ці рядки безпомилково цитують цілі покоління. А проте у творчості Франка є інша сторона медалі — тяжкі повороти його долі, родинні і матеріальні труднощі і, зрештою, хвороба, з якою письменник боровся протягом останніх років життя. З чотирьох дітей Франка старший Андрій помер у студентські роки, дружина поета Ольга страждала на нервові розлади, а сам Франко останні вісім років свого життя був напівпаралізованим. Проте немічним і безпорадним поет не став. «Дух, що тіло рве до бою» спонукав писати. Навіть якщо відмовляли руки, навіть якщо не було за що жити і навіть якщо доводилося братися за найменш оплачувану коректорську роботу.

6 травня виповнюється 150 років з дня народження австрійського невролога і психіатра, засновника психоаналізу Зигмунда Фрейда (1856—1939). Фрейд займався невропатологією, а пізніше — лікуванням неврозів та істерії. 1902 року він став професором Віденського університету, де розвивав і популяризував психоаналіз, який невдовзі зажив світового розголосу. Найвідоміші його твори — «Тлумачення сновидінь», «Вступ до психоаналізу» та «Майбутнє однієї ілюзії» — викликають бурхливі дискусії як у середовищі психіатрів, так і серед філософів.
1938 року, після загарбання Австрії гітлерівською Німеччиною, Зигмунд Фрейд емігрував до Англії. Усі знають, що сам Фрейд — австрієць, а проте мало кому відомо, що його батьки походять з України. Про дослідження родоводу австрійського психіатра розповідає доцент кафедри філософії і релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія», завідувач кафедри філософії Міжнародного Соломонового університету, кандидат філософських наук і автор монографії «Міфологічна революція в психоаналізі» Вадим Менжулін.

Якщо задатися дитячим питанням — чиїх зображень у світі найбільше, то виявиться, що значна частина людства щоденно споглядає портрети... королеви Єлизавети ІІ. Адже вони присутні на банкнотах тринадцяти країн. Єлизавета II — формальний глава Об'єднаного Королівства — співдружності Великобританії, Австралії, Канади, Нової Зеландії і ще десятка острівних держав. Таким чином її день народження, що традиційно відзначається у суботу, найближчу до цієї дати, і є «червоним днем календаря» для багатьох жителів планети.

Кажуть, що партія «Віче» є проектом зятя Леоніда Кучми Віктора Пінчука — як і чотири роки тому «пінчуківським» проектом на виборах до парламенту була Команда озимого покоління. І перший, і другий раз лідерство в цих оригінальних політичних силах, не зовсім типових для українського консервативного суспільства, було віддано жінці. Зараз Інна Богословська визнає, що КОП — «це був бренд», а от «Віче» — «це сутність». Щоправда, впродовж усієї виборчої кампанії «вічовики» так і не збагнули, що в українській мові назва їхньої партії відміняється («Вічем», у «Вічі»...) і використовували його невідмінюваним — саме як «бренд».

Основним інструментом у боротьбі за депутатські мандати для «Віча» був «План розвитку країни». Багато з тих, хто голосував за цю політичну силу 26 березня, аргументував свій вибір якраз наявністю у неї, на відміну від інших партій, чіткої програми на подальші двадцять років. За словами лідерів «Віча», над «Планом» працювало 30 тисяч осіб протягом трьох років. Щоб написати цю книжку, команда Богословської проїхала вздовж та поперек усю країну, потім випустила її мільйонним накладом і заявила в телерекламі, що це — не «передвиборча брошура». Утім багато хто, переглянувши книжечку, наповнену в основному ліберальними гаслами, може з цим посперечатися.
Водночас пані Богословська, активно підтримувана телеканалами Пінчука, засвідчила ще одну свою роль — роль такого собі Термінатора для Юлії Тимошенко. Значно радикалізувавши свій імідж, Інна Германівна підняла на щит ідею боротьби з «авторитарною» Юлією Володимирівною.
У результаті «Віче» зазнало поразки, отримавши 441 912 голосів, тобто лише 1,74%. Але Богословська не хоче вірити цій цифрі й одразу після виборів почала боротьбу разом із низкою інших партій за політичне виживання. Уже третій тиждень поспіль вони вимагають перерахунку голосів по всій Україні, звертаються в суди зі скаргами та позовами. Про боротьбу за місце в парламенті та про своє політичне майбутнє Інна Богословська розповіла «Україні молодій». Звісно, вона просто не могла ще раз не «пройтися» по більш успiшній леді української політики. Вирішуйте самі, чи є в цьому щось більше, ніж просто жіноча конкуренція...

Перед Лолиним і відомим українським письменником Степаном Пушиком маю борг річної давності. Торік, у травні, після вручення мені премії імені Івана Франка в галузі журналістики, Степан Григорович підказав тему: «Рушай до Лолина — там дотепер витає дух першого Франкового кохання: і читачам «України молодої» буде цікаво дізнатися про цю історію, і за лауреатство Франкові віддячиш». Я і сам, відповів тоді, мав намір у те село навідатися, але побачив на мапі, що воно «залізло» в глухе передгір'я Бескидів, майже за 100 кілометрів від Івано-Франківська, і туди нічим доїхати. «То пішки йди, — не здавався пан Степан, — Франко так і робив: доїжджав до Долини, а потім — навпростець лісовими дорогами, до Ольги».
Нинішньої весни до Лолина я таки добрався. Щоправда, іншим маршрутом, ніж Франко, бо за 130 років позаростали і тодішні лісові дороги, і пустир утворився на місці плебанії (збудованого на громадські кошти обійстя для священика, що передавалося йому в користування лише на час служби настоятелем. — І. К.), де мешкала сім'я отця Михайла Рошкевича, і взагалі багато що змінилося. Та залишилася згадка про найперше кохання 17- річного гімназиста, котрий з роками сягнув висот геніальності й мав успіх у жінок, та молодої попівни, яку невмолимий батько віддав заміж за іншого. Ольга навіть не наважилася написати спогади про свого Івана. Вона, помираючи майже через 20 років після кончини Франка, тільки попросила покласти їй під голову в домовину вцілілі листи від коханого. ЇЇ волю нібито виконали.
Ця публікація давалася непросто. Окрім зустрічей з лолинцями, мандрівки селом, довелося звертатися до архівних матеріалів, перечитувати епістолярну спадщину Франка і написані ним у Лолині або на місцевому матеріалі художні твори. Про що сам довідався, і вам розповім.

«Можу похвалитися, що маю український диплом номер один (з тризубом) доктора філологічних наук», — каже відомий україніст, дослідник культури українців Словаччини, перший закордонний член НАНУ Микола Мушинка, якому 20 лютого виповнилося 70 років. Диплом доктора філології панові Мушинці у 1990 році мала видати Москва. Він відмовився прийняти «серпасто-молоткастий» документ і таки дочекався свого. Згодом, у 1997 році, його обрали академіком Національної академії наук України.