25 грудня 1979 року розпочалася воєнно–політична спецоперація СРСР в Афганістані. Цю подію, що затягнулася майже на десятиріччя, донині ніхто не вивчав за законами академічної науки. Як наслідок — розуміння суспільством цієї спецоперації «зависло» на побутовому, донауковому рівні, який є благодатним підґрунтям для неточностей, міфів і навіть фальсифікацій.

Для більшості тих, хто потрапив на війну в Афганістан, ця країна з мусульманськими звичаями та традиціями назавжди залишиться у спогадах. Минулого літа троє колишніх «воїнів–інтернаціоналістів» із Києва — Олександр Денисов, Валерій Севрюков та Володимир Жмак, які здружилися уже після служби у складі обмеженого контингенту радянських військ у Демократичній Республіці Афганістан, — пройшлися по старих маршрутах.

Євгеній КИСЕЛЬОВ,
аналітик, телеведучий «Великої політики» на «Інтері»:

— Я потрапив в Афганістан улітку 1979 року, ще до введення радянських військ, — служив військовим перекладачем високопоставленого радянського генерала, одного з керівників апарату радянських радників. Я бував на нарадах у Радянському посольстві, у резиденції тодішнього першого заступника міністра оборони СРСР маршала Сергія Соколова, який очолював так звану оперативну групу міністерства оборони, що координувала дії всіх силових структур: військових радників, 40–ї армії, ГРУ, Генштабу, різних спецпідрозділів. Працював на зустрічах у вузькому колі з Бабраком Кармалем. Тому я бачив узагальнену картину. Зрозуміло, я був молодою людиною і не володів усією інформацією, проте знав і знаю трохи більше про те, як ішла підготовка до Афганської війни і про подальший розвиток подій.

Сьогодні уже немає колишньої потреби доводити очевидне: українці завжди були готові захищати власну гідність. Аж до збройного повстання. Утім є можливість додати нові штрихи до загального історичного полотна наших визвольних змагань. І вони, ці штрихи, іноді прорізаються несподівано, здавалося б, без будь–якого зв’язку з темою, якою ти в даний момент займаєшся. А може, це, навпаки, закономірність? Натяк на те, що все в цьому житті тісно пов’язано.

Упродовж 1991—2007 років до Служби безпеки України надійшли десятки запитів та звернень від політичних та громадських діячів і родини Головного командира УПА з проханням надати інформацію про місце поховання Романа Шухевича. Однак документів про те, що вчинили з тілом Шухевича, виявити не вдалося. Адже від 13–томної оперативно–розшукової справи МГБ на нього, де вони могли б зберігатись, лишився один том, решту знищили. Перше розслідування щодо місця поховання генерал–хорунжого СБ організувала на початку 1990–х років, за часів головування Євгена Марчука. Виявилося, що комендант УМГБ Львівської області Климчук, який займався похованням тіл убитих учасників ОУН(б), помер у 1991 році. Інші опитані колишні співробітники УМГБ Львівської області про поховання Шухевича нічого не знали або мовчали. Розкопки на території Управління СБУ у Львівській області результатів не дали.

Українська греко–католицька церква є особливим світлом не лише в релігійному, а й у національному житті України. Одним зі свідчень цього є вперті намагання спочатку царського, а потім радянського режиму ліквідувати УГКЦ. Після 1946 року Греко–католицька церква України була найбільш переслідуваною релігійною громадою у світі. Однак у грудні 1989–го церква вийшла з підпілля і цілком офіційно поновилася.

По суті, «Меморіал» став першою моральною «партією» в Україні. З нього згодом «виросли» всі українські партії демократичного спрямування. Починався він з довгоочікуваного в колах репресованих дослідження масового зневаження людських прав у СРСР. У 1987 році у совєцькі часописи вперше були допущені публікації про сталінський терор. Органи комуністичної влади були не проти повести перед у справі відновлення історичної справедливості». Однак були вже трохи не ті часи. Горбачовська перебудова і смертоносний Чорнобиль пробили розщелину в мурі слухняно–застрашеності, що відмежовував «радянських людей» не лише від зовнішнього світу й правдивих знань про минуле, а й одне від одного. Вперше почала відновлюватися спільнота, вперше на площах міст і сіл стали збиратися велелюдні мітинги, організовані спонтанно, а не «згори». Колишні репресовані та їхні однодумці змогли об’єднатися і разом обстоювати свої права.

Імпульс тієї сили і сьогодні відчутний. 20–річчя «Меморіалу» в Україні відзначається згідно з указом Президента України. 7 грудня заплановано урочистий вечір у театрі ім. Івана Франка, а в Національному музеї літератури відкриється виставка «Мистецтво шістдесятників». «УМ» пропонує своїм читачам розмову з незмінним головою Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса, шістдесятником, громадським діячем Лесем Танюком.

Григорій Герчак пробув у «зоні» чверть століття. У 1952–му ввійшов туди 20–річним, вийшов у 1977–му, ніби «в інший світ». Пройшов понад 30 концтаборів і тюрем, його звільнення домагався академік Андрій Сахаров. «У мене «вішак» був, розстріл, — розповідає пан Гриць. — Через те, що неповнолітній, замінили на 25 років таборів». Усі ці роки талановитому юнакові щастило на співв’язнів — видатних фахівців у різних галузях знань і мистецтв. Професори медицини й лінгвістики, історики, композитори, художники, вокалісти, віртуозні музиканти і цвіт визвольного руху багатьох поневолених в «імперії зла» народів охоче ділилися з допитливим хлопцем своїми вміннями.

Як пояснити малечі, що відбулося в Україні у страшні 1932—33 роки і при цьому не травмувати дитячих душ? 28 листопада, згідно з указом Президента, «в усіх навчальних закладах України проведуть «Урок пам’яті», також відбудуться тематичні виставки та скорботні заходи». Чи не повториться в ці дні минулорічна помилка багатьох директорів шкіл, завпедів і керівників районних та обласних управлінь освіти, коли навіть молодшим школярам упродовж «тижня пам’яті» веліли малювати кістяки та надмогильні хрести і читати зі сцени вірші про смерть. Як наслідок, у вікнах українців поменшало свічок пам’яті. А в школярів замість співчуття до своїх предків і усвідомлення шкоди від тоталітаризму лише посилився страх, який людина, самозахищаючись, блокує байдужістю.

Фільм «Закляття без­пам’ятства. Голодомор 1932—33 років на Луганщині» починається із запитання: чому ми живемо гірше, ніж сусіди: поляки, чехи, словаки, угорці? Прірва пролягає між нашим життям і життям у Ізраїлі — маленькій країні серед пустелі. Автори роблять висновок, що різниця — у ставленні до пам’яті про національну трагедію. Досі багато хто переконує, що голодна смерть мільйонів українців — то «нещасний випадок» в історії, за який ніхто не має відповідати. У часописах Луганщини друкують численні статті, що заперечують або спотворюють інформацію про Голодомор. У містах і селах області бовваніють пам’ятники особам, котрі, згідно з висновками істориків та правознавців, є злочинцями — організаторами геноциду на українських теренах.