Одна справа — читати казку «Дванадцять місяців» і наперед знати, що для для дiвчинки, яку послали в нічний зимовий ліс, усе закінчиться щасливо, і зовсім інша — дізнатись про таку ситуацію в житті. Випадок, що трапився у селі Колюхів Тиврівського району Вінниччини, вирізняється серед подібних хоча б тим, що його героїня — справді малятко, Василинці виповнилось усього два роки й десять місяців. До лісу її, звичайно, ніхто не посилав: вийшовши пополудні погратись на вулицю, одну з крайніх у селі, дитина попростувала на вигін за околицею, хати сховались за пагорбом — і мала заблукала. Пошуки дороги завели її до лісу.

Після останніх виборів до Вінницької міськради депутати, які пройшли за списком ВО «Батьківщина», могли б самостійно приймати будь-яке рішення, не надто зважаючи на думку колег iз інших груп: фракція нараховує 27 багнетів (загалом місць у раді 50). Правда, досі їм не дозволяли це робити два важливі чинники — мер Володимир Гройсман, який представляє НСНУ, та внутрішні суперечності, що роздирали фракцію від самого початку. Це завадило БЮТівцям обрати навіть свого секретаря міськради, для чого вистачило б 26 голосів. А так крісло секретаря дісталось «нашоукраїнцеві» Сергію Моргунову.

Перетягування кадрових канатів між «помаранчевою» та «синьо-білою» владними командами досі мало зачіпало Вінниччину. Навіть призначення головним міліціонером регіону замість Василя Дремлюги нової людини ні в кого особливого спротиву не викликало: Василь Поліщук, який перед цим займав керівні посади в органах внутрішніх справ області, виявився досить поміркованою консенсусною фігурою — його важко запідозрити в переважних симпатіях до якоїсь політичної сили. Проте Київ у своїх регіональних кадрових зазіханнях стає дедалі агресивнішим, тому відверта спроба нав'язати зі столиці начальника головного управління юстиції наштовхнулася на консолідований опір адміністративної еліти.

Дізнавшись про існування пристроїв, які імітують картки для таксофонного зв'язку в мережі «Укртелекому» (без будь-якої оплати та обмежень часу), вінничанин Сергій Сидоренко загорівся бажанням не тільки розжитися на піратське ноу-хау, а й вибудувати на ньому власний маленький «бізнес». Скажімо, за допомогою іноземців, котрі приїхали на навчання до Вінниці й регулярно телефонують до родичів на батьківщину. То чому б не надавати їм маленькі телефонні послуги за вдвічі нижчими тарифами? І їм вигідно, і йому приємно.

Ризикну припустити, що появу подібного видання саме на терені екс-СРСР слід було очікувати з високою вірогідністю. Географія прихильників легендарного рок-гурту Deep Purple не обходиться без парадоксів, і перший з них полягав у тому, що початкова хвиля популярності британських музикантів піднялась якраз не на батьківщині, а за океаном. Наприкінці 60-х років у Сполучених Штатах їхні пісні потрапили на чільні місця хіт-парадів, вийшли перші диски-гіганти, відбулись успішні гастрольні тури, тоді як громадяни Об'єднаного Королівства лише знизували плечима: «Deep Purple? Не чув...» Та й набагато пізніше, коли авторитет зачинателів хард-рокового стилю уже ні в кого не викликав сумнівів, більшість земляків усе ж віддавали перевагу Led Zeppelin. Натомість пепломанія (з'явилося навіть таке слівце, очевидно, за зразком бітломанії) сягнула піку за кордоном, причому в країнах набагато східніших — Польщі, Японії та Радянському Союзі, від якого Україна успадкувала досить-таки численний загін фанів.

Мало кому з водіїв та пасажирів, котрі рухаються автомагістраллю Умань—Краковець, відомо, що на території Гайсинського району Вінниччини вони проїжджають всього за кілька кілометрів від Рахнівки — батьківщини одного з найвидатніших українських поетів минулого століття. Це й надихнуло депутата Гайсинської райради, односельчанку Стуса Катерину Олійник встановити на повороті з шосе до села пам'ятний знак.

Кілька куцих абзаців — ото й усе, що можна знайти про Кальник у багатотомній «Історії міст і сіл Української РСР», на сьогодні методологічно та фактологічно вкрай застарілій і до абсурду тенденційній. Наприклад, із довідки ви нічого не взнаєте ні про часи заснування населеного пункту, ні бодай про першу письмову згадку, зате автори справно поінформують, що на момент підготовки видання в селі діяли партійна і комсомольська організації, які нараховували 48 комуністів і 107 комсомольців, а колгосп «Жовтень» користувався 2813 гектарами землі. А от про воістину вікопомні події — згадка ніби між іншим: «У роки визвольної війни 1648-1654 рр. Кальник був полковим містом».

Коли торік у травні житель сусідньої Молдови завітав на Вінниччину з пропозицією поїхати на заробітки в Росію, він, ясна річ, малював мало не райські умови: і безкоштовні проїзд та проживання, і платня до 400 доларів. Тож нічого дивного, що шістнадцять подолян (із них троє — неповнолітні) зголосилися протягом травня—червня посапати цукрові буряки в Курській області й так поправити своє матеріальне становище. Через недосвідченість люди зробили те, чого в жодному разі робити не можна — віддали вербувальнику свої паспорти. Коли ж на перекладних добралися до Курщини, то фактично опинилися в ролі рабів.

Цього року лауреатом однієї з наших головних премій для письменників-гумористів, яка з 1994 року присуджується на батьківщині уславленого автора «Співомовок» Степана Руданського, став запоріжанин Петро Ребро. На здобуття відзнаки він був висунутий Запорізькою організацією Спілки письменників. На розгляд журі автор запропонував одразу п'ять гумористичних книжок, виданих в попередні роки, причому останні за часом — «Помаранчевий сміх» та «Веселі дуелі» — вийшли у 2006-му.

Цю «угоду» купівлі-продажу (якщо її, звичайно, так можна назвати) уклали між собою дві мешканки села Бронниця, що під Могилевом-Подільським. Правда, слід мати на увазі, що до оборудки навряд чи дійшло б, якби обидві її учасниці були тверезими. А так торік у вересні при черговому колективному розпитті оковитої в одному з міських притонів 31-річна Світлана поділилася зі співрозмовницями наміром: продати чотирирічну доньку Настю циганам за певну суму та випивку.