Минулої п’ятниці, 5 листопада, Одеський оперний театр, який уже два роки є епіцентром одного з найгучніших скандалів у культурній сфері України, отримав нового гендиректора. Ним стала Надія Бабіч, яка перейшла в Оперу з посади начальника управління культури й туризму Одеської обласної державної адміністрації. Курируючи культуру області впродовж 18 років, пані Бабіч як ніхто інший знає, який проблемний об’єкт їй дістався. Уже два роки у країні мусолиться тема про фінансові злочини у театрі, зловживання службовими обов’язками й саботаж творчої діяльності опери. За словами багатьох учасників скандалу, всі ці жахи уособлює Світлана Холденко, нині заступник директора, яка понад 30 років працює в цьому театрі. І ні кримінальні справи, у яких вона фігурує, ні громадський поголос не здатні похитнути її позиції. Очевидно, що за всім цим стоїть значно сильніша й впливовіша особа, ніж заступник директора Оперного театру з незакінченою вищою освітою. Чи вдасться з цим усім розібратися Надії Бабіч — питання риторичне, адже, якщо навіть пустити повз вуха плітки про мало не дружбу між Бабіч та Холденко, існує неспростовний факт: усе, що впродовж останніх років відбувалося в Опері, не могли не знати в управлінні культури області, оскільки до 2008 року Одеський оперний знаходився у підпорядкуванні обладміністрації.

«Цього року в нас два великі експерименти. Перший — замість класичного показу фільму на відкритті у четвер ми представили перформенс, що розширяє кордони сприйняття кіно: це проект «Люди як ми» відео–арт–художниці VJ Віккі Беннет, який раніше бачили й чули в опері Сіднея та центрі Помпіду в Парижі. Другий — підбірка документальних музичних фільмів «Музика.doc», — пояснює директор компанії «Арт–хаус Траффік» Денис Іванов. Особливість цьогорічного фестивалю полягає ще й у тому, що він проходить під знаком двох ювілеїв: саме «Нове британське кіно» вже святкує 10–річчя й 18 років виповнюється «Британській Раді» в Україні, завдяки якій сучасне мистецтво Туманного Альбіону стало доступне українцям. Отож до ювілею «Британська рада» та «Артхаус Траффік» підготували найкраще з найкращого.

«Уявіть собі блоки великих коробок і туристів, що приїхали в Україну на «Євро­2012», яким проводять екскурсію: «У цій коробці — Національний музей українського народного мистецтва, у цій — Музей книги, а там — Музей театрального мистецтва», — на розширеному засіданні Комітету ВР з питань культури й духовності, його голова, письменник Володимир Яворівський гіперболізує уявну ситуацію. На порядку денному — обговорення першого засіданні робочої групи, що займається виселенням із території Національного КиєвоПечерського заповідника об’єктів, не пов’язаних iз його діяльністю, куди потрапили й три комунальні музеї (попередні статті в «УМ» на цю тему — за 02.10.2010 й 13.10.2010).

Сорочинський іконостас — єдиний семантичний код для людей з різними уподобаннями: одні з них шанують Гоголя, другі — цікавляться історією України, треті — захоплюються козацьким бароко. Цей витвір мистецтва знаходиться у Спасо–Преображенській церкві знаменитого села Великі Сорочинці. Ярмарок, прославлений Гоголем, відвідують багато туристів, а от церкву, збудовану у 1732 році гетьманом Данилом Апостолом, більшість із них минають. Зрештою, до храму важко потрапити навіть прибувши туди цілеспрямовано: у будні він зазвичай закритий, тому або треба примірятися на недільну службу, або блукати селом у пошуках священика чи наглядачки. Тож, крім просвітницької місії, нещодавно виданий альбом «Сорочинський іконостас» дає ще можливість віртуально заглянути за закриті двері храму.

Кінофестивалі восени, як тижні моди: коли у Києві закінчувався конкурсний перегляд фільмів на 40–й «Молодості», у Римі розпочинав роботу 5–й Міжнародний кінофорум. І якщо модні покази прогнозують тенденції майбутнього сезону, кінопокази відображають сьогодення. Отже, згідно з кінофестивалем дебютних фільмів «Молодість», у моді сьогодні жорстке соціальне кіно.

Його картина «Високосний рік» (Ano Besiesto) здобула на цьогорічному Каннському кінофестивалі нагороду як найкращий дебют в ігровому кіно. На фестивалі «Молодість» ця конкурсна робота наразі здобула неформальний титул найпровокативнішої та найбільш обговорюваної. А говорити є про що: це історія самотньої 25–річної мексиканської журналістки з усіма подробицями її інтимного життя: від епіляції у душі до сцен садо–мазосексу й натяків на зґвалтування батьком. Все без купюр і статичним планом. Звідки в австралійського сценариста виникла ця мексиканська драма, як він сам пережив п’ять років суспільної ізоляції і що йому дали Канни — в ексклюзивному інтерв’ю для «УМ».

Фраза Ернеста Хемінгуея, винесена у заголовок, була сформульована ще у 20–ті минулого століття як маніфест спротиву війні, але своєї актуальності вона не втратить, допоки існує людство. Це правило доводять молоді режисери, чиї роботи представлені в конкурсі короткого метра «Молодості». Схоже, наболіле й невисловлене їхніми дідами перейшло до них на генному рівні, адже як пояснити, що покоління, яке ніколи не переживало лихоліть війни, так тонко відчуває тему.

Це вже другий візит знаменитої акторської пари в Україну. Місяць тому вони неофіційно відвідали Київ, щоб відкрити фешенебельний ресторан. Цього ж разу актори прибули на відкриття Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість». Вони представляли спільну акторську роботу «Картахена» (реж. Алан Монн, оригінальна назва L’homme de chevet), де зіграли незвичайну пару: вона — три роки як прикута до ліжка молода жінка, він — п’яничка, колишній боксер–чемпіон, і попри очевидну трагічність історії, дебютний фільм немолодого вже Алана Монна вийшов напрочуд легким і навіть оптимістичним.

Конкурсна програма «Молодості» почалася в неділю зі студентських стрічок. Серед 23 робіт з усього світу є й два українські фільми: «Перешкода» Максима Буйницького (майстерня Михайла Іллєнка) та «Її місце порожнє» Богдани Смирнової (Україна—США). Про появу «нової хвилі» у національному кіно я не компетентна говорити, але те, що студентські роботи викликали упевнене почуття задоволення після перегляду — це факт. Ще одна спільна риса обох робіт — чорно–біле виконання. Фільм Максима Буйницького знятий за оповіданням Даниїла Хармса: троє дітлахів — дівчинка й два хлопчики — намагаються відтворити «ігри» дорослих, тут є місце й звабі, й залякуванню, й убивству. Технічне виконання картини — зйомки, гра акторів, монтаж — на тверду «5». Стилістика ж відсилає нас до радянського кіно 1960–х, зокрема дипломної роботи Андрія Тарковського «Каток і скрипка». А от Богдана Смирнова вирішила обіграти тему іронії долі: героїня знаходить свою любов на похоронах власної сестри. Але в цій роботі відчувається більше сирих, невиписаних моментів.

Робота журналіста часто потребує шпигунських навичок. Це зрозуміло, коли справа стосується політики, фінансів чи делікатних юридичних моментів. Але коли шпигувати доводиться в культурі, на лобі утворюється непотрібна зморшка, спровокована нерозумінням ситуації. Відкриття 40–го ювілейного кінофестивалю «Молодість» у Національній опері, за задумом організаторів та спонсорів, мало стати прерогативою винятково генерального інформаційного партнера — талеканалу «Україна». Нам пояснювали, що канал платить гроші за зірок, що приїдуть, тому й має право ставити умови. При цьому в мене на чолі утворилася подвійна зморшка, бо я пригадала, як порівняно легко отримала запрошення на церемонію закриття Венеціанського кінофестивалю. Прес–служба тоді відповідально занотувала мою заявку і наступного дня перед закриттям видала квиток. А от «Молодість» — це завжди марафонський забіг на десять днів із перешкодами. При тому всі знають, що перед самою церемонією запрошення роздаватимуть пачками, а в нетрях адміністрації Президента й Міністерства культури наступного тижня вони пропадуть у сміт­тєвих кошиках. До речі, своє запрошення ми знайшли у владних коридорах. Кон’юнктура.