Від Києва до Лубен, як співається у пісні, не близький світ. Отож треба дати доброго «лиха закаблукам», щоб туди дістатися. Від Харкова до Лубен, які аж за Полтавою, мандрувати стільки ж. Якщо добиратися на авто, ваша подорож займе якихось три­чотири години. Однак, коли на високому пагорбі ви побачите бані Мгарського СвятоПреображенського монастиря, що моляться до неба мовою українського бароко, то зізнаєтеся собі, що не даремно сюди поспішали. Навіть, якщо ви недавно бували в більш відомих святинях — КиєвоПечерській, Почаївській та Святогірській лаврах — все одно відчуєте особливу атмосферу умиротворення цього «горнього місця».

Чи завжди те, що широким загалом сприймається за християнську церкву, веде спільноту до доброго, світлого, правдивого, навчає любити ближніх і ділитися зі знедоленими? Адже траплялося, що в різних країнах утворення під назвою «церква» йшло на колаборацію зі злочинним владним режимом і «духовно» обґрунтовувало його програмні цінності, часом протилежні християнським. По суті, політична влада творила нову маріонеткову «псевдорелігійну» структуру, що не реагувала на несправедливість та суспільний занепад. У ХХ столітті такі утворення підтримували тоталітарні режими в Німеччині та Радянському Союзі.

Інколи можна почути, що «білорусів у совєцьких концтаборах не було». Мовляв, цей народ не чинив опору комуністичному режимові, то й тепер «пожинає плоди» байдужості до свободи. Насправді, це не так. Утричі менша за Україну Білорусь не могла створити потужну повстанську армію, але в лісах розмістилися чималі відділи воїнів, які часто співпрацювали з УПА. Утім якщо українських «лісових братів» ув’язнювали на 25 років, то білоруських переважно розстрілювали на місці. Микола Поздняк із містечка Борисова повстанцем не був, тому й вижив. Хоча й отримав 25 річний термін — за... допомогу червоним партизанам. Відсидів, щоправда, «всього» 12 — сестра домоглася скасування абсурдного вироку. Не так давно на одній із вечірок друзі–політв’язні написали йому епіграму: «Він брав Берлін із нагородами і разом із Солженіциним сидів»...

«Спецслужба не повинна перетворюватися на зброю в руках політиків для нищення опонентів або для утвердження ідей, що їх спростовує саме життя», — така головна думка нової книги «Україна в добу «Великого терору». 1936 — 1938 роки», що тільки–но вийшла друком у Києві у видавництві «Либідь». Тут вміщено аналітичні статті та 85 чималих за обсягом документів — книжка справді велика й ваговита, добре ілюстрована. Всі документи (з архіву СБУ в різних областях та інших державних зібрань) опубліковані вперше. Вони розкривають те, чого дослідники раніше лише торкалися. А саме: технологію терористичної політики. Низка унікальних відкриттів робить для нас зрозумілою організацію чекістів. Ця знакова історична праця розкриває, яким чином з людей робили безвідмовне «знаряддя» для реалізації смертоносної політики. Проте залишається ще чимало нез’ясованого, процес дослідження триває. Сьогодні упорядник і натхненник видання, відомий дослідник доби тоталітаризму, керівник Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАНУ професор, доктор історії Юрій Шаповал ділиться з читачами «УМ» інформацією про книгу.

Історія про «Праникову хмару» («УМ» №240 від 23 грудня 2009 року) набула очікуваного продовження. Автор матеріалу зазначав, що йому не вдалося докопатися до архівних документів, які б підтвердили чи спростували сам факт жіночого бунту в селі Круглому нині Сватівського, а тоді Містківського району в 1929 році. І от, уже після публікації, мені зателефонував відомий на Луганщині історик, доцент Луганського національного університету ім. Т. Шевченка, голова обласної «Просвіти» Володимир Семистяга...

Однією з вдалих пропагандистських акцій українського підпілля у післявоєнні роки став рейд на територію Білорусії влітку 1950 року. Організатори рейдів УПА по території сусідніх країн мали на меті поширити ідеї українського визвольного руху серед інших народів та залучити їх до спільної антирадянської боротьби. Доносячи правду про підпільну боротьбу на території України в сусідні держави, українські повстанці водночас намагалися прорвати ту інформаційну блокаду, яку червоний тоталітарний режим виставив навколо українського визвольного руху. Рейди УПА стали одним із дієвих засобів, спрямованих на побудову антибільшовицького фронту поневолених народів СРСР.

Про українців, ув’язнених у нацистських концтаборах, досі широкому загалові майже не відомо. Хоча історики документально підтверджують, що українці в гітлерівських таборах становили 10 або й більше відсотків. Наприкінці минулого року в польській пресі вийшла друком стаття про українців у таборі «Майданек». Подано там, що українців у Майданеку було 3500. У додатках до статті вичислено лише біля 500 прізвищ. Обговорення статті було надруковане у варшавському українському тижневику «Наше слово» (www.nslowo.pl). Утім у Майданеку могло бути й більше українців. Подібна ситуація й з іншими таборами. На веб–сторінці концтабору «Аушвіц» (www.pl.auschwitz.org.pl) подано, що українців було там «кількасот». З них фотографічно продокументовано близько 550 осіб. Українська «Вікіпедія» подає, що в таборі «Аушвіц» перебувало 14,5 тисячі в’язнів (різних національностей) із території України.

65 років тому перестала існувати одна з найжахітніших нацистських «фабрик смерті» — концтабір «Аушвіц» (Освєнцім) неподалік Кракова у Польщі. Найбільше — понад мільйон (!) — у цьому концтаборі страчено євреїв. Угорських, грецьких, польських... Саме тому Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту Генасамблея ООН призначила на 27 січня. Цього року ця дата на міжнародному рівні відзначатиметься вчетверте, адже резолюцію ООН прийнято у листопаді 2005–го. «Цього дня є привід віддати належне жертвам і активізувати кампанію проти расової ненависті, на ґрунті якої виник Голокост, — йшлося в заяві Ради Європи. — Одна з основних цілей цієї кампанії — роз’яснити суть Голокосту молодому поколінню».

У довідці СД, складеній у грудні 1941 року, відзначається, що в Україні не існує антинімецьких організацій, небезпечніших від ОУН. Тому пропонується головну увагу звернути саме на цю «бандерівську» організацію. У свою чергу командування оперативної групи «Ц» армій «Південь» вермахту щодо партизанського руху в Україні у грудні 1941 року повідомляє: «Окрім бандитських груп ОУН, в Україні немає організацій опору, які б становили для нас серйозну небезпеку... ми активізували боротьбу з бандерівцями, які з’явились навіть у Криму...»

Отже, наш герой: Олеськів Сергій — Негус, член юнацтва ОУН, відбув польське ув’язнення, з березня 1943 р. — політвиховник сотні УПА, з липня 1943–го — командир сотні Дубецького куреня військової округи «Богун», у вересні 1943 р. — командир куреня в рейді на схід у Житомирську область. Загинув у бою з німцями при штурмі бункера 17 жовтня 1943 року в селі Барашах (нині Ємільчинський район Житомирської області) у віці 25 років.

Давня мрія черкащан, яких насильно переселили з рідних сіл, коли на їхніх землях розлили Кременчуцьке водосховище, здійснилася. У селі Худяки Черкаського району встановлено пам’ятник затопленим селам. Тепер на горі, за кілька метрів від Дніпра, посередині лісової галявини сумно стоїть камінь із написом — «Селам Худяки і Талдики, затопленим 1959—1961 рр.». Внизу на пам’ятнику викарбувана висока хвиля. Вона несе в небуття людські хати. Удар тієї «хвилі» досі в серцях не тільки дорослих переселенців, а й їхніх дітей.