Вгадала–таки районна влада Верховинщини з подарунком, вітаючи довгожителя високогірного села Черетів Олексія Данилюка з черговим, сто третім, днем народження. Пристрій для прийому супутникового телебачення виявився дуже доречною обновою в оселі одного з найстаріших верховинців. Коли установку змонтували й на екрані телевізора з’явилася чітка картинка, іменинник радів, як дитина: у горах «ловити» телесигнал за допомогою традиційної антени — все одно що вирощувати цитрусові.

Востаннє його бачили в рідному Боднарові Калуського району в жовтні 1951–го. Під час короткої розмови із сестрою Катериною Михайло на прощання сказав, що всюди відбуваються великі провокації, тому з побратимами змушений рейдувати на Захід. Проте, як стало відомо через чотири десятиліття, кілька сотень УПА тоді не перетнули радянсько–чехословацький кордон і, повернувшись на Прикарпаття, невеликими групами осіли в лісових масивах.

Наприкінці зими 1952–го компартійна «Прикарпатська правда» повідомила «радісну» новину про те, що в лісі біля села Дзвиняч знищено «ворога народу» Михайла Дяченка (бойове псевдо Гомін, літературне — Марко Боєслав). Подробиці драматичних подій 23 лютого того року та місце поховання талановитого поета й повстанського пропагандиста залишалися невідомими до 90–х років минулого століття, поки не відкрилися архіви КДБ і «не отверзлися вуста» перестрашених очевидців. Зусиллями представників родини Дяченків, передусім кандидата філологічних наук Петра Драгомирецького, багато що з таємного стало явним...

Знаний серед хворих із вадами опорно–рухового апарату прикарпатський санаторій «Черче», названий колись відомим письменником Богданом Лепким «українським Карлсбадом», невдовзі може потрапити в пікантну ситуацію. Розташовані біля нього торф’яні болота — основна цілюща «сила» цього бальнеологічного курорту — можуть опинитися в чужих руках, якщо переможцем аукціону, який цьогоріч проводитиме Міністерство охорони навколишнього природного середовища, стане не ДП «Черче». «Хтось із великими грошима може купити ліцензію на видобування цих грязей і потім продавати їх нам утридорога. Це ж абсурд. Ми маємо акт на постійне користування землею в межах торф’яних боліт, і громада села Черче нікому не дозволить сюди зайти, якщо хтось інший, навіть з космосу, матиме ліцензію», — переконує «УМ» головний лікар санаторію Михайло Падучак.

Казка та й годі. Приїж­джають Оксанка з татом Тарасом із Києва, де брали участь у проекті телеканалу «1+1» «Танцюю для тебе», а їх мало не на порозі зустрічає начальник рідного ЖЕО. Мовляв, дізналися про вашу скруту, будемо щось вирішувати. Далі — запрошення на прийом до мера. «Мені й тепер не віриться, що в наш час таке буває, — не перестає дивуватися глава сім’ї. — Міський голова Віктор Анушкевичус при зустрічі зізнався, що хоче щиро допомогти не для реклами власної персони, а суто по–людськи. Вірите, каже, чи ні, а в мене був увімкнений телевізор, коли Марічка Падалко розповідала з екрана про те, що юній талановитій піаністці з Івано–Франківська ніде в однокімнатній квартирі навіть музичний інструмент поставити. Про щоденні заняття музикою в таких умовах — і говорити нічого. Мер одразу запропонував продати наше тісне житло або обміняти його на просторіше, з більшою звукоізоляцією. Різницю пообіцяв компенсувати».

Далі все відбулося, як по нотах. Торік Горецькі переселилися у велику двокімнатну квартиру, збудовану в середмісті на початку ХХ століття, тобто ще за австрійського цісаря. І стіни тут, аби не дратувати сусідів музичними вправами, ніби на замовлення — як фортечні мури.

Із вікон монастирського корпусу, що дивляться на захід, відкривається чудова панорама м’яких рельєфів Верхнього Подністров’я. Праворуч, як і колись, над Більшівцями возвеличується костел Воскресіння — пошрамована часом перлина пізньобарокової архітектури ХVІІ—ХVІІІ століть. На величезному подвір’ї — будівельний гармидер: штабелі цегли, риштування і місиво гравію з перезволоженою землею. Тут уже п’ять років триває відбудова духовного комплексу, котрий у період свого розквіту вважався одним із найвпливовіших католицьких центрів Галичини.

«Якби те залізяччя, що чоловік постягував звідусіль додому, горіло, то я б його вже потроху палила», — вдаючи, що сердиться, каже пані Оксана. Насправді ж за понад сорок років спільного життя вона добре усвідомила: без щоденного чаклування над металом її ґазда існувати не може, так само, як їхня рідна Тисмениця — без традиційного кушнірства. Однак побурчати інколи не гріх, особливо тоді, коли перемащений мазутом господар пробирається в чисту кухню чи затишну світлицю, залишаючи по собі не надто привабливі технічні сліди. Василь Іванович із хитруватою усмішкою залагоджує провину: «Що тут заперечиш: усе прання і прибирання лягає на її руки. Та підтримка моєї дружини — дуже «моцна». З такими тилами що завгодно зробиш».

Мешканці обласного центру Прикарпаття, котрі дивляться на світ зовсім іншими, ніж зрячі, очима або зовсім його не бачать, нині зачитуються озвученими творами культового російського фантаста Сергія Лук’яненка. Це прізвище найчастіше звучало з вуст моїх співрозмовників. «Із захопленням читаю нині його дилогію «Зірки — холодні іграшки» та «Зоряна тінь», — підтверджує Андрій Нечитайлов, комп’ютерний гуру, як його шанобливо називають друзі. — Люблю наукову фантастику, а романи та повісті Лук’яненка — передусім. Вони — просто супер. Написані дуже талановито. Паралельно, і з не меншим задоволенням, читаю «Тигроловів» Івана Багряного».

Зауважте: ніхто з незрячих не каже «слухаю» книжки — тільки «читаю». Мабуть, саме ця дія урівнює їхнє читацьке самолюбство з рештою цінителів літератури. Черг за популярними книгами, на відміну від класичних бібліотек, тут немає — теж плюс: переписуй твір на плеєр, вмикай — і слухай. До геніального просто й комфортно.

Третій світовий і п’ятий усеукраїнський рекорди витривалості встановив 22 лютого по полудню 31–річний іванофранківець Мирослав Федорчак. Упродовж години спортсмен–аматор, доклавши титанічних зусиль, 780 разів віджався на одній руці від підлоги. Попереднє досягнення канадійця Дуга Прудена, занесене в Книгу рекордів Гіннесса, що протрималося майже чотири з половиною роки, прикарпатець перевершив на 103 рази.

У неділю світ відзначав Міжнародний день рідної мови. В Україні, де мовне питання до сьогодні багатьох зачіпає за живе, цю дату теж святкували. «Цей день нагадує нам про невід’ємне право кожної людини говорити власною мовою, — зазначив у своєму привітанні Президент Віктор Ющенко. — Мова — первинна ознака нації, головна скарбниця її культури й духовності, джерело й запорука її самобутності і неповторності у світі. Любити і шанувати рідну мову означає поважати себе, свій народ і державу». При цьому глава держави наголосив: «Ми повинні раз і назавжди вивести питання мови з поля боротьби за владу». Також Президент своїм указом схвалив концепцію державної мовної політики, пріоритетом якої має бути утвердження української мови.

Тривалий час авторові цих рядків ніяк не вдавалося збагнути своєрідний магнетизм єпископа Софрона Мудрого. Можливо, розгадка приховувалася в його блискучому інтелекті? Владика вільно володіє шістьма європейськими мовами і вважається одним із найавторитетніших сучасних знавців канонічного права. Чи заворожувала його віртуозна риторика? Професор Софрон Мудрий навчав у Римі ораторському мистецтву вихованців колегії св. Йосафата, а нині — студентів Івано–Франківської духовної академії, яку продовжує очолювати на 87–му році життя. А може, пояснення — в його простоті й доступності? Незважаючи на високий духовний сан, із владикою дуже легко спілкуватися на будь–які теми. Усе це так. І лиш недавно відкрилося: та ж єпископ Софрон (до чернецтва — Степан) за вдачею — жвава, життєрадісна людина, з тонким почуттям гумору і несхоластичною дотепністю.

У любу, як сам каже, Україну він радо переїхав у дев’яності роки, коли з її теренів зникла безбожна імперська влада. Міг повернутися до США, але після довгої розлуки з Батьківщиною обрав дорогу на схід, аби «віддати рештки сил праці з молоддю, зі своїм народом». Під його керівництвом на Прикарпатті розбудовувався Теологічно–Катехетичний духовний інститут, понад сім років владика очолював Івано–Франківську єпархію УГКЦ.

Про Рим, зокрема розташований у його тісних обіймах анклав Ватикан, він знає багато такого, про що не почитаєш у жодному туристичному путівнику чи краєзнавчому довіднику.