23 травня зателефонував Сергію Шибаєву, та мобілку взяла його дружина Олена: «Газети, мабуть, не буде — нема вже Сєрьожі...». І заплакала. Дещо пізніше розповіла, що напередодні з Сергієм був серцевий напад, тому лікарі сказали, що помер від гострої коронарної недостатності...

У зоні горезвісних складів 275-ї артбази — чергова НП: в результаті «нештатної ситуації» пішов із життя 26-річний мешканець Новобогданівки Олександр. Як поінформував ЗМІ старший слідчий Мелітопольської міськрайпрокуратури Сергій Гончар, молодик став жертвою власної необачності: в його руках вибухнув саморобний пристрій.

Розкопаний у 2004—2005 роках унікальний пам'ятник архітектури фахівці в один голос визнали «українським Стоунхенджом»: так добре в нашій країні більше не збереглася жодна історична знахідка, вік якої — майже три з половиною тисячоліття! Гендиректор національного заповідника «Хортиця» Костянтин Сушко підтвердив інформацію, ніби науковцям не вистачило і трьох років, аби чітко сказати, що саме знайдено на острові — культову споруду, житло предків чи щось інше?

Пішов із життя голова Токмацької райдержадміністрації, депутат районної ради від «Нашої України» 48-річний Дмитро Мицак. Минулих вихідних він перебував за межами району. Згідно з офіційною версією, близько восьмої години вечора на 130-му кілометрі автошляху «Енергодар-Василівка-Бердянськ» Мицак-водій не впорався з кермуванням «Нубіри», в результаті чого автівка злетіла в кювет і врізалася в дерево. Травми виявилися несумісними з життям, і позавчора керівника району поховали у селі Світле — там, де він народився, і куди йому не судилося повернутися благополучно.

У Преславській колонії для дефективних дітей навесні 1941 року утримувалося 156 звезених з усього Союзу маленьких інвалідів. Їх залучали до робіт на скотному дворі й у місцевій лікарні, до виготовлення гудзиків із мушлі й обробітку риби... А як розпочалася Велика Вітчизняна війна, нещасну малечу покинули напризволяще, залишивши специфічний заклад поза планами евакуації. Окупаційна влада тим паче не мала наміру панькатися з мешканцями колонії й у жовтні 1941 року провела операцію «з очищення території від неповноцінних» (тієї ж осені, згадують старожили Преслава, у спорожнілі помешкання дитячої колонії перебралася німецько-румунська комендатура села).

«УМ» неодноразово висловлювала сумнів із приводу доцільності рекордних, встановлених новим керівником МНС Нестором Шуфричем, темпів знищення зібраного під Новобогданівкою небезпечного боємотлоху. Можливо, до кінця поточного року склади на артбазі 275 дійсно перестануть існувати, але скільки ж загиблих прийме земля замість знищених снарядів? «Від боєприпасів уже очищено 103,5 га площі (71 відсоток запланованого)... Щодня знищується до 35 тонн. У підрозділів МНС стовідсоткове матеріальне забезпечення, у них до штабу одне прохання — у спекотні дні забезпечити бійців холодною мінеральною водою», — стверджувалося на сайті Запорізької облдержадміністрації 18 травня о 15.25. За 80 хвилин до чергової трагедії в Новобогданівці. Її подробиці запорізький «губернатор» Євген Червоненко о дев'ятій годині вечора змушений був констатувати у своїй заяві: «О 16.45 під час проведення на території колишніх артскладів планових робіт з ліквідації боєприпасів стався неумисний вибух. У результаті двоє військовослужбовців МНС загинули, четверо одержали травми. Глибоко співчуваю...».

Унікальність — передовсім у розмірах експонатів, які необхідно збільшувати у кількасот разів. Виставка так і називається: «Мікротварини під мікроскопом». Над влаштуванням такого дива Олексій Зотиков сушив мізки (і спустошував гаманця!) упродовж чотирьох років. Якось гортаючи науково-популярний журнал, побачив мікробіологічні зйомки. Зацікавило, бо ж ще у школі мав пристрасть до біології, захоплювався оптикою. Придбав чотири мікроскопи, встановив контакти з кількома університетами. «Фанати є скрізь, — каже біолог Оксана Маслова, партнер Олексія. — Один професор із Полтави тримає удома понад тисячу кліщів! То й поділився з нами. Половина нашої виставки — живі експонати, яких ми виростили у своїй лабораторії. Це вже правнуки перших експонатів».

Не так давно віце-президент ФФУ Борис Воскресенський заявив, що центральний стадіон Запоріжжя, введений в експлуатацію 29 липня 2006 року, — єдина в Україні споруда, що відповідає стандартам УЄФА. Чому ж матчі чемпіонату Європи 2012-го так і не завітають сюди? Основним поясненням є те, що нинішня мерія, «забувши» про намір екс-мера Олександра Поляка подарувати місту стадіон на 50 тисяч місць, у проекті реконструкції «Металурга» «опустила» планку місткості реконструйованої арени до 12 тисяч.

Агресію Азовського моря, мабуть, можна пояснити класичним: «Я тебе породив — я тебе і... розмию!». Перспектива реальна: море безжалісно «надкушує» піщані пляжі й силкується остаточно перемити вузьку двадцятитрикілометрову Бердянську Косу, аби трансформувати вразливий напівострів у небажаний острів. Бо ж зіллється настирний Азов зi спокійною затокою — і місто-оздоровниця втратить лікувальні грязі лиманів, котрі від 1902 року слугують візитівкою Бердянська курортного.

У День Перемоги додаткову сльозу ностальгії з очей ветеранів «спровокує» запорізький підприємець Дмитро Позняк. На кшталт того, як це було 9 травня 2006 року, коли центральним проспектом Запоріжжя гордо «продефілювали» легендарні «катюші» (багаторазові пускові установки «завалялися» і в кількох інших регіонах України, однак тільки в руках пана Дмитра вони ожили — наполовину, бо ж їздять та не стріляють!).