На сьогодні в порядку денному Верховної Ради стоїть законопроект, якого чекали давно, — про Голодомор. Він запропонований Президентом Віктором Ющенком як невідкладний, і було б добре, якби за нього проголосували до 25 листопада — Дня пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій. Суть цього акту — визнати великий голод 1932—33 років геноцидом комуністичної системи проти українського народу. Логічно, якби запалювання свічок у вечірніх вікнах та загальнонаціональна хвилина мовчання 25 листопада о 16.00 були б підтримані недвозначним рішенням парламенту. До всього, це буде 75-річчя трагедії — адже вважається, що початок Голодомору має фіксовану дату, яка походить від перших постанов тодішнього ЦК Комунiстичної партiї про нову хлібозаготівельну політику СРСР.

Центр дослідження геноциду українського народу діє вже чотири роки. Поки що ця громадська установа не має ні приміщення, ні постійних працівників. Утім є директор — доктор історичних наук, науковий співробітник Інституту історії Україні НАНУ Василь Марочко, який близько 20 років досліджує Голодомор і загалом історію українського села 1920—30-х років. Це він спільно з колегою Євгенією Шаталіною ще в 1989 році на сторінках «Українського історичного журналу» опублікував першу в Україні «легальну» статтю про Великий голод. Цей «живий інститут» деякий час очолював Асоціацію дослідників голодоморів, патронуючи вихід у світ десятків томів спогадів, документів, наукових розвідок. Цього року на запрошення Держдепартаменту США Василь Марочко у складі групи українських дослідників Голодомору і Голокосту побував у Сполучених Штатах Америки, де ознайомився з роботою кращих науково-просвітницьких осередків збереження історичної пам'яті різних національних груп. Мету Центру дослідження геноциду бачить у тому, щоб надати розголосу ідеї визнання Голодомору, призвичаїти чиновників до терміну, щоб вони були готові морально, психологічно і політично визнати штучний голод як злочин.

9 листопада 1976 року десять громадян України стали відкрито на прю з гігантською комуністичною машиною за свободу людини та українські національні права. Як це було? На початку 70-х років загострилися взаємини між Радянським Союзом і Китаєм. Напруження зростало до небезпеки вибуху війни. Китайці вздовж залізниці «Пекін-Москва» на радянській території почали поширювати «антирадянські» листівки й короткі статті.

До свого ювілею вона не дожила рівно три місяці. Свічка її життя догоріла, коли я був у батьків у містечку Яремче. Саме в Карпатах я познайомився з нею 1968 року. Те літо стало, мабуть, переломним для 13-річного яремчанського підлітка.

А було це в липні під Чорногірським хребтом, де зібралося тоді чимало представників українського дисидентського руху:

Це не січ - це звичайна козацька зимівля. Козацька застава, як кажуть її мешканці. Колись саме в таких зимівлях жили селяни-втікачі зі своїми сім'ями. Звичайно, у наш час немає вже тих буйних степів чи колишньої підступної небезпеки, та й воювати, на щастя, нема особливо з ким.

Щоліта гора Лисоня неподалік Бережан стає місцем паломництва патріотів з усіх куточків України. Коли на Тернопільщині відновилася діяльність молодіжної організації «Пласт», перший табір у липні 1991 року поблизу гори Лисоня отримав однойменну назву. Голова «Пласту» Тернопільщини Іван Гавдида доклав найбільше зусиль для перетворення околиць Лисоні на постійне місце вишколів молоді. Надалі «Лисоню» вирішили проводити як табір для різних молодіжних націонал-патріотичних організацій — Молодіжного націоналістичного конгресу, Спілки української молоді, «Пласту», «Молодої Просвіти». На сьогодні табір «Лисоня» є найбільшим регулярним вишкільним заходом України (у цьогорічному взяли участь понад вісімдесят хлопців і дівчат із більшості областей України). 11 листопада минулого року розпорядженням голови Бережанської РДА Тернопільської області № 603 затверджено організаційний комітет зі створення Всеукраїнського стаціонарного молодіжного вишкільно-оздоровчого табору «Лисоня» ім. І. Гавдиди. Для будівництва табору виділено 6,9 гектара землі у знаменитій «Долині змій», що на хуторі Соколиця. Саме там уже дев'ять років таборує молодь. Їх навчання організовують бережанські «випускники» таборів Молодіжного націоналістичного конгресу. Після вбивства Івана Гавдиди 30 серпня 2003 року в Києві молодіжному вишкільному табору «Лисоня» присвоїли його ім'я.

Про вільнолюбне Поділля часів Козаччини й Кармалюка нам відомо ще зі шкільної лави. А от про український визвольний рух 1920-х і ОУН на Вінниччині й Хмельниччині тільки тепер потроху дізнаємося. Ось уперше визвольна тема Подільського краю представлена цілісно у ваговитій книзі із серії «За тебе, свята Україно». У семи розділах книги з допомогою документів, фотографій, цікаво й сердечно написаних текстів розкривається історична дорога Поділля від 1917 року до середини 1950-х — блискавичні проблиски свободи, грім боротьби і чорні густі хмари неволі. Книга присвячена 15-річчю незалежності і 115-й річниці від дня народження засновника ОУН полковника Євгена Коновальця.

У ході IV Всесвітнього форуму українців відбувся «круглий стіл», присвячений Голодомору. На нього зібралися близько 100 осіб: дослідники (історики академічних інституцій та аматори з України та закордоння), свідки Великого Голоду, митці, журналісти. За словами прес-секретаря УВКР Світлани Остапи, проведення «круглого столу» на тему «Голодомор 1932—1933 рр.» дало змогу обмінятися планами щодо відзначення 75-річчя трагедії, скоординувати зусилля для досягнення бажаного міжнародного резонансу. Не було на «круглому столі» тільки повноважних представників державної влади. Хоча головне питання цього зібрання стосувалося саме їх. Адже важко вимагати світового визнання українського геноциду, оминаючи поріг власної держави, яка так і не визнала, що вбивство голодом понад 7 мільйонів українських хліборобів — це геноцид.

Автор грунтовного дослідження історії українського перекладу Максим Стріха переконаний: більшість «тлумачів», починаючи від Гребінки, Куліша і закінчуючи Стусом та Кочуром, бралися за переклади саме для того, аби збагатити і піднести українську мову. Не філологічні забави і не естетичне задоволення були головними рушіями перекладачів на українську, а усвідомлення значно важливішої місії, по-своєму місії історичної. Стріха нагадує, що емська та валуєвська заборони стосувалися якнайперше саме перекладних творів, адже перекладати можливо лише на повноцінну мову, а не на діалект. Відповідно Гомера і Шекспіра можна перекласти на українську, але аж ніяк не на «малоросійське наріччя». Питання перекладу в останні чотири століття було питанням політичним. Доля українського перекладу — як доля українського націоналізму — переслідувана і трагічна. Про це — в книзі Максима Стріхи «Український переклад: між літературою і націєтворенням», яка побачила світ у видавництві «Факт».
Загальновідомо, що першовитоком для всіх літератур світу стало переказування вірувань місцевою мовою. Так само і для західної цивілізації першими літературними творами були переклади Святого Письма. На думку Максима Стріхи, «можливість розглядати в українському контексті «слов'янські» переклади княжої доби сумнівів не викликає». Проте першими, наближеними хоч якось до української мови переписами сакральних книг є Пересопницьке Євангеліє (1556—1561 роки) та Острозька Біблія (1581 р.). Читаючи, щоправда, ті середньовічні тексти, не зовсім віриш, що мова цих священних раритетів — українська. Але це є думка громадянина ХХІ століття, куди плин часу доніс уже інакший, більш досконалий і відточений пергамент мови. Стосовно ж більш сучасної нашої мови, то нею Біблію було перекладено лише в середині ХІХ ст. Чому той перший переклад Морачевського так і не дістався свого часу українських приходів і які терни розкладала імперська влада на цьому шляху — в означеній праці, фрагмент із якої пропонуємо вдумливому читачу «УМ».

У неділю завершився IV Всесвітній форум українців, який у переддень 15-річчя проголошення Незалежності зібрав до столиці понад 2000 наших земляків iз-за кордону.
«Жодна нація не має такої розвинутої, стабільної, відповідальної діаспори, як наша», — переконаний один з ініціаторів проведення всесвітніх форумів українців, голова комісії з питань громадянства при Президенті Микола Жулинський. Він задоволений, що держава нарешті має програму співпраці зi світовим українством. «Такі програми ми розробляли вже давно, але, на жаль, вони ніколи не наповнювалися бюджетними коштами, — каже пан Жулинський. — Ідеться про створення світового українського цивілізаційного простору, де всі заклади культури, музеї, школи, науково-дослідні інституції мають бути під патронатом Української держави, фінансуватися, бо це наше надбання».