Якщо в чомусь Україна і залишається наполегливою, так це у своїй анекдотичній багатовекторності. Активно працюючи над створенням Єдиного економічного простору з Росією, Білоруссю та Казахстаном, Україна намагається не менш активно закінчити переговори про вступ до Світової організації торгівлі. Більше того, щоб переконати західних партнерів у своїй євроінтеграційній послідовності, нещодавно наша держава створила спеціальну урядово-парламентську комісію щодо вступу в СОТ, яку очолив депутат із групи «Центр» Сергій Касьянов.

Політичне переструктурування парламенту не могло не зачепити досі принципово безпартійного Голову Верховної Ради, і таки зачепило. Хоча публічно Володимир Литвин заперечує своє бажання пристати до якоїсь із політичних сил, келійно тривають переговори з Аграрною партією України, керівництво якої ось уже другий рік як хоче бачити спікера своїм головою. «Я б дуже-дуже хотів, щоб він погодився стати не тільки членом партії, а і в подальшому бути в Аграрній партії не тільки рядовим членом», — делікатно пояснював у інтерв'ю «УМ» нинішній голова АПУ Іван Кириленко. Звісно, аналогічних пропозицій від інших політиків вистачало, але, кажуть, що Литвин як «справжній сільський хлопець» таки погодився зв'язати свою долю з АПУ. Попри її низький рейтинг — за останніми соцопитуваннями, якби вибори відбулися сьогодні, аграрники не отримали б більше, ніж 1,9 відсотка голосів.

Країна впевнено рухається до відкриття найбільшого аграрного шоу країни — 16-ї міжнародної виставки-ярмарку «Агро-2004», а її учасники з 29 країн світу перебувають у повній розгубленості й не знають, куди їхати. Ситуація складається так, що через конфлікт між організаторами дійства — Міністерством аграрної політики та корпорацією «Украгропромбіржа» — замість єдиної виставки селяни отримають дві. Одну — традиційну, яка відбудеться з 1 по 5 червня під Києвом у селі Чубинське, а другу — міністерську, яку заплановано провести з 23 по 28 червня безпосередньо в столиці, в Експоцентрі України. Публічна реклама іде повним ходом. Причому як одного заходу, так і іншого. А позаочі Мінагрополітики активно розвертає учасників, щоб скерувати максимальну кількість експонентів не в Чубинське, а в Київ, де в пожежному порядку вирішують, як у непристосованому місці розмістити худобу, сільгосптехніку та власне експозиції регіонів.

Село Княжичі, що в Броварському районі на Київщині, не схоже на більшість збіднілих і занедбаних українських сіл. Чепурні вулиці, добротна асфальтівка, водогін, газ, доглянуті подвір'я, сучасно вбрані люди, що повертаються надвечір з роботи, — усе свідчить, що це не якийсь глухий кут, а київське передмістя, яке через котрийсь десяток-два років ризикує повністю «влитися» в столицю. Ольга Касьян, голова Княжицької сільської ради, каже, що в селі вже кілька років немає проблеми з відтоком молоді. Тут навіть хату купити складно: селяни бачать перспективу, тому воліють жити в Княжичах, а працювати в Києві, куди маршрутки їздять мало не кожні півгодини.

Але, окрім благ цивілізації, стабільної роботи і високої зарплати, близькість до столиці підкинула місцевим мешканцям спокусу, проти якої важко встояти. У селі різко підвищився попит на землю, який, як для сільської місцевості, дає шанс швидко розбагатіти — одномоментно заробити 10—20 тисяч гривень. Особливо пощастило власникам паїв, тих самих земельних ділянок площею 1,42 гектара, які ще рік тому здавалися нікому не потрібними, бо самотужки їх нічим було обробити, а малої орендної плати — 150 кілограмів зерна на рік — вистачало тiльки щоб прогодувати якусь курку. Тому люди почали швидко пускати землю з молотка.

«Пише вам інвалід Радянської армії з великим проханням: розкажіть, скільки коштує приватизація землі. Я маю біля житлового будинку землю — десь один гектар — і не можу її приватизувати, бо дуже дорого просять, аж 860 гривень! То прошу відповісти, чи може бути така ціна, щоб корову продати і приватизувати землю?!» — запитує Юрій Волощук, мешканець селища Ясіня, Рахівського району Закарпатської області. Уявляю, як здивуєтеся ви, Юрію Миколайовичу, а з вами і тисячі наших читачів, коли дізнаєтеся, що насправді власне приватизація землі — як городів так і паїв — не коштує нічого. Проте це зовсім не означає, що в процесі приватизації тієї чи іншої ділянки не потрібно платити. Потрібно — за реєстрацію. Щоб прояснити ситуацію, спробуємо подивитися на процес очима «земельників». Отже, «УМ» надає слово Геннадію КОСТЮКОВУ, кандидату економічних наук, директору Харківської регіональної філії Центру державного земельного кадастру при Державному комітеті земельних ресурсів і почесному землевпоряднику України.

Питання, як запліднювати корову, штучним чином чи бичком, перед більшістю селян не стоїть. Тільки-но тварина входить в охоту, як тут же, на громадському пасовиську сама підбирає собі пару з-поміж трьох-чотирьох сільських бугайців і через деякий час на радість хазяям приводить телятко. Зрозуміло, що про якусь «породистість» потомства не йдеться. Здебільшого людей влаштовує будь-який результат.
Тому не варто дивуватися наслідкам такого неперебірливого спаровування, які є ще красномовнішою ілюстрацією до занепаду українського тваринництва, ніж скорочення маточного поголів'я. Так, якщо протягом 1991—2003 років корів у нас поменшало майже удвічі — на 4,1 мільйона голів, то приплід телят скоротився вшестеро — із 7,2 мільйона до 1,2 мільйона тонн. При цьому ситуація має стійку тенденцію до поглиблення.

Хлопці у школі добре знали цю слабкість свого вчителя англійської. «Андрію Андрійовичу, розкажіть про війну», — просили вони, щоб не слухати про незрозумілі тонкощі замудрої граматики чи не розказувати недовчені тексти. «Ну добре, зараз розкажу», —відкладав крейду вчитель і неквапом розповідав — про Польщу і Німеччину, Францію, Австрію і Чехію, такі далекі від невеликого сумського села Хоружівка краї. Розказував про фашистські концентраційні табори і тюрми, про Лейпциг, Вольф, Нюрнберг, Ламсдорф, Освенцім, Бухенвальд, Фльосенбург, де довелося побувати, про те, як звідти втікав, як його ловили, а він знову втікав на батьківщину...
У родині Ющенків ніколи не було великих собак. «Малим я завжди дивувався — чому?» — пригадує сьогодні старший брат Віктора Ющенка, Петро. З часом він зрозумів, за що батько так ненавидів німецьких вівчарок — вони викликали спогади про тих спеціально тренованих псів, які знаходили і стерегли полонених Третього рейху.

Після першотравневих свят багато хто зітхає з полегшенням: «Фух! Нарешті можна відпочити!». Адже ці затяжні вихідні ми традиційно використовуємо, щоб виконати свій найперший обов'язок перед батьками і суспільством — засадити городи. Доводи на зразок: «Мамо, он гляньте — у Богуславі на ринку відро картоплі коштує 2,40, то нащо її стільки садити?» — не діють у жодній зі знайомих мені родин, незалежно від статку і прибутків покоління молодшого. Українці — люди запасливі і вважають великою ганьбою, коли земля «гуляє»: якщо не картопля, то там мають рости буряки, кукурудза або принаймні гарбузи.
Не секрет, що «родинну повинність» змушені виконувати не лише більшість співробітників Міністерства аграрної політики, а й деякі перші особи нашої держави. Наприклад, позаторік тодішній віце-прем'єр-міністр з питань АПК Леонід Козаченко в інтерв'ю «Україні молодій» зізнався, що картоплю їсть тільки свою — ту, що вирощує на трьох сотках на дачі під Києвом. І навіть обіцяв узяти кореспондента «УМ» із собою, щоб показати, як він це робить, оскільки ми були переконані, що хто-хто, а віце-прем'єри в Україні заробляють достатньо, щоб купувати харчі у супермаркетах і не морочити голову копанням та саджанням грядок.

Комісія з журналістської етики, організація, яка, як нагадав її голова Володимир Мостовий, зародилася із надр корпоративної акції 2001-го року «Журналісти — за чесні вибори», збиралася у суботу на свій з'їзд. Фахова зустріч не випадково відбулася саме зараз, коли у всіх на слуху висунення майбутніх кандидатів у Президенти. «Захід нам дає зрозуміти, що поки держава не візьметься за послідовне впровадження норм демократії, зокрема свободи слова і дотримання прав журналістів, говорити про реальне приєднання України до Євросоюзу не доводиться. Чи не головним «лакмусовим папірцем» у цих процесах мають стати чесність і прозорість виборів наступного Президента країни», — каже пан Мостовий, головний редактор громадсько-політичного тижневика «Дзеркало тижня». За його словами, «ми є свідками того, як певні владні сили готуються перетворити суспільство на загальнонаціональний Мукачівський виборчий округ». «За таких умов значення об'єктивного, етичного висвітлення перебігу виборчої кампанії важко переоцінити», — відзначив він.

Із 192 ціл­ком ро­бо­чих цук­ро­вих за­во­дів, які пра­цю­ва­ли ще кіль­ка ро­ків то­му, сьо­год­ні в Ук­ра­ї­ні за­ли­ши­ло­ся 140. «34 під­п­ри­єм­с­т­ва вже де­мон­то­ва­ні», — кон­с­та­ту­вав на прес-кон­фе­рен­ції у п'ят­ни­цю Єв­ген Лав­ров, го­ло­ва Дер­жав­но­го де­пар­та­мен­ту про­до­воль­с­т­ва Мі­наг­ро­по­лі­ти­ки. Ще близь­ко 20 за­во­дів, за йо­го сло­ва­ми, влас­ни­ки са­ме за­раз ак­тив­но рі­жуть і зда­ють на ме­та­лоб­рухт. А це оз­на­чає, що у по­над 50 тра­ди­цій­но «со­лод­ких» міс­теч­ках Ук­ра­ї­ни цук­ро­ва­ри з ді­да-пра­ді­да за­ли­ши­ли­ся не прос­то без ро­бо­ти, а й без теп­ла, світ­ла, шкіл і са­доч­ків, сло­вом, без жод­них за­со­бів для іс­ну­ван­ня, ад­же сис­те­ма пра­цю­ва­ла так, що жит­тя міс­це­вих меш­кан­ців пов­ніс­тю за­ле­жа­ло від ро­бо­ти бу­ря­ко­пе­ре­роб­но­го за­во­ду.