Не так давно, пригадується, книжи Подерв’янського продавалися у політкоректному целофані та ще й з попереджувальним знаком: «Увага! Ненормативна лексика. Не рекомендується особам до 18 років». Сьогодні його твори вже навряд чи викличуть читацьку алергію на його фірмовий епатаж. Натомість замислитися щодо легітимізації «ненормативності» в нашому житті, напевно, змусять.

Із переінакшеними казками для дітей, як казав сатирик, треба бути обережним. Хоча,насправді, вже пізно. Адаптована до рівня радянської дитини світова класика вже увійшла у плоть і кров не одного дошкільного покоління. І тому, коли сьогодні стикаєшся з оригіналами цих творів, то руки, як-то кажуть, опускаються.

Головний герой роману «Чистилище», київський мажор із парвеню на ім’я Кирило Лантарів, намагається жити за правилами столичної тусовки, і тому не дивно, що «швидка їзда, як і вироблений протягом кількох останніх років надзвичайно жвавий ритм життя, надавали йому у власних очах блиск діловитості, хитрості і значущості».

Так уже сталося, що видавнича стезя цього автора — шлях від зворотного. З останніх надбань у Платона Бесєдіна з Севастополя — щойно виданий роман про те, як воно було в Криму, де він виростав у 90-х. Незадовго до цього вийшла збірка оповідань про те, чим усе це закінчилося і як автор дійшов до такого життя.

Концепт нової книжки Фредеріка Бегбедера доволі простий. По-перше, це черговий прийом письменника, який давненько не видавав романів. Автор сих рядків недаремно каже, що двотисячні літератори зазвичай залишаються у пам’яті лише одним знаковим твором. (Ну, «99 франків» у даному випадку, як вcі зрозуміли).

...Одними з перших відгуків на тексти, подані на російську премію «Національний бестселер», виявилися рецензії на «Французький бульвар» молодого одеського письменника Всеволода Непогодіна. У минулому році авторові цього роману з «Нацбестом» не дуже пощастило, і він удостоївся лише тамтешньої згадки про те, що «киянин Бесєдін та одесит Непогодін запам’яталися експертному співтовариству хоча б кумедним поєднанням власних прізвищ».

У світлі актуальних закликів на зразок «читати — це модно» і «бути українцем — це стильно», а також з уваги на теперішні пересування в полі нашого культурного істеблішменту, не зайве буде згадати історію моди у недалекому минулому.

...Коли читаєш «Біт Готель» Баррі Майлза — захопливу сагу про народження зухвалої й експериментаторської біт–культури, — на думку постійно спадають «Бітлз». Хоча вони, звичайно, у той час були не в такому фаворі, як легендарні постояльці паризького «Біт Готелю».

Авторка цього роману не має особливих літературних премій, не належить до жодних творчих спілок і взагалі маловідома в Україні. Але якщо спробуємо дізнатися, хто ж найуспішніший iз сучасних українських письменників, кого найбільше читають і найактивніше купують, то виявиться, що на першому місці в десятці лідерів, чиє ім’я у всіх на слуху, перебуває саме вона — Симона Вілар, наклад книжок якої давно перевищив мільйон примірників.

З усвідомленням факту 105–ліття від дня народження Юрія Шевельова офіційна машинерія з ювілейних святкувань опинилася перед доволі незручним явищем.