Якби щось подібне трапилося мені на очі десь у Мценському повіті на Московщині або під Полтавою - я би обурився. А тут, посеред колишнього (та й, якщо бути чесним, значною мірою й теперішнього) Дикого Поля, я просто отетерів. На будівлі, в якій ще торік розташовувався Луганський обласний протитуберкульозний диспансер, пригвинчена табличка: «Українська Радянська Соціалістична Республіка. Пам'ятник архітектури. Охороняється державою. Пошкодження карається законом». І дата: «1772 рік».

На Закарпатті проживає всього кілька десятків чехів. Та Чехія у свідомості закарпатця присутня твердо. І головна причина - ХХ століття. Двадцять міжвоєнних років, коли Закарпаття перебувало у складі Масарикової Чехословацької Республіки, породили міф про «золотий вік» цього краю. Найбільше плодами цього міфу користується гірська Колочава, де чеських туристів дотепер більше, як українських.

Я приїхав у Ділове, аби написати про центр Європи. Центр, який знаходиться на крайньому заході (України). Центр, який лежить за парканом (Євросоюзу). Центр, який невідомо чого є центром. Центр, який сам по собі.

...Радянська влада хотешівців недолюблювала. За їхнє прагнення бути незалежними від колгоспного рабства, за вміння заробляти пристойну копійку на сезонах і жити не так, як усі, тобто бути рівними, хай навіть у бідності. Навіть за те, що тут, на Поліссі, куди й дороги більш-менш пристойної не було і до 1975 року продукти привозили бездоріжжям машинами-амфібіями, селянські хати через одну виблискували на сонці бляхою. На цій блясі не один хотешівець заробив, кажучи сучасною термінологією, пристойний стартовий капітал. Бо тільки підприємливі люди з цього села, єдині, напевне, не лише у Камінь-Каширському районі, а й на всій Волині, проторували шляхи у Прибалтику і поставили цей бізнес на промислову основу. Бляху, куплену в Ризі, доставляли до Хотешова... гелiкоптерами і скидали дiжками. Для тамтешніх «спекулянтів» нічого не вартувало зафрахтувати військовий гелікоптер, бо перед певною сумою не в доларах, а в твердих радянських льотчики теж не могли встояти. І це в ті часи, радянські! Подейкують, що хотешівці замахнулися були навіть на будівництво свого сільського аеродрому.

За тринадцять минулих років, відколи з цього об'єкта в Росію вивезли останню ядерну стратегічну ракету і він перейшов у підпорядкування 38-го армійського корпусу Збройних сил України, рівень секретності, за підтвердженням нинішнього начальника гарнізону, командира дислокованої тут військової частини А 1807 полковника Юрія Грицика, знизився на кілька порядків. Проте суперзагадковість остаточно не розвіялася. Нинішня цивільна адреса для листів і бандеролей, які сюди надходять, теж покрита ореолом таємничості: Івано-Франківськ-16, вулиця Авіаційна, будинок і квартира — згідно з нумерацією. Проте офіційно в Івано-Франківську такої вулиці немає і не може бути, бо вона розташована майже за 70 кілометрів від обласного центру Прикарпаття. Все інше — реальне і зриме.

Подзвонила працівник інформаційного центру Київського національного економічного університету, моя добра знайома Людмила Рінгіс: «Нашому університету присвоєно ім'я Героя України, видатного економіста, випускника нашого ВНЗ Вадима Гетьмана. От ми й вирішили гуртом викладачів і студентів з'їздити на батьківщину Вадима Петровича — в село Снітин на Полтавщині, приєднуйтеся...»

Колись популярною була газетна рубрика «Лист покликав у дорогу». А от нас у дорогу покликала книга. Точніше, літературний твір, відомий кожному українцеві. Маю на увазі «Кайдашеву сім'ю» Нечуя-Левицького, чиї герої вже давно стали іменами загальними: в українських селах і зараз сварливих жінок називають бабами Парасками і Палажками, а прискіпливих свекрух — Кайдашихами.

Перша порція адреналіну була зовсім не очікуваною. Зупинившись на короткий перепочинок перед Черником, я зіскочив з дороги на пониззя пригірського моріжка і загруз кросівками в болоті, замаскованому м'яким оксамитовим килимом моху. Аби вийти на твердий грунт, довелося хапатися за гілляччя старого пенька. Раптом з-під нього вигулькнула Вона (так абстрактно горяни називають гадюку) і неквапом почала відповзати. Лише через кілька секунд я збагнув, на яку небезпеку наражався (вужів із жовтими «вушками» знаю добре). Може, така близька зустріч з Нею обійшлася без «отруйного контакту» тому, що наближається Воздвиження Чесного Хреста.

...Уявити сьогоднішнє українське село без бару — це щось із розряду фантастики. Повиростали ці питейні заклади у колишніх сільповських крамницях, клубах та інших понівечених українською розрухою приміщеннях, і ні в кого навіть у душі не тенькнуло, що часто-густо ці «Віражі» та «Криниці» функціонують по сусідству зі школою чи храмом Божим. Коли в селі вже нічого не залишилось, коли замовкли клуби, зачинилися бібліотеки, коли людей позбавили роботи, зарплати, надії — тоді держава «благословила» оті гадюшники, де зранку до ночі киснуть і вчорашні колгоспники, і вчорашня сільська інтелігенція, і нинішня молодь, топлячи у горілці свої безнадію і мрії, які не судилося реалізувати.