Мокрі стіни, дірявий клейончастий дах, двір, схожий на поле військових маневрів, єдиною «окрасою» якого є присипаний снігом трактор — такі наслідки реставраційних робіт у Жовківському замку — колись одному з найпишніших палаців України.

Що то за замок без привида? «Ловці за привидами» запевняють: зустріти невидимих мешканців замків можна здебільшого тоді, коли 13–те число припадає на п’ятницю. Тож журналiстка «УМ» не втрималася від спокуси і у ніч з четверга на п’ятницю, 13 червня 2008 року, відважно вирушила на пошуки одного із найзагадковіших привидів Західної України — Бiлої панi, обплутаної легендами примари, яка 400 рокiв поспіль мешкає у Пiдгорецькому замку...

У деяких аспектах військово–технічного розвитку найсхідніший обласний центр України випереджає цілу Велику Британію. Скажімо, щодо певних видів гусеничних бойових машин рахунок на нашу користь — 2:0! Та що там Британія — у нас таких машин в одному місті стоїть стільки ж, скільки в Росії. Тільки там ця техніка розпорошена від Архангельська до Підмосков’я, а в нас вона сконцентрована на площі менше одного гектара.

Так уже ментально склалося, що на наших теренах щось вважається цінним, якщо воно велике за формою, має яскраві кольори і щедро оздоблене найрізноманітнішими деталями. Звісно, про смаки не сперечаються, тому ініціювати подібну дискусію ми й не будемо. Скажемо лише, що схильність до прекрасного у східнослов'янському його розумінні «пробралася» в усі сфери вітчизняного життя — політику, економіку, культуру і навіть релігію. І добре всім відома Десятинна церква — це саме той приклад, на якому вже багато років намагаються довести, що золото — це неодмінно те, що яскраво блищить. Не вдаючись у дуже далеку історію, згадаємо події останніх семи років. Так, 2000 року вийшло розпорядження Президента Леоніда Кучми «Про першочергові заходи щодо відродження церкви Богородиці (Десятинної) в м. Києві». Проти цього відразу ж рішуче виступили фахівці-археологи, архітектори і взагалі українська громадськість. І вже 11 квітня 2000 року Урядовий комітет соціального та гуманітарного розвитку з огляду на численні протести зняв iз розгляду це питання. А в 2004 році вийшло нове розпорядження Леоніда Кучми «Про музеєфікацію залишків церкви Богородиці (Десятинної) в м. Києві», яким він відмінив власне попереднє рішення про відбудову Десятинної церкви. Здавалося б, усе заспокоїлося. Проте згодом знову залунали заклики на місці зруйнованої татаро-монголами Десятинної церкви звести нову, свіжу, яскраву споруду. Саме про неприпустимість таких псевдоісторичних експериментів і говорили фахівці під час «круглого столу» на тему «Десятинна церква: підсумки і перспективи», організованого Центром соціогуманітарних досліджень ім. В'ячеслава Липинського та Українським товариством охорони пам'яток історії та культури.

У Чернігові — сезон великої археології. На території Валу, на площі майже три гектари, працюють археологи. Вони досліджують місце, де колись був стародавній Дитинець (укріплена частина, фортеця міста). Такі масштабні розкопки тут проводяться вперше за двадцять років. І хоча, на перший погляд, якихось сенсаційних знахідок поки що немає, отримані під час розкопок результати дозволяють археологам не тільки переглянути історичну карту Чернігова, а й, можливо, інакше оцінити роль міста над Десною в історії Київської Русі. Очолює експедицію співробітник Інституту археології НАН України, викладач Чернігівського педуніверситету, кандидат історичних наук Олена Євгеніївна Черненко.

Цей матеріал є, до певної міри, згустком побаченого і почутого автором під час його двох відряджень до Севастополя впродовж останніх років. Це свого роду «археологічний» спогад про унікальну територію на кримському узбережжі Чорного моря. Севастополь — велике за територією місто. Воно розтягнулося вздовж узбережжя на десятки кілометрів і ще на кілька кілометрів углиб материка. В самому Севастополі, як мені розповіли місцеві мешканці, діють сім радгоспів. Хто мав нагоду летіти з Києва до Севастополя, до аеропорту Бельбек, про це не пожалкував. Із літака відкривається незабутній вид на це місто, берегова лінія якого порізана численними бухтами. Враження від побаченого згори можна порівняти хіба що з першим моїм польотом до Парижа 1992 року, коли повітряна траса ще проходила над самим містом. Тоді я шаленів вiд радості, коли внизу впізнав схожий на корабель острів Сіте, а на ньому — Собор Паризької Богоматері...

172-га маршрутка, якою від метро «Либідська» їду до музею в Пирогiв, до самого скансену не заїздить. Тому від траси близько кілометра йду пішки. Обабіч дороги пахне літом скошене сіно. Ось він, липень, — нарешті доходить до мого заасфальтованого містом мозку. Виникає нестримне бажання роззутися і босою йти по теплому пилу польової стежки. Але не можу — все-таки йду на інтерв'ю. Цей кілометр дороги — справжня машина часу, що за якийсь десяток хвилин з гамірного мегаполісу переносить туди, де «неначе писанка село», а «біля греблі шумлять верби». За брамою музею вирує зовсім інше життя. Біля мальовничих хатинок пораються господинi — та призьбу підводить, інша винесла просушити на сонце старовинні домоткані доріжки. На старенькому перелазі витягнувся розморений спекою кіт, який дає себе погладити і по-ледачому потягується. А ось бачу картину, від якої стає страшенно приємно, — іноземець бере жмут скошеної сухої трави і вдихає її пахощі. Під захоплені вигуки те ж саме роблять і його супутники — для них Україна пахне полином і ще бозна-яким різнотрав'ям. Українська екзотика. І наша українська історія...
17 липня виповниться 30 років, як Державний музей народної архітектури та побуту України вперше відкрили для відвідувачів. Як народжувалася ця Україна в мініатюрі, ми розмовляємо з директором скансена Миколою ХОДАКIВСЬКИМ.

Думаємо, ніхто не стане заперечувати категоричним рядкам із відомого вірша Василя Симоненка, винесеним у заголовок, бо що там не кажіть, а родоводи простолюду справді не менш древні від найдревніших благородних династій. Та перед наступним питанням, яке напрошується саме собою, довелось би спасувати, либонь, і поетові, і будь-якому іншому мешканцеві села чи виходцеві з нього: а скільки колін «древнішого» власного роду ви можете назвати? Зазвичай нитка обірветься на іменах прадідів, ще одиниці спроможуться сказати, як звали прапрадіда — та й усе. Проте сьогодні історією і походженням своєї сім'ї цікавляться дедалі більше людей, намагаючись відновити власну історичну пам'ять, але не знають, що і де шукати. За таких обставин фундаментальна монографія вінничанина Юрія Легуна «Генеалогія селян Подільської губернії: джерела», яка виросла з докторської дисертаційної праці, може стати настільною книгою пошуковців не тільки з Поділля. Унікальна вже постановка питання, адже досі вітчизняна наука обходила цей предмет дослідження мовчанням. Та про це краще спитати у самого автора.

Як замовити власний герб і хто може собі це дозволити? Що означає символіка кольорів, металів та тварин на щиті? Хто з наших співвітчизників може вважатися справжнім аристократом? Про це та багато іншого розповів директор і художній керівник Геральдичної палати, заслужений художник України Олексій Руденко.

Українці — народ, загартований трагедіями та політичними табу на них... І забута богом і людьми упродовж майже трьох століть гетьманська столиця Батурин та її трагедія, 297-му річницю якої днями відзначають в Україні, — яскраві тому свідчення. Лише нещодавно зі зміною влади в державі сакральні місця України почали потроху оживати. Батурин — один із перших. За задумом «реаніматорів» гетьманської столиці, це селище має стати Меккою допитливих українців та іноземців уже в 2007 році — саме тоді й планується закінчити основні будівельні роботи з відродження Батурина. Тут буде на що подивитися, послухати і де відпочити. І соромно за державу, обіцяють проектанти, більше не буде!