«Україна молода» відводить цю правову сторінку під своєрідний лікнеп, присвячений тому, як слід поводитися у кількох стандартних ситуаціях: під час затримання вас працівниками міліції, під час допиту, обшуку тощо. Ми переконані, що у багатьох наших читачів неодноразово виникали питання щодо подібних ситуацій, тож є необхідність у відповідях на них.

Вердикт Шевченківського місцевого суду Києва про закриття «Сільських вістей» (звинувачених у проявах антисемітизму після друку статей професора Василя Яременка) незабаром стане предметом розгляду в суді Апеляційному. Як скоро — це вже залежить від Феміди. Своїм правом оскаржити рішення судді Саприкіної «Сільські вісті» скористались і апеляцію склали, але скільки вона чекатиме на свою чергу, невідомо. За законом, мало б пройти не більше місяця, але хто в нас дотримується законів? Навіть Верховний Суд не квапиться із розглядом справ, що належать до його компетенції, як це засвідчує і справа Бориса Фельдмана, і справа «9 березня» зокрема. Втім це так, до слова... Бо не про це в нас iшлося із завідуючим відділом права «Сільських вістей» Олександром Черевком.

«Україна молода» рада допомогти тим, хто відчуває потребу в такій допомозі. Зрозуміло, що ми не можемо обігріти чи вислухати всіх, тим більше не можемо втрутитися у будь-яку ситуацію і добитися вирішення будь-якої проблеми. Проте, коли таке трапляється, наш буденний труд набуває особливого сенсу. Так було, приміром, коли до «України молодої» зателефонувала героїня однієї з наших недавніх публікацій — Надія Пристайко. У матеріалі, надрукованому в номері за 6 лютого 2004 року («Постій, паровозе, візьми пасажира») йшлося про те, як із безвиході Надії скористався нечистий на руку начальник поїзду «Київ — Львів».

Якої помилки може припуститися людина у своєму повсякденному житті? Може набрати неправильний телефонний номер. Може сісти не в той автобус. Може вийти в капцях з дому, забувши перевзутися. За умов якоїсь феноменальної забудькуватості може навіть потрапити в інше місто та влізти у чужу квартиру (але це лише за умови, що ця людина як чіп п'яна та є героєм комедії «З легкою парою»). Всі інші варіанти ненавмисних помилок ми відкидаємо. Включно з тим, коли міліція «помилково» робить обшук не в тій квартирі, де треба. Щоправда, в нашій історії обшук, на щастя, так і не відбувся: представники правопорядку прибули в один дім, посиділи-посиділи якийсь час та й пішли собі. А перед тим у цілком коректній формі (що було, то було) зіпсували людині настрій абсолютно недоречним і від цієї недоречності неприємним візитом.

Bід самого початку всі знаки вказували на те, що Маріїнський палац — не те місце, куди варто прямувати зі своїми журналістськими планами. Саме такий вердикт виніс би мудрий Алхімік, що відслідковує кругообіг всесвіту в мінливих пісках Єгипту. За логікою оракула, постійні перешкоди у спробах записатися на звичайну екскурсію до Маріїнки (проходять ці заходи двічі на тиждень за умови, що не збігаються з проведенням у резиденції урочистостей) протягом декількох тижнів нічого доброго не віщували. Але переважила впертість і цікавість, адже у зв'язку із запланованою реконструкцією потік екскурсантів можуть будь-якого дня призупинити. Зрештою, були і благородні професійні мотиви — донести цікавий матеріал до тих українців, які не мають щасливої нагоди проживати в столиці і щовікенду прогулюватися галереями-музеями.

Жінка, яка розповіла цю історію, була надзвичайно обурена людською черствістю та байдужістю. Те, що сталося з нею, звичайно, є не найбільшою бідою, яка може спіткати людину, і все ж даний випадок прикро вразив та засмутив її. Тим більше, якщо врахувати, яким він став дисонансом до її світлого настрою — настрою людини, що після кількамісячних митарств знайшла свою близьку людину.

Минулої суботи в Запоріжжі відбулося представлення нового прокурора області. Виникла необхідність у переведенні Григорія Середи до рівнозначної, Полтавської, області, — сказав присутнім на церемонії перший заступник Генерального прокурора Віктор Кудрявцев. — Я його тоді представляв. Минуло без тижня півтора року, а вже багато позитиву в роботі...» І зачитав наказ №80-К Генерального прокурора про звільнення з посади прокурора області пана Середи — «того, хто добре, гарно працював», а також наказ №81-К — про призначення на цю посаду Валерія Кулакова (ясна річ, земляка Генерального прокурора). 45-річний старший радник юстиції свого часу був Донецьким транспортним прокурором, заступником Геннадія Васильєва у Донецькій облпрокуратурі; на зміну Григорію Середі пан Кулаков прийшов iз посади начальника Донецького облуправління юстиції.

Опитування, яке охопило мешканців Рівного, Дубна та Сарн, мало виявити ставлення громадян до працівників міліції. Із 340 опитаних лише 11 відсотків визначили своє ставлення до міліції як позитивне. Діаметрально протилежної думки притримуються 15 відсотків респондентів. 21 відсоток оцінює роботу правоохоронців «швидше позитивно, ніж негативно». Приблизно стільки ж, 26, «швидше негативно, ніж позитивно». А двадцять сім відсотків на запитання: «Як ви ставитесь до міліції?» — відповіли «ніяк».

За радянських часів нехитрий витвір людства для ідентифікації окремої особи — паспорт — було перетворено на могутній інструмент знущання над людиною. Найбільша частина суспільства — селяни — взагалі була позбавлена права на отримання «серпастого, молоткастого, совєтского паспорта» і таким чином практично не мала можливості покинути свій «концтабір» — колгосп. Усіх решту паспорт прив'язував до місця роботи і місця проживання. Означення місця, де людина мешкає, вилилось у витончену єзуїтську систему прописки.
Незалежній Україні після десятирічної боротьби вдалося зламати цю практику і відмінити у 2001 році вказаний шедевр сталінських часів. Ідейно-правові основи нових цивілізованих підходів до цього питання було викладено в законопроекті народного депутата України Олега Зарубінського «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», який нещодавно було підписано Президентом. Проте, зрозуміло, це не звільняє нас від певних проблем, бо, що не кажіть, але окрема людина, а тим більше суспільство, не можуть існувати у вигляді виокремлених особистостей, ніяким чином не зв'язаних між собою і державою.

Як легко зруйнувати чуже життя — стерти людину так, нібито вона була намальована крейдою на асфальті, а не «прописана» кров'ю і плоттю у цьому світі. А потім прийти ввечері і сказати батькам, які саме в цей час зібрали на столі вечерю або, можливо, сіли перед телевізором дивитись новини, або просто чекали на сина. Ні, навіть не сказати, а так — випалити межі очі, що отакі-то, мовляв, справи: Юрія вашого знайшли повішеним на околиці міста. І, не чекаючи, поки ущухне перша хвиля удару, квапити старих сухими розпорядженнями: давайте, не стійте просто так, ловіть машину і гайда знімати його тіло з дерева, а потім відразу — на розтин. І щоб швидко було зроблено! Бо нема коли правоохоронцям гаяти час на вашого самогубцю, бо ваш син з його життям і смертю — то ваші проблеми, а державі, тобто представникам її влади (читай: міліції) до цього всього байдуже, вона (держава плюс міліція плюс прокуратура) умила руки, як Понтій Пілат, та спострерігає за процесом звіддаля. Не заважає і не втручається. Бо дійсно, чого втручатися? Раз із зашморгом на шиї — значить, самогубця. І не треба ніяких кримінальних справ, все й так ясно. Ну, а кому не все ясно — той, хвалити Бога, не при владі, а, отже, нічого в цьому світі й не вирішує.