Жер­т­вою не­ві­до­мо­го на­пад­ни­ка став у За­по­ріж­жі го­лов­ний лі­кар місь­кої клі­ніч­ної лі­кар­ні ек­с­т­ре­ної і швид­кої ме­дич­ної до­по­мо­ги Во­ло­ди­мир Бур­лай. Ста­ло­ся це у під'їз­ді бу­дин­ку, де меш­кає по­тер­пі­лий. Як по­ві­дом­ляє «Ог­ля­дач», вран­ці, ко­ли лі­кар спус­кав­ся схід­ця­ми, на пер­шо­му по­вер­сі на ньо­го на­пав не­ві­до­мий, дві­чі вда­рив­ши важ­ким пред­ме­том по го­ло­ві. Ме­ди­ки до­пус­ка­ють, що це мог­ла бу­ти ме­та­ле­ва тру­ба або мон­ти­ров­ка, ос­кіль­ки зав­да­ні трав­ми до­сить сер­йо­з­ні: у лі­ка­ря струс моз­ку, скаль­по­ва­на ра­на го­ло­ви і пош­код­жен­ня м'яких тка­нин. Во­ло­ди­мир Бур­лай пе­ре­бу­ває в лі­кар­ні, і, за сло­ва­ми лі­ка­рів, заг­ро­зи йо­го жит­тю не­ма.

Пол­тав­сь­ка «пляс Пі­галь» (ідеть­ся про від­рі­зок ав­то­ма­гіс­т­ра­лі Ки­їв—Хар­ків у ме­жах міс­та, який «па­суть» міс­це­ві й за­їж­д­жі по­вії) уже втра­ча­ла свої «баг­не­ти». Щоп­рав­да, ра­ні­ше від рук злов­мис­ни­ків ги­ну­ли тіль­ки там­теш­ні «сол­дат­ки» при­до­рож­ньо­го ко­хан­ня. Те­пер, зда­єть­ся, дій­ш­ла чер­га й до «сол­да­тів», себ­то тих, хто «па­се» са­мих по­вій...

Українські військовослужбовці в Іраку завтра отримають досить оригінальний і незвичний подарунок — понад дві тисячі дитячих листів-привітань iз Днем Збройних сил України. У п'ятницю дiти (учні 49 шкіл Солом'янського району Києва) особисто завітали до корпункту Головного командування сухопутних військ ЗС, аби передати свої доробки командувачу генерал-полковнику Петру Шуляку ( він і має завезти листи до Іраку в наш миротворчий контингент). Дітлахи (а це переважно учні перших-других класів) до написання листів поставилися дуже серйозно: особисто виконали конверти (деякі з них просто вражали своїми розмірами), розмалювали їх і написали зворотну адресу — більшість малят сподівається на те, що миротворці обов'язково напишуть відповідь.

Що не кажіть, але приємно знову потрапити в школу, коли вже призабувся терпкий крейдяний дух класних кімнат, а серце давно не зривається від звуку шкільного дзвінка. І вдвічі приємніше, коли потрапляєш туди на важливе свято як почесний гість, от як я — до школи №12 міста Ірпінь, що на Київщині, на святкування 9-річчя учнівської організації «Країна Роксоланія». Ім'я вашої покірної слуги, що представляла «Україну молоду», значилося у реєстрі VIP-персон — представників іноземних дипкорпусів в Україні. Уважні читачі газети повинні пам'ятати про цю, вже згадувану нами, «школу лінгвістики», де вивчають рекордну кількість мов — 17, тому обов'язково серед запрошених мали бути дипломати тих країн, чиї мови викладаються у школі. А це — Хорватія і Сербія, Польща і Білорусь, Греція. Не менш очікуваними були учні гімназії з Рогатина (рідного міста Насті Лісовської), що приїхали у супроводі мера Володимира Гусака, і краєзнавця, видатної людини Михайла Воробця, який протягом 17 років досліджує історію Роксолани.

Мій онук, який добре вчиться, раптом одержав з історії четвірку. За сучасною системою — тверду двійку. Я дуже здивувався: «Як таке трапилося?» Внук пояснив: «На запитання вчительки, що таке держава, я відповів, що це — певний етап у розвитку історії суспільства». Я замислився: а як справді можна вичерпно визначити сутність поняття «держава»?

«Про Грінченка казали, що він більше працював, ніж жив, — розповідає Валентина Сушко, заввідділом Харківського історичного музею (де нині експонується виставка, присвячена цьому видатному слобожанцю). — За 47 років він устиг стати і одним з найвидатніших українських літераторів ХІХ століття, педагогом і видавцем. В усьому Грінченку допомагала дружина Марія Миколаївна. Над чотиритомним «Словарем української мови», званим тепер «словником Грінченка», вони працювали удвох, по 10-11 годин на добу зводячи попередні записи в єдине зібрання лексичного фонду».

Якщо відверто, то багато хто з вітчизняних уболівальників гандболу з тривогою очікував виступу жіночої збірної України в груповому турнірі чемпіонату світу, який триває у Хорватії. Мовляв, підготовка була, як завжди, проблематичною, особливо у плані фінансування й проведення контрольних поєдинків, та й суперники випали досить сильні — норвежки та румунки входять до еліти світового гандболу. У такій ситуації прийнятним результатом, а хтось скаже — і максимальним — для наших дівчат стало б третє місце в групі, яке забезпечило б вихід до наступного етапу. Скептики були жорстоко осоромлені — три очки у двох поєдинках із головними конкурентками майже гарантували «синьо-жовтим» право на продовження боротьби за медалі чемпіонату та олімпійські ліцензії. Справа залишалася за малим — перемогти відвертих аутсайдерів нашої вісімки, команди Тунісу, Аргентини та Японії. З цим завданням українки справилися блискуче, не давши жодного приводу для сумнівів у своїй «груповій» перемозі в місті Карловац.

Після того як головний тренер національної збірної Олег Блохін iз властивим йому максималізмом оголосив, що на чемпіонат світу 2006 року українці повинні потрапляти з першого місця у групі, результат жеребкування німецького «мундіалю», очевидно, вже не мав значення. Адже новий наставник iз перших днів вирішив зібрати команду з психологією лідера. І все ж наскільки б ми не підбадьорювали себе, у Франкфурті минулої п'ятниці обирали суперників, залежно від яких і буде вироблено стратегію збірної на найближчі два роки.