Наша газета свого часу розповідала про драму на кордоні, що закінчилася вбивством одного прикордонника та зникненням на деякий час іншого. Та історія з подачі підозрюваного у вбивстві колеги довгий час обростала різноманітними припущеннями та чутками, однак розслідування, судовий процес та вирок виїзної колегії військового апеляційного суду Центрального регіону України нарешті оприлюднили й, відповідно, підсумували офіційну версію тих подій.

У Запоріжжі пройшла низка заходів з нагоди 100-річчя авіації. Для ВАТ «Мотор Січ» минулий рік знаменний ще й тим, що за рішенням міжнародної асоціації «Спілка авіаційного моторобудування», він був проголошений як «Рік Івченка». Сам Бог велів прийняти таку ухвалу: Олександр Івченко, майбутній засновник запорізького машинобудівного конструкторського бюро «Прогрес», доктор технічних наук і лауреат багатьох звань і премій, також народився у 1903 році. Унікальне КБ він створив у повоєнному 1945-му, врятував у 60-х роках, коли недолуга політика імперського уряду спричинила агонію авіабудівної промисловості «союзу рівних»...

Учорашнього засідання Верховної Ради усі, хто бодай трохи цікавиться політикою, не кажучи вже про самих політиків та журналістів, чекали з нетерпінням — як-не-як, парламентарії мали вперше після довготривалої «блокади» президії й «ручного» голосування за зміни до Конституції зібратися в сесійній залі. Усіх цікавило, чи блокуватиме опозиція трибуну знову і як на це реагуватимуть «більшовики». Тому, заходячи до ложі преси до початку засідання, журналісти зітхали — хто полегшено, а хто й розчаровано: наявні в залі нардепи спокійно сиділи на своїх місцях, ручкалися, вітаючи один одного зі святами, або мирно розмовляли, явно не маючи жодного наміру блокувати чи захищати президію.

У понеділковому номері наближеної до урядових кіл США газети «Вашингтон Пост» з'явилася редакційна стаття під заголовком A Resolution for Ukraine, який можна перекласти як «Резолюція для України», так і «Рішучість для України». У статті міститься заклик до адміністрації президента Буша підтримати демократичні сили в Україні та протидіяти спробам узурпації влади Леонідом Кучмою. Власне, цю статтю, виклад якої наводимо на 2-й шпальтi, слід розглядати як начерки нової політики США щодо України.

Підвищення Сергія Медведчука із посади голови податкової адміністрації Львівщини в крісло першого заступника ДПА України викликало шквал критики з боку опозиційних політиків. Єдиним «позитивним» коментарем, котрий учора поширили інформагенції, була заява голови Львівської обласної ради Михайла Сендака. У своєму коментарі він привітав кадрове рішення Президента України і додав, що Леонід Кучма нарешті прислухався до голосу народу i здорового глузду, прибравши молодшого Медведчука зі Львова (депутати облради ще 6 червня висловили йому недовіру). Зрозуміти іронію голови облради неважко: Сергій Володимирович свого часу добре насолив і незалежному галицькому бізнесу, і опозиційній політиці, тамтешній пресі (щоправда, станом на вчора ще не було указу про звільнення Медведчука-молодшого з попереднього місця роботи). Але найприкріше те, що, послабивши податковий зашморг на шиї Львівщини, Медведчук дістав змогу кинути його на всю Україну...

Аграрний віце-прем'єр Іван Кириленко — людина, з одного боку, надзвичайно комунікабельна, а з іншого, великий любитель цілком і повністю контролювати інформаційні потоки. Інтерв'ю не дуже люб'язній в оцінках його діяльності «Україні молодій» він мав намiр дати ще з січня 2000-го, щойно його, маловідомого в широких колах депутата, призначили міністром. Але то підготовка стратегічних державних програм, то недовершеність поточних справ, то інша державна зайнятість, то чiпкий грип не давали довгоочікуваній розмові відбутися. Напередодні ж цього Нового року щось змінилося, і кореспондентці «УМ» вдалося відносно легко потрапити не лише в приймальню, де деякі відвідувачі годинами очікують на високу аудієнцію, а й у по-діловому просторий кабінет Кириленка на п'ятому поверсі Кабінету Міністрів. Розмова видалася тривалою, цікавою і, як мені здалося, відвертою, хоча потім з'ясувалося, що далеко не все сказане було сказано «для преси» — Іван Григорович вивіряв кожне своє слово.

Ранок 13 січня у 5-му пологовому будинку Харкова, що по вулиці Карла Маркса, 25, почався екстремально: о 4-й годині у підвальному приміщенні триповерхової споруди спалахнула пожежа. Саме у підвалі пологового будинку знаходилась термічна дезінфекційна шафа, у якій саме проводили санобробку кількох матраців. Ймовірно, внаслідок перегріву якийсь із них і зайнявся. І хоча великого полум'я не було, їдкий дим швидко поповз поверхами пологового будинку. Першим загоряння виявив черговий слюсар-сантехнік, який самотужки намагався загасити пожежу відром води. Проте це йому не вдалося («ліквідатора» евакуювали підоспілі пожежники). Тим часом густий їдкий дим вже почав підбиратися до другого поверху, де розташовано реанімаційне відділення лікарні.

13 січня — знаменна дата для поета-дисидента, радянського політв'язня, шкільного учителя іноземних мов Івана Коваленка. Цього дня 1919 року він народився (сьогодні йому виповнилося б 85). А через 53 роки, того ж таки 13 січня, його арештували. «Перевиховували» у таборі суворого режиму ВС-389/35 у Пермській області разом з Іваном Світличним, Валерієм Марченком, Семеном Глузманом, багатьма іншими дисидентами. Значна частина творів Івана Коваленка була втрачена у роки війни і перебування у радянському концтаборі. Збережений творчий доробок налічує близько 400 поетичних, публіцистичних творів і перекладів. Повне їх зібрання підготувала до друку його донька Марія Кириленко, яка люб'язно надала спогади Івана Коваленка про зустріч з отцем Василем Романюком. «Батько часто згадував про цю зустріч і вважав її знаменням Божим, — розповіла Марія Іванівна. — Він був упевнений, що та потужна духовна підтримка, яку йому судилося одержати на шляху до табору, допомогла йому пережити роки неволі.»

До ритуальних послуг Колєсніков прийшов, так би мовити, по висхідній. Випускник Алма-Атинського інженерно-будівельного інституту, деякий час відпрацювавши за фахом, він на певному етапі зайнявся виробництвом надмогильних пам'ятників. Аж тоді надумав опанувати усіма ритуальними послугами, як кажуть, у комплексі. Аналізуючи цю стезю з прискіпливістю і виваженістю професіонала-будівельника, мусив таки глибоко задуматися. Як-не-як, у понадмільйонному Дніпропетровську щодня помирають 40 — 60 чоловік. Отже, обсяг роботи для ритуальних служб великий. Тим паче, враховуючи, що з офіційних похоронних бюро ще донедавна ці послуги надавало, вважай, єдине, «Едельвейс», яке тепер має статус закритого акціонерного товариства. Навіть йому з такими обсягами не впоратися. Та заглибившись у тему, Колєсніков і взагалі очам своїм не повірив. Чи не інформація для роздумів: з отих 40 — 60 покійників на легальних, відкритих, офіційних цвинтарях вічний спокій знаходять двадцять. Та й це — у кращому випадку. А де ж решта? На цвинтарях, так би мовити, незаконних, які ще називають закритими. З усіх боків мегаполісу їх нині нараховується 43! А відкритих — лише сім.

«Найзнаменитішою особою 2003 року» визнано Дженніфер Лопес. І зовсім не завдяки її успіхам на акторській чи музичній ниві, а з допомогою нескінченної «рекламної кампанії» весілля Джей Ло та Бена Аффлека, яку вони самі ж і влаштували. Саме про Дженніфер найбільше пліткували, саме вона найчастіше з'являлася на перших сторінках «жовтих» газет.