У книзі Президента Кучми «Україна — не Росія» заявлено, що, мовляв, українська мова не є мовою закарпатців. Це спричинило розкручування нового витка так званої «русинської проблеми». Вказане твердження вжито у книзі, звичайно, в певному контексті, але ж ті, хто вирішив ним скористатися, його з контексту вирвали. Цікаво, що вожді політичного русинства вже неодноразово бомбардували різні президентські структури і самого гаранта своїми зверненнями та «проектами». Нещодавно «фюрерами» русинства виступили Петро і Сергій Годьмаші (батько й син), з яких перший уже давно «проповідує» на Закарпатті. Вони в черговий раз надіслали Президенту України, а також президії Національної академії наук вимогу визнати русинів окремою нацією і надати їм автономію (поки що, хоча приціл, судячи з усього, більш далекий). Розгорнуту аргументацію Годьмаші виклали у щойно виданій (звичайно ж, не українською і не «русинською», а російською мовою) книзі, яку назвали «Подкарпатская Русь и Украина».

Mи знаємо, що повстанці УПА, яких «більшість» не визнає героями України, боролися і проти нацистів, і проти більшовиків. На відміну від червоних комісарів повстанці не організовували колективізацію і тотальний грабунок усіх харчів в українських селян, не відправляли ешелони хліба до Третього рейху, коли мільйони українців пухли з голоду. УПА з часу свого створення заплатила життям тисяч своїх кращих синів і дочок, щоб не допустити колективізації і запланованого у Західній Україні голодомору-46.

Музей Варшавського університету не пам'ятає виставки, яка привернула б до себе таку увагу в польській столиці, зокрема дипломатичного корпусу, як та, яку недавно спільно організували університетська кафедра україністики та Студентське українознавче товариство. Йдеться про виставку, присвячену 70-річчю Голодомору в Україні. В основі експозиції — комплект плакатів «Забуттю не підлягає», створений київським «Меморіалом».

Уже кілька місяців у всіх на слуху слово «Мукачів». Це містечко стало символом наруги, яку владний режим готовий в ім'я самозбереження чинити над власними громадянами (не гребуючи при цьому допомогою відверто кримінальної «братви»). Мені довелося працювати в Мукачеві у складі парламентської робочої групи відразу після цинічно сфальшованих виборів міського голови 18 квітня. Про наслідки нашої роботи, які з цифрами й фактами розкривають хронологію та «механіку» фальсифікацій, я доповідав на сесії Верховної Ради, писав про неї в декількох статтях. Тому сьогодні мені хотілося б поглянути на проблему ширше: чому саме зараз місцеве самоврядування стало жертвою небаченого досі в Україні за масштабами наступу влади? Щоб не виглядати голослівним, для початку нагадаю вибіркову хронологію подій останніх місяців.

Мешканці Полтавщини пригадують, як на початку минулорічного квітня на місцевих ринках, парканах з'явилися фальсифіковані листівки з текстом так званого «відкритого листа моїм виборцям», у якому лідер «Нашої України» Віктор Ющенко нібито переконував «меленьких українців-хліборобів» у тому, що після обрання його Президентом України, «згідно з домовленістю, кращі агрофірми США і Канади отримають найперспективніші ділянки українських чорноземів і пришлють до нас кілька тисяч своїх працівників, а працелюбні американські фермери стануть справжніми господарями землі».

Підприємцями стають по-різному. Одному «волохата лапа» у впливових структурах дозволяє триматися на плаву, іншому зі стартовим капіталом «багатий дядько» допоміг, а ще комусь доводиться покладатися лише на власну «світлу голову» та здібності «робити гроші». Дніпропетровчанка Тетяна Давидова з сином могли розраховувати тільки на останнє. Жінка одна поставила на ноги свого Максима. І до технолого-економічного технікуму він вступив, насамперед завдячуючи маминим клопотанням. Здобувши фах технолога з приготування їжі, хлопчина поїхав працювати до Москви та Істри, де заробив непогані гроші.
От тільки до рідних місць Максима тягнуло нестримно. А тут ще й неабияк загорівся ідеєю відкрити у Дніпропетровську свою справу. Тетяні Андріївні, до речі, бухгалтеру за фахом, теж здалося, що удвох із сином вони гори зможуть перевернути.

Для тих читачів вітчизняних газет, які починають знайомство з ними з останньої сторінки, а точніше — зі споглядання розміщених там напівоголених красунь, жіноча присутність у пресі видається, певно, ледь не визначальною. А як наша чарівна половина репрезентована у друкованих періодичних виданнях насправді?

Дунайський заповідник, у якому ще ніколи не проводили господарських, не те що будівельних, робіт, увесь нашпигований мінами часів Першої та Другої світових воєн. Про попередження науковців щодо цього «УМ» уже повідомляла, тепер же екологи узялися до справи серйозніше. «Ми повідомили про небезпеку масових вибухів у зоні, де працюють німецькі землекопи, Президента України, Прем'єра, Голову Верховної Ради, Міністерство транспорту, яке ініціює будівельні роботи, Міноборони та МінНС України, посольство Німеччини в Україні, міжнародну спільноту, — розповідає голова Київського еколого-культурного центру Володимир Борейко, — це наш громадянський обов'язок — не допустити чергової трагедії». За словами представника Всеукраїнської екологічної організації «Мама-86» Олега Листопада, Дунайський заповідник може стати другим Мелітополем чи Артемівськом. «Ще десять років тому ми попереджали про небезпеку цих військових об'єктів, — говорить пан Олег, — тепер же ми попереджаємо про замінованість Дунаю — там не можна копати без відповідних попередніх робіт».

Не секрет, жінки мають звичку рідко розлучатися з люстерком, що завжди напохваті. А ось деяким мешканкам Ленінського району Донецька, аби відвідати жіночу консультацію поліклініки міськлікарні № 6, доводиться йти на прийом з індивідуальними дзеркалами. Подібне нововведення — наслідок дій злодіїв, які спокусились на лікарські причандали.

Звістка про низку нападів на жінок на житловому масиві Вишенька в обласному центрі облетіла городян умить. Зловмисник відзначався особливим нахабством, бо діяв серед білого дня на вулицях. Він підкрадався ззаду до представниць прекрасної статі і, зненацька напавши, зривав із вух золоті сережки, нітрохи не турбуючись ні завданим болем, ні травмами, які отримували потерпілі. До того ж напади були не поодинокими, а відразу йшли серіями з інтервалом у п'ятнадцять-двадцять хвилин.