Після установчого з'їзду «Народного союзу «Наша Україна» у «спортзалі» (так почесний голова цієї політичної сили Віктор Ющенко мимохiть назвав Палац спорту), де про Майдан нагадувало хіба що тривале скандування «Ю-щен-ко!» та засилля помаранчевої символіки, від першого офіційного зібрання новітньої партії влади «УМ» нічого хорошого не очікувала. Хіба що екзотики, адже на з'їздах КПРС нам побувати не вдалося через об'єктивні причини (див. назву газети), а НСНУ на лаври номенклатурного монстра явно претендує. Але, як виявилося, не так уже все й погано. Може, недаремно деякі далекі від номенклатури неофіти партії так гаряче переконували нас у тому, що більшість партійців у «Народному союзі» не тільки чудово розуміють усі його недоліки, а й сповнені рішучості їх побороти? Принаймні перший з'їзд НСНУ не лише яскраво висвітлив усі наявні в «партії влади» проблеми, а й став таким собі кроком у минуле: на Майдан.

Читачі «УМ» уже знайомі з Володимиром Зайцем – 44-річним художником із села Затоки Барського району Вінницької області, який замахнувся на Книгу рекордів якщо не Гіннесса, то точно України. Сільський маляр працює над полотном, що має бути переможцем у номінації «Картина, яку малювало найбільше людей». На ній — Віктор Ющенко у центрі жовтогарячого Майдану. Володимир ходить і їздить мало не по всій Україні, пропонуючи тисячам «бійців» і симпатиків помаранчевої революції зафарбувати по квадратику (вся картина розбита більш як на 2 тисячі клітинок за принципом ігрового поля «морського бою»). Потрапивши у травні в редакцію «України молодої», пан Заєць, як він зізнається, влучив просто у яблучко. Адже отримав не лише три з гаком десятки замальованих клітинок, а й можливість реалізувати головну свою мрію, пов'язану з рекордним полотном, — залучити до роботи над картиною самого Президента Ющенка.

«Оце дали так дали!» — сказав соліст чернівецького гурту «Гуцул Каліпсо» Богдан Федчук під час свого виступу 9 липня на Великій сцені фольклорного фестивалю «Країна мрій». Як у воду дивився — ця фраза стала лейтмотивом свята на час його проведення — 8-10 липня на Співочому полі у Києві. Такого розмаху не сподівалися навіть найбільші оптимісти, що й казати про песимістів — вони приходили на «Країну» у блейзерах та «подивитися на черепки», а виходили у вишиванках та крислатих слом'яних брилях, мугикаючи «Ой ти, Галю, Галю молодая...». І якщо на відкритті у п'ятницю людей було дві жменьки, то на заключному виступі «ВВ» слова їхньої пісні «Країна мрій» співали, взявшись за руки, всі Дніпрові схили.

Традиційний для більшості європейських країн трофей, який розігрують чемпіон і володар національного Кубка, у нас з'явився лише минулого року. Зрозуміло, що через і так обмежений антракт між сезонами великого ентузіазму в наших грандів Суперкубок України не викликає. Але нехай такі поєдинки за змістовністю приречені лише на статус «спарингу з призовими» — головне, щоб уболівальники були задоволені. Та все ж матч-«пролог» наступного сезону дає чимало інформації до роздумів не лише фанам, а й фахівцям, а також статистам. Останні, думаю, могли з невеликою часткою ризику робити в букмекерській конторі максимальну ставку на нічию і наступну серію пенальті. Принаймні саме за таким сценарієм «Динамо» і «Шахтар» змагалися в Суперкубку України не лише минулого року, а й двічі — у його союзному аналозi, Кубку сезону (1981 і 1986). Повний комплект футбольного дійства включно з лотереєю одержали глядачі і цього разу. При цьому в багатьох з'явилося відчуття, що нічия в основний час була передбачена десь там «нагорі». Але по пенальті на четвертий раз виграв нарешті «Шахтар».

Для початку нагадаю читачеві старий анекдот: у числі інших звинувачень недоброзичливці заявили Рабиновичу, що в нього дочка — повія. «Але в мене немає дочки!» — вигукнув Рабинович. «А от це уже ваші проблеми», — відповіли недоброзичливці.
А тепер — до справи. Останнім часом керівництво приватного консорціуму ЄДАПС розгорнуло інформаційну війну проти Державного підприємства з випуску цінних паперів «Поліграфічний комбінат «Україна». Вичерпавши всі доступні засоби боротьби, ЄДАПС звинуватив нового директора комбінату Сергія Кияниченка (з яким, до слова, нова влада уклала контракт на управління держпідприємством після Указу Президента № 457 від 10 березня ц.р. «Про внесення змін у Положення про паспорт громадянина України для виїзду за кордон і визнання такими, що втратили силу дії, деяких указів Президента України») у подвійному громадянстві, у наявності у нього американського паспорта і ще в доброму десятку «гріховних» провин. Додавши при цьому, — треба думати, для підкріплення аргументації, — що адвокати концерну подали на Кияниченка позов до американського суду.

У далекому 1974 році у Дніпропетровську заклали готель. Його назва з'явилася сама по собі — «Парус». Точніше й справді не скажеш. Адже готель заклали на намитому грунті, який потіснив водну територію Дніпра. Амбіційні ініціатори ідеї цим, кажуть, хотіли здивувати світ. Ще б пак — дніпровські хвилі хлюпають під вікнами готелю!

У листопаді минулого року наша газета вже розповідала про унікальну операцію: підняття з річища старого Дніпра судна часів російсько-турецької війни ХVIII сторіччя. Унікальна знахідка потрапила на очі гідроархеологів після небувалої повені 1999 року: стихія тоді підмила береги острова Хортиця, змінила «поведінку» підводних течій — і з-під мулу вивільнився остов дерев'яного корабля. Піднімали раритет за участі і фінансового сприяння лідера «Машини часу» Андрія Макаревича.

На нову стадію перейшов затяжний міжконфесійний конфлікт у селі Заздрість Теребовлянського району Тернопільської області. Тамтешні церковні громади Української греко-католицької та Української православної Київського патріархату церков упродовж усіх років «воюють» за приміщення храму.

В Ужгороді відбулася презентація незалежного культурологічного журналу «Ї». Видавці Тарас Возняк та Ірина Магдиш представили нове число часопису під назвою «Галичина — країна міст». Це безпрецедентне 500-сторінкове видання, яке розповідає про всі найбільш значимі населені пункти Галичини, а також міста за межами регіону, але тісно з ним пов'язанi. Тож, окрім Відня і Риму, тут є окремі нариси і про Ужгород та Кам'янець-Подільський.

Ці люди в Києві вже мало не два місяці. Кожного з них до столиці привела особиста проблема, але поєднує їх одне — протест проти корупції і бездіяльності суддів, слідчих прокуратури i міліції. Під парламентом вони розгорнули невеличке наметове містечко, але ні в травні, ні в червні жоден із депутатів до них так i не підійшов. Люди жартують, що провладні фракції, мабуть, плутали їх iз біло-синіми, а представникам опозиційних фракцій до них діла не було. Адже протестують проти суддів, що лишилися з минулого режиму.