До початку 90–х років минулого століття славу Химчину аж поза межі Косівщини стабільно забезпечували тутешні дівчата. Кажуть, що таких лагідних, чепурних і роботящих представниць прекрасної статі в цілому світі не знайдеш. Тому й роїлися в селі, названому, за однією з версій, на честь доброї дівчини Химки, парубки з довколишніх Вербовця, Рожнева, Кривобродів та інших поселень, шукаючи собі пару. Із 1993–го після інтронізації Патріарха Володимира статус Химчина різко зріс уже з іншої причини. Про нього, як про малу батьківщину другого після Мстислава предстоятеля УПЦ КП, дізнався весь православний люд, принаймні той, для якого Україна й українськість — не порожній звук.

У його унікальній колекції майже всі витвори природи випромінюють добру енергетику. Щоправда, знайшовся їм й антипод — капосний дідько. Володимир міг би його позбутися (бажаючих купити — хоч відбавляй), та не може. По–перше, він принципово не торгує знахідками, по–друге, каже, що «темні сили існують для балансу позитивних, як плюс і мінус у батарейці, тож їх не можна просто так кудись подіти».

«Чортиська я знайшов в Івано–Франківську на підмитому березі Бистриці–Солотвинської, між автомобільним і залізничним мостами, — неквапом розповідає колекціонер. — Корінь відразу привернув увагу якоюсь таємничістю, проте спершу себе нічим не видавав. Коли відмив його, висушив і почав різцем прибирати зайве, аж тоді «вималювався» лукавий обрис. Цей дідько приніс мені вже чимало прикростей, та мушу на нього зважати, бо моє захоплення, як почав розуміти, це з одного боку — дар Божий, а з іншого — кара небесна».

Як і прогнозувала «УМ», керівництво виконавчої влади Прикарпаття, яке вірою і правдою служить «регіоналам», спробувало взяти у свої руки й «скіпетр» голови облради. І це при тому, що представники всіх провладних партій на виборах 31 жовтня спромоглися посісти менш як чверть місць в обласному представницькому органі. Очевидно, «сині» певною мірою розраховували на традиційну конкуренцію–ворожнечу в середовищі місцевих націонал–патріотів та найбільше — на майбутні, нечувані досі фінансові «вливання» в розвиток Івано–Франківщини, про що останнім часом не втомлюються повторювати Віктор Янукович та Микола Азаров.

Таким солідним стажем перебування при владі, вочевидь, можуть похвалитися хіба що монархи, котрі замолоду успадкували трон, або диктатори–довгожителі. Підтверджувати свою незамінність на керівній виборній посаді впродовж трьох десятиліть — талант, який не передається у спадок. Хоча, як сказати. Переповідають, що прадід Марії Карпенюк колись — чи то за Австрії, чи за Польщі — таки був у Нижньому Вербіжі війтом, а рідний брат її батька очолював тутешню сільраду в 60—70–х роках минулого століття.

На нинішні вибори вона вже йти не збиралася. Мовляв, відслужила дев’ять каденцій сільській громаді — пора й на заслужений відпочинок: онуків бавити, квіти плекати, яких на її обійсті — видимо–невидимо. «Не збиралася, а довелося знову братися за цей гуж, — зізнається пані Марія. — Люди почали просити — і не сміла відмовити. Збоку може здатися, що там робити нічого — підписуй папери та тішся владою. Аж ні. Буває, приходить людина з такими проблемами, що й у мене серце починає боліти. Ось старій жіночці, яка живе в хаті з донькою–калікою, «відрізали» світло за борги, то я вже тиждень їжджу до РЕМу: переконую, прошу, плачу, аби її не штрафували. У неї ж нема що взяти — хіба що душу».

Уперше ідею перевезти прах Степана Бандери на Івано–Франківщину висловили ще напередодні проголошення незалежності України будівничі першого пам’ятника провідникові ОУН у селі Старий Угринів Калуського району, де Бандера народився 1 січня 1909 року. Проте ініціатива була не на часі. Спецслужби конаючого СРСР тоді встигли двічі — у 1990–му і 1991–му — підірвати монументи Степану Бандері на його малій батьківщині. Нову хвилю намірів повернути останки провідника українських націоналістів додому викликала інформація про те, що на мюнхенському цвинтарі «Вальдфрідгоф» закінчується термін оренди кількох квадратних метрів землі, де покоїться видатний борець за волю України. У зв’язку з цим його земляки — представники інтелігенції Прикарпаття — взялися за справу, створивши комісію з перепоховання праху Степана Бандери на Івано–Франківщині. Як зауважив її голова, професор історії Роман Петрів, «герої України повинні лежати у рідній землі». Ентузіазму прикарпатцям додала недавня акція львів’ян, котрі 30 жовтня цього року з Мюнхена перевезли на Личаківський цвинтар прах відомих діячів ОУН Лева і Дарії Ребетів.

Вочевидь результати виборів в обласному центрі Прикарпаття перевершили найсміливіші очікування ВО «Свобода», бо до міськради його представники отримали голосів на один мандат більше, ніж було кандидатів — у заздалегідь затвердженому списку навіть забракло однієї фізичної особи. Та навіть за такої парадоксальної ситуації «свободівцям» дістався «контрольний пакет» у міській раді — 34 місця із 59. За рішенням Івано–Франківської ТВК, одне депутатське місце залишатиметься вакантним до наступних виборів.

Допитливі вчені почали розкопувати землі столиці колись потужного Галицько–Волинського князівства ще в другій половині ХІХ століття. Першими тоді за лопати взялися професор історії Львівського університету Ісидор Шараневич та священик із придністровського села Залуква Лев Лаврецький. Вони й стали піонерами розкопок давньогалицьких храмів. Із тих пір археологи в літній «копальський» період неодмінно обсідають пагорби Галицького Придністров’я, як бджоли квітуче різнотрав’я. З порожніми руками дослідники звідси майже ніколи не повертаються. У музеї історії «Давній Галич» зберігається лише дещиця знайдених тут артефактів, зокрема різноманітні ювелірні прикраси із золота, срібла та бронзи — сережки, нашийні гривни, хрестики, монети–дирхеми.

Кількість пожеж на Прикарпатті, незважаючи на профілактичні зусилля місцевих рятувальників, і далi загрозливо зростає. Лише з початку нинішнього року в області вогонь спричинив понад вісімсот надзвичайних ситуацій і забрав 32 людськi життя, зокрема однієї дитини. Аби вберегтися від таких прикрих наслідків, керівництво Головного управління МНС в області вирішило «задіяти» слово Боже.

Як не старалися керівники місцевих правоохоронних органів погасити високу хвилю електоральної підозри до бюлетенів для голосування, але недовіра прикарпатців залишилася високою. Привид фальшивок, знайдених уночі 26 жовтня в друкарні «Кубекс», нашвидкуруч створеній за симпатій голови ТВК «регіонала» Олега Пилип’юка, продовжував бродити краєм і 31 жовтня. Тим паче що напередодні слідчі прокуратури очікувано не знайшли криміналу в діях друкарів, які видали «на–гора» понад 200 тисяч «понадпланових» виборчих бюлетенів.

Учительці біології Анастасії Перегіняк випало на своїх легенях перевірити безмежні можливості цілющого бджолиного потенціалу. І хоча, за Конфуцієм, із трьох шляхів розумної дії, той, що ґрунтується на власному досвіді, — найприкріший, та вибору не було. «Важкий грип дав ускладнення на легені, і виникла критична ситуація, бо мій організм не сприймає антибіотиків — після ін’єкції миттєво виникає алергія, — розповідає пасічниця. — Я почала лікуватися бджолами, й позбулася недуги за три тижні. Лікар–терапевт не могла повірити в те, що сталося. Вона ж то добре знала про мою негативну реакцію на антибіотики».

Відтоді пані Анастасія обожнює цих унікальних комах. Її чоловік Іван — теж.