Із 1 по 3 жовтня на Андріївському узвозі проходив німецько–український фестиваль «Вулиця ігор — ігри на вулиці». Його ідея належить директору Ґете–Інституту в Україні Вері Багаліантц, яка поставила перед собою завдання розпочати діалог між політиками, представниками влади, мистецтва та людьми, зацікавленими долею Андріївського узвозу.

Розповісти про 79–річну цілительку Дарину Плинько журналістку «УМ» попросила читачка нашої газети Тетяна Коваленко. Виявляється, у селі Байбузи Черкаського району живе талановита жінка, яка вже більше 30 років рятує людей від важких недуг: вставляє диски хребта, руками «видаляє» гулі на шиї, навіть складає кістки після переломів — так, що хворому залишається тільки поїхати до лікарні та накласти гіпс. Бува, не кожен травматолог так вправно збере «пазли» кісток, що утворилися після перелому, як це вдається народній цілительці. Тож не дивно, що до Дарини Плинько їдуть хворі не лише з України, а й з–за кордону. Журналістка «УМ» вирішила поїхати до жінки, наділеної таким талантом, і на власні очі побачити, як вона зцілює людей.

Не було б добра, так лихо допомогло. Це народне прислів’я стосується певним чином і колишнього монастиря отців Бернардинів, що в райцентрі Бережани Тернопільської області. Зведений у 1683 році бароковий костел святого Миколая з прибудованими до нього келіями, він потім частково перетворився і у фортифікаційну споруду, а після приходу радянської влади перестав діяти. Під час Другої світової там розташовувалася школа, відразу після війни — притулок–інтернат для сиріт. А вже в середині 50–х у будівлі оселили спеціальне профтех­училище для важких підлітків, яке поступово перетворилося у виправно–трудову колонію для неповнолітніх.

Це видається неймовірним, але факт: досі в Україні немає жодного пам’ятника людині, яка увійшла в українську історію не лише як мати видатної Лесі Українки, а як талановита письменниця, видавець, фольклорист. Йдеться про Ольгу Петрівну Косач, знану більше як Олена Пчілка. Чому ж ця талановита жінка, яка народила й виховала чотирьох талановитих дітей, дбала про розвиток української мови й культури, залишається досі не пошанованою? Ставимо пам’ятники варенику, галушці, свині, салу, Проні Прокопівні, Остапу Бендеру, Катерині ІІ, Сталіну — цей список можна продовжити. І тільки Олені Пчілці в ньому місця не знайшлося. Парадокс? Аніскілечки. Це лише свідчення того, що ми ще не доросли до величі цієї жінки. І що українського в нас лише на сало з варениками й вистачає...

Відчувалося, що цього захисника неабияк бракувало нашій збірній у голландському Тілбурзі, де наша збірна вкотре змарнувала шанс підвищитись у класі. Юрій Гунько не одягнув весною синьо–жовту майку національної команди через травму, і в той же період з’явилася інформація, що цей гравець завершуватиме професійну кар’єру. Незабаром уже сам Гунько спростував ці чутки, але через негаразди зі здоров’ям він вiдтодi жодного разу не вийшов на лід. Поки гравці «Сокола» готуються до наступного сезону на зборах у Словаччині, Юрiй перебуває в Києві. На пропозицію «УМ» зустрітися і порозмовляти про останні події в його житті сам Гунько люб’язно погодився, переконавши, що списувати з рахунків його як досвідченого хокеїста ще рано.

Спершу не вірилося, що це діти з інтернатів. Домашні та й годі. Усміхаються, бігають підстрибом, наспівують щось від радощів. Очі сяють щастям. Лише вряди–годи по личках пробігає тінь смутку, і та чи інша дитина на якийсь час набуває «відсутнього» вигляду. Я приїхала до табору «Водограй», що в карпатському містечку Колочава, за кілька днів до закриття. На той час діти жили тут понад два тижні. Вони прибули з восьми інтернатів різних областей України зі своїми вихователями. Вихователі теж тішилися — приміром, степовики вперше побачили Карпати, — і розповідали, що на початку діти були інші: скуті, боязкі, байдужі, а то й агресивні. «Діти приїжджають із закладів, де про них уже склалося уявлення, не завжди хороше і відповідне, — каже директор цьогорічного табору, виконавчий директор благодійного фонду «Товариство «Приятелі дітей» Інна Таль­янц. — А тут вони ніби починають «із нуля». Ми у загонах змішуємо вихованців різних інтернатів, різного віку, вириваємо їх із «законсервованого» соціуму, руйнуємо стереотипи. Діти по–новому розкриваються, позбавившись ярлика «невдахи», «хулігана», «недорозвинутого». Тут вони виявляють свої кращі якості і починають вірити у свої добрі можливості. Вчаться бачити перспективу».

Рівно вісім років тому, під час шоу, присвяченого 60–річчю 14–го авіаційного корпусу Військово–Повітряних сил ЗСУ, винищувач Су–27, виконуючи маневри на Скнилівському летовищі, упав на юрбу глядачів. Той страшний день Остапчик Хміль, незважаючи на свій маленький вік, запам’ятав дуже добре. Він, трирічне хлоп’я, разом із братом Олегом, мамою Галею та бабусею пішов на те кляте авіашоу. А там сталося непоправне...

Цю будівлю видатний український художник та архітектор Василь Кричевський збудував у 1934—1939 роках. Але багато чого не вдалося реалізувати (з ідеологічних та фінансових причин), тому лише за часів Незалежності заповідник, зібравши у родичів архітектора ескізи, що стосувалися будівлі музею, наважився втілити первинний задум Кричевського. Реставрація згідно з цим планом здійснювалася з 2004 року, проте наприкінці травня цього року в Міністерстві культури України прийняли несподіване рішення — змінити експозицію музею. Водночас цей документ міняє й інтер’єр самого музею. Працівники музею й представники пам’яткоохоронних організацій б’ють на сполох, у Міністерстві культури кажуть, що все відбувається за законом.

У травні минуло 137 років від дня смерті великого сина України, поета–класика, першого міського лікаря Ялти, громадського діяча Степана Руданського (1834—1873). Отож ми з правнучатим племінником поета Олексієм Боржковським, підполковником медичної служби, вирушили до Ялти на поетову могилу, щоб уклонитися пам’яті славного українця.

Якщо будувати житло з цегли та інших традиційних матеріалів, то житлову проблему українцям ніколи не вирішити. Такий висновок напрошується із заяви міністра регіонального розвитку й будівництва Володимира Яцуби, яку він зробив під час робочої поїздки на Донеччину. «Люди думають, що вони можуть збудувати дім із цегли і керамблоку за такою ціною (близько трьох тисяч гривень. — Авт.). Ми маємо пояснити людям, що цього не буде!» — «порадував» міністр. Вирішити житлову проблему пан Яцуба пропонує за рахунок будинків зі значно дешевшого гіпсокартону, повідомляє «Остров». Саме в таких будиночках живуть чимало громадян Європи, США та Канади.